Гуляє парус на лимані

169

На Лимані серед літа

 За Варварівським
мостом

 Білий парус ловить
вітер

 Парусиновим крилом.

 

Свіжим вітром із Лиману

 Вже наповнені сади,

 Виноградники, баштани

 І маяк біля води.

 

З голубого коридора

 Між зелених берегів

 Хоче парус вийти в
море,

 Погуляти на просторі,

 Та боїться кораблів

 І сердитих їх гудків.

 

ТАЄМНИЦЯ СТАРОГО
МАЯКА

Цей берег, де світить

 сигнальний вогонь,

Я знаю, як лінії власних долонь.

На березі цьому багато вже літ

Маяк-чорноморець на вахті стоїть.

 

Вертаючи з мандрів навколо землі,

Гудками вітають його кораблі.

Як вірного друга, шанують маяк

Рибалки, поети і кожен моряк.

 

Мартин маякові махає крилом,

Дельфін із води салютує хвостом.

Та іноді чайка сюди приліта

І жалібно скиглить, немов сирота.

 

Десь там у намулі, десь там біля скель

Лежить затонулий морський корабель.

Його не тривожать ні шторм, ні туман,

Там риби – матроси, а краб – капітан.

Бурчить капітан той:

 «Ой жаль мені, жаль,

Добро пропадає, іржавіє сталь.

Штурвал корабельний, гвинти і вали

Морською травою давно заросли.

На щоглах погасли вогні-ліхтарі,

В намулі загрузли важкі якорі.

В каютах, де жарти дзвеніли і сміх,

Живуть черепахи і спрут-восьминіг.

А ще в тім ковчезі притулок знайшли

Бички, хвостоколи, дві риби-пили…»

 

Хвилюється море, хитає причал

І котить на берег стотонну печаль.

 

Вдивляється в море маяк з висоти,

А місяць-дозорець обходить пости.

І чути до ранку у тиші нічній,

Як важко зітхає за кимось прибій,

Як стогне маяк у туманній імлі

І никне із жалю трава до землі.

 

 

Місто без мериді@н@

 Розіграш

 

1

Пекла в духовці я вертуту,

 А брат уроки готував.

 Та засвітився наш
комп’ютер

 І відволік мене від
справ.

 

Спочатку тільки на хвилинку

 Я до екрана підійшла:

 Які цікавинки-новинки

 Сьогодні пошта
принесла?

 

Ось обізвалася зі Львова

 Найкраща подружка
моя.

 Завжди в Марічки
гарна мова,

 А тут чомусь – ги-ги,
ля-ля…

 

Ось лист від Кості із містечка,

 Що має назву Яготин.

 Його улюблене
словечко,

 Прошу пробачення, –
«От блін!..»

 

А із Одеси пише Леся,

 Що був на морі
ураган,

 Нагнав він хвилі на
Пересип –

 І лопнув там … м е р
и д і а н ?!.

 

А далі зовсім неймовірне,

Я вже й очам своїм не вірю:

 

 «… І поки три
підйомні крани

 Ведуть ремонт меридіана,

 Два дні морська
столиця наша

 Тепер живе за іншим
часом –

 Хто за зимовим, хто
за літнім,

 А дехто навіть за
всесвітнім.

 І навіть півні з
Молдованки

 Уже проспали два
світанки.

 А львівський поїзд до
Одеси

 Прибув пізніш годин
на десять…»

 

2

Оце сенсація люксова!

 Оце так диво, ну і
ну!

 Пишу я подружці зі
Львова

 Про чудернацьку
новину:

 Ти чула, що було в
Одесі?

 Там біля моря, біля
круч

 Меридіан через
Пересип

 Раптово лопнув, як
обруч!

 Тому морська столиця
наша

 Тепер живе не в ногу
з часом.

 Там навіть півні на
світанку

 Вже не співають
серенади,

 Бо бережуть свої
горлянки

 Для оперети та
естради…

 

Мені у відповідь зі Львова

Прийшло щось дуже загадкове:

 «Зловила я у Львові
лева,

 А в лева… лапа
металева.

 Із пащі лева-водолія

 Тече вода, немов
олія.

 На лапі лева свіжа
рана,

 Невже це від
меридіана?..»

 

Який там лев?.. Яка олія?..

 Нічого я не розумію.

 Як може подружка
Марічка

 Писати про такі
дурнички?..

 

3

Схопила я свою мобілку,

 Дзвоню до Кості на
домівку.

 Розповіла зі слів
Олесі

 Про те, що сталося в
Одесі.

