На Лимані серед літа
За Варварівським
мостом
Білий парус ловить
вітер
Парусиновим крилом.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Свіжим вітром із Лиману
Вже наповнені сади,
Виноградники, баштани
І маяк біля води.
З голубого коридора
Між зелених берегів
Хоче парус вийти в
море,
Погуляти на просторі,
Та боїться кораблів
І сердитих їх гудків.
ТАЄМНИЦЯ СТАРОГО
МАЯКА
Цей берег, де світить
сигнальний вогонь,
Я знаю, як лінії власних долонь.
На березі цьому багато вже літ
Маяк-чорноморець на вахті стоїть.
Вертаючи з мандрів навколо землі,
Гудками вітають його кораблі.
Як вірного друга, шанують маяк
Рибалки, поети і кожен моряк.
Мартин маякові махає крилом,
Дельфін із води салютує хвостом.
Та іноді чайка сюди приліта
І жалібно скиглить, немов сирота.
Десь там у намулі, десь там біля скель
Лежить затонулий морський корабель.
Його не тривожать ні шторм, ні туман,
Там риби – матроси, а краб – капітан.
Бурчить капітан той:
«Ой жаль мені, жаль,
Добро пропадає, іржавіє сталь.
Штурвал корабельний, гвинти і вали
Морською травою давно заросли.
На щоглах погасли вогні-ліхтарі,
В намулі загрузли важкі якорі.
В каютах, де жарти дзвеніли і сміх,
Живуть черепахи і спрут-восьминіг.
А ще в тім ковчезі притулок знайшли
Бички, хвостоколи, дві риби-пили…»
Хвилюється море, хитає причал
І котить на берег стотонну печаль.
Вдивляється в море маяк з висоти,
А місяць-дозорець обходить пости.
І чути до ранку у тиші нічній,
Як важко зітхає за кимось прибій,
Як стогне маяк у туманній імлі
І никне із жалю трава до землі.
Місто без мериді@н@
Розіграш
1
Пекла в духовці я вертуту,
А брат уроки готував.
Та засвітився наш
комп’ютер
І відволік мене від
справ.
Спочатку тільки на хвилинку
Я до екрана підійшла:
Які цікавинки-новинки
Сьогодні пошта
принесла?
Ось обізвалася зі Львова
Найкраща подружка
моя.
Завжди в Марічки
гарна мова,
А тут чомусь – ги-ги,
ля-ля…
Ось лист від Кості із містечка,
Що має назву Яготин.
Його улюблене
словечко,
Прошу пробачення, –
«От блін!..»
А із Одеси пише Леся,
Що був на морі
ураган,
Нагнав він хвилі на
Пересип –
І лопнув там … м е р
и д і а н ?!.
А далі зовсім неймовірне,
Я вже й очам своїм не вірю:
«… І поки три
підйомні крани
Ведуть ремонт меридіана,
Два дні морська
столиця наша
Тепер живе за іншим
часом –
Хто за зимовим, хто
за літнім,
А дехто навіть за
всесвітнім.
І навіть півні з
Молдованки
Уже проспали два
світанки.
А львівський поїзд до
Одеси
Прибув пізніш годин
на десять…»
2
Оце сенсація люксова!
Оце так диво, ну і
ну!
Пишу я подружці зі
Львова
Про чудернацьку
новину:
Ти чула, що було в
Одесі?
Там біля моря, біля
круч
Меридіан через
Пересип
Раптово лопнув, як
обруч!
Тому морська столиця
наша
Тепер живе не в ногу
з часом.
Там навіть півні на
світанку
Вже не співають
серенади,
Бо бережуть свої
горлянки
Для оперети та
естради…
Мені у відповідь зі Львова
Прийшло щось дуже загадкове:
«Зловила я у Львові
лева,
А в лева… лапа
металева.
Із пащі лева-водолія
Тече вода, немов
олія.
На лапі лева свіжа
рана,
Невже це від
меридіана?..»
Який там лев?.. Яка олія?..
Нічого я не розумію.
Як може подружка
Марічка
Писати про такі
дурнички?..
3
Схопила я свою мобілку,
Дзвоню до Кості на
домівку.
Розповіла зі слів
Олесі
Про те, що сталося в
Одесі.
І знов мені, немов окропом,
Ошпарив вуха Яготин:
«Меридіан?.. В
Одесі?.. Лопнув?..
Оце так блін!.. Оце
так блін!..»
Переживаю я за друга,
А він – хоча б
почервонів.
Бо навіть любий мій
папуга
Напам’ять знає більше
слів.
І я сказала: н е д з
в о н и !
Без мене їж свої «б л
и н и» !..
4
Зненацька з клітки на веранді
Так, ніби сталось
щось страшне,
Заверещав папуга Я н
д е к с :
«По-лун-дра!..
Випустіть мене!..»
Дивлюсь – на кухні повно диму!
Немов обсмалений
вогнем,
Кудись надвір подався
мимо,
Чкурнув із хати кіт М
о д е м .
За ним утік на
коридор
І наш собака М о н і
т о р .
О Боже!.. через цей комп’ютер
І через той меридіан
Я геть забула про
вертуту, –
Вона димить, немов
вулкан!
Захриплим криком із в’язниці
Кричить папуга: «Все про-па-ло!..»
Я вся у сажі, як
чортиця, –
Не впізнають мене
дзеркала!..
5
А де ж іще один учасник,
Мій рідний братик-п’ятикласник?
Гукає він мене з
кімнати
І каже якось
хитрувато:
– Прийшло зі Львова фото лева,
В якого лапа
металева.
А біля лева-водолія
Стоїть Марічка і
радіє,
Що лев себе дозволив
зняти
І лапу
пере-бинту-вати.
Вона зловила в лісі й
лося,
Та відпустити
довелося,
Бо то стояла на
поляні
Лише … скульптура
дерев’яна.
На жаль, Марічці того
лося
На фото зняти не
вдалося…
А ось від Кості кілька слів:
«Уже наївся я «б л и
н і в».
Цю звичку щойно за
столом
Я зав’язав морським
вузлом!..»
А ось іще одне вітання –
«Із міста без
меридіана».
Тебе запрошує Олеся
На Свято Гумору в
Одесі,
Коли морська столиця
наша
Живе за г у м о р и н
н и м часом.
І брат додав уже привітно:
– Сестричко люба,
з п е р ш и м к в і т
н я !
МОБІЛЬНА РОЗМОВА
Прийшов Спас –
готуй рукавиці про запас.
Українське прислів’я.
Вчила азбуку Марічка
І в’язала рукавички.
А у неї під ногами
Киця гралася клубками.
Та зненацька до Марічки
Подзвонила Оля