 

І знов мені, немов окропом,

 Ошпарив вуха Яготин:

 «Меридіан?.. В
Одесі?.. Лопнув?..

 Оце так блін!.. Оце
так блін!..»

 

Переживаю я за друга,

 А він – хоча б
почервонів.

 Бо навіть любий мій
папуга

 Напам’ять знає більше
слів.

 І я сказала: н е д з
в о н и !

 Без мене їж свої «б л
и н и» !..

 

4

Зненацька з клітки на веранді

 Так, ніби сталось
щось страшне,

 Заверещав папуга Я н
д е к с :

 «По-лун-дра!..
Випустіть мене!..»

Дивлюсь – на кухні повно диму!

 Немов обсмалений
вогнем,

 Кудись надвір подався
мимо,

 Чкурнув із хати кіт М
о д е м .

 За ним утік на
коридор

 І наш собака М о н і
т о р .

 

О Боже!.. через цей комп’ютер

 І через той меридіан

 Я геть забула про
вертуту, –

 Вона димить, немов
вулкан!

 

Захриплим криком із в’язниці

Кричить папуга: «Все про-па-ло!..»

 Я вся у сажі, як
чортиця, –

 Не впізнають мене
дзеркала!..

 

 5

А де ж іще один учасник,

Мій рідний братик-п’ятикласник?

 Гукає він мене з
кімнати

 І каже якось
хитрувато:

– Прийшло зі Львова фото лева,

 В якого лапа
металева.

 А біля лева-водолія

 Стоїть Марічка і
радіє,

 Що лев себе дозволив
зняти

 І лапу
пере-бинту-вати.

 

 Вона зловила в лісі й
лося,

 Та відпустити
довелося,

 Бо то стояла на
поляні

 Лише … скульптура
дерев’яна.

 На жаль, Марічці того
лося

 На фото зняти не
вдалося…

 

А ось від Кості кілька слів:

 «Уже наївся я «б л и
н і в».

 Цю звичку щойно за
столом

 Я зав’язав морським
вузлом!..»

 

А ось іще одне вітання –

 «Із міста без
меридіана».

 Тебе запрошує Олеся

 На Свято Гумору в
Одесі,

 Коли морська столиця
наша

 Живе за г у м о р и н
н и м часом.

 

І брат додав уже привітно:

 – Сестричко люба,

 з п е р ш и м к в і т
н я !

 

МОБІЛЬНА РОЗМОВА

 Прийшов Спас –

 готуй рукавиці про запас.

 Українське прислів’я.

 

Вчила азбуку Марічка

І в’язала рукавички.

А у неї під ногами

Киця гралася клубками.

 

Та зненацька до Марічки

Подзвонила Оля Чічка

І у них за словом слово

Зав’язалася розмова:

 

– Ал-ло!..

Це вам дзвонять з еНеЛО!..

Що, Марічко, не впізнала?..

Це я так пожартувала…

Так, це Оля… Так, зі Львова…

Як там справи?..

– Та чудово…

– А здоров’я?..

– Слава Богу…

– Що нового?..

– Та нічого…

І так далі, і так далі,-

Почалися тралі-валі…

 

А тим часом наша киця

Узяла у лапки спиці

І зв’язала для Марічки

Спершу ліву рукавичку,

Потім праву дов’язала.

А розмова все тривала,

Все тяглася та розмова,

Наче нитка кольорова,

Із якої для Марічки

Киця в’яже рукавички.

Ось помиє посуд киця,

Підмете підлогу в хаті,

А тоді, як учениця,

Буде азбуку вивчати.

Щоб читать казки рядочками

Про пригоди пана Коцького.

 

БДЖОЛИНИЙ РІЙ

1

Прибіг на пасіку Сірко,

За ним – захеканий Сашко:

– В саду… я слухав… солов’їв…

Аж раптом… рій… на груші… сів!..

 

Сірко похвастати хотів:

«Це я Сашка у сад привів!»

Він аж на задні лапи став,

А вийшло, як завжди, гав-гав!

 

Андрій Андрійович Пирій,

Або простіше – дід Андрій

У сад поквапився мерщій

І покропив водою рій.

 

Підставив кошик дід Андрій

І обережно бджіл струсив,

А Паніматку і весь рій

У вулик жити запросив.

 

За все це бджоли у маю

Віддячать медом Пирію.

 

Ну а Сашка й Сірка ніколи

Не будуть жалити вже бджоли.

Бо це Сірко й Сашко Пирій

Знайшли в саду бджолиний рій.

 

2

У Сашка така пригода –

Випав зуб, біда та й годі.

 

Він тепер не дуже ловко

Шепелявить «шкоромовку»:

«Бджоли жалять беж кинджала,

Бо у бджіл жаліжні жала».

 

– Як же звуть тебе?

– Шашко,

А шобака мій – Шірко.

 

СПІВУЧИЙ САД

 Безконечник

 

Щоранку сад наш аж до ночі

Щебече, тьохкає, туркоче.

А на подвір’ї повно крику –

То бе, то ме, то ку-ку-рі-ку.

 І цілий день на
караулі

 Пе-ре–кли-ка–ють-ся
зозулі:

 – Пиль-нуй! – гукає
гаю гай.

 – Пиль-нуй і ти!.. І
не дрі-май!..

 

Та ось за річкою смеркає,

Із хмари місяць випливає.

Затих наш сад, не чути крику –

Ні бе, ні ме, ні ку-ку-рі-ку.

 Лише цвіркун
безперестанку

 Всю ніч сюрчить аж до
світанку

 Десь у саду чи біля
саду

 Свою любовну
серенаду:

 «Розквітли яблуні і
груші,

 Хвилюють пахощами
душу.

 Але без Вас, моя
Сюрр-чилла,

 Чомусь весна мені не
мила…»

А вранці знов наш сад до ночі

Щебече, тьохкає, туркоче.

Знов на подвір’ї повно крику –

То бе, то ме, то ку-ку-рі-ку.

 І цілий день на
караулі

 Пе-ре…кли-ка…ють-ся
зозулі:

 – Пиль-нуй! – гукає
гаю гай.

 – Пиль-нуй і ти!.. І
не дрі-май!..

 

Та ось за річкою смеркає,

Із хмари місяць випливає…

 І так далі, досхочу.

 

ПІСЕНЬКА ПРО ПІВНИКА

 За народними мотивами

 

Їде півник молодий,

 Куряву здіймає.

 – А куди-куд-куди?-

 Курочка питає.

 

– Їду, курочко моя,

 На війну велику,

 Бо сьогодні буду я

 Воювать з індиком.

 Ку-ку-рі-ку!..

 

Що було на тій війні,

 Курям невідомо.

 Вранці півника вони

 Привели додому.

 

Шкандибає наш вояк,

 Ледь волочить крила.

 – Як же так?.. Як же
так?..-

 Кури голосили.

 

– Закудикала мені

 Курочка дорогу,

 Через те я на війні

 Втратив перемогу.

 

Як піду я воювать

 Ще раз із індиком,

 Краще півника обнять,

 Можна і поцілувать,

 А не кудкудикать.

 Ку-ку-рі-ку!..

 

СТЕПОВА ЦАРІВНА

 У моєму селі

Півсела – Василі:

 Василі-лікарі,

 Василі-ковалі,

 Василі-вчителі,

 Василі-школярі.

На Зелені Свята

До села Василів

По стежині в житах

Йде царівна степів.

 

У царівни вінок

Із барвистих квіток,

Дві волошки в очах

І васильки в руках.

 

– А чия ж ти будеш

І як звати тебе, серденько?

– Це я для мами «серденько»,

А для всіх інших –

 Василина Василівна

 В а с и л е н к о.

 

ПІСНЯ ДЖЕРЕЛА

У моєму селі над рікою

 Там, де сосни шумлять
на піску,

 Є гора, на вершині
якої –

 Біла хата в зеленім
садку.

 

А з підніжжя гори кам’яної

 Б’є прозоре, як скло,
джерело

 І смачною водою живою

 Омолоджує рідне село.

 

Між садами до берега річки

 Поспішає стрімка
течія,

 А над нею
верба-степовичка

 Шелестить:

 – Т е ч і я , т и ч и
я ?..

 

– Я улюблена донька фонтала*.

– А куди ж це біжиш ти, куди?

– Я несу з кам’яного підвалу

 Дідусеві живої води.

 

Я біжу і співаю поволі

 Тиху пісню мого
джерела

 Чебрецям і прадавній
тополі,

 Що стоїть на сторожі
села.

 

За кущем бузини-чарівниці,

 Як у славні козацькі
часи,

 Б’є глибокі поклони
криниці

 Журавель на скрипучій
нозі.

 

Добіжу я до річки за лугом

 І щокою до хвиль
притулюсь:

 Сиві хвилі Південного
Бугу –

 Це і є дорогий мій
дідусь.

 

Сивий Буг усміхнувся до мене,

 Розпитав, як живе
джерело,

 Зашумів очеретом
зеленим:

 «Бережіть це козацьке
село!..»

 

На порозі села степового,

 У зеленому храмі його

 Помолюся Південному
Богу

 За столицю Дитинства
мого.

__________________

 

* Фонтал – місцева назва джерела.

 

РАЙСЬКИЙ САД

Із гір далеких і лісів,

 Як найдорожчий дар
природи,

 У двох долонях
берегів

 Несе наш Буг до моря
воду.

 

А біля нашого села,

 Навпроти давнього
кургану,

 Буг п’є з живого
джерела

 І котить хвилі до
Лиману.

 

1

Багато літ і зим підряд

В далеку, звивисту дорогу

Випроводжає річку Бога

Аж за село Казенний сад.

 

Цей сад для нашого села

Був годувальником і другом,

Хрещеним батьком джерела

І добрим приятелем Бугу.

 

І досі сняться ще мені,

Та вже за сотні верст від саду,

То райські яблуні рясні,

То повні грона винограду.

 

Налитий сонцем виноград

І райські яблучка-корали

Манили влітку нас у сад,

Який ми Р а й с ь к и м називали.

 

Цей сад любили солов’ї,

Вони тут весни зустрічали

І тьох-тьох-тьохканням своїм

І цвіт, і зелень розвивали.

 

Від щебетання солов’їв

Тремтів весь сад, роса на листі,

А Буг виходив з берегів,

Аби послухати солістів.

 

Тополя на краю села

Весь день шуміла срібним листям

І нашумітись не могла,

Хоча було їй літ під триста.

 

Вона іще з козацьких літ

У течії сторожувала –

Громовідвід від хмар та бід,

Які село це обступали.

 

У ті роки, після війни,

І грім гримів, немов гармата,

На річці хвилі вороні

Були високі, наче хата.

 

В святкові дні квітучих трав

Грім дарував дощі і зливи,

А Райський сад благословляв

На груші, яблука і сливи.

А щедрувальникам на втіху

Благословляв ще й на горіхи.

 

ПІСЛЯ ГРОЗИ НА САМОТІ

Зозулі долю нам кували.

А десь на флейті золотій

Щаслива іволга там грала:

«Фіу-ліу!.. – Я вас люблю!..» –

Так пісня іволги звучала.

 

Під цю мелодію просту

Знов відкривали очі квіти

І всі ми вірили в саду,

Що щастя є на білім світі.

 

А з Бугу райдуга ясна

Для раю брала воду чисту,

Над садом гнулася вона,

Немов коромисло барвисте.

 

Тепер я знаю: сад оцей

Був острівцем посеред моря –

Зеленим райським острівцем

Посеред моря сліз і горя.

 

2

Це все було і відгуло.

Сьогодні Буг наш зажурився,

Бо не співає вже село,

А сад Казенний перевівся.

 

Цвітуть ще груші де-не-де,

Шумлять тополі-старожили:

«Давно немає тих людей,

Які цей Райський сад садили…».

 

Дерева – свідки давнини:

І груші ці, і осокори

Ще пам’ятають три війни

І три страшні голодомори.

 

Голодні та холодні дні,

І трудодні, і ночі чорні

Перемололи у млині

Важкі, як хрест, гранітні жорна.

 

Після війни прийшли сюди

Стальні сокири й бензопили

І так почистили сади,

Що лиш одні пеньки лишили.

 

3

Ось два скрипучі явори

Ведуть розмову на горі:

– Де кримка, груша запашна?

– Її спиляли дроворізи.

– Де груша винна?

– А вона –

Уже давно в Червоній Книзі.

 

А ще ж були, і це не байка,

І лісова красуня-грушка,

І дуже рання груша майка,

І дуже пізня груша бушка.

 

Після макухи й мамалиг

Усі ці груші, без реклами,

Для нас, голодних і худих,

Здавались райськими плодами.

 

– А де тополя з течії,

Що запорожців пам’ятала?

– Тополю п’яні гультяї

Торік на дрова порубали.

 

Стоїть дідусь біля воріт.

– Де Райський сад? – питають діти.

– Пропав наш сад,– зітхає дід, –

І сумно стало жить на світі…

 

4

Без вороття летять роки,

Минають тижні-семиденки.

А де ж нові садівники?

Де наші юні Симиренки?

 

Ось пише дівчинка мала

На дошці крейдою у класі:

«Цей сад був гордістю села

І річки Божої окраса…»

 

Іще за партами сидять

Нові герої покоління,

Які відродять Райський сад –

Квітучу нашу Україну.

 

На сад такий і виноград

Пора збирати не каміння, –

Прийшла пора збирать насіння

На райські саджанці і сад.

 

с. Новопетрівське на
Миколаївщині

 м. Київ, 2012.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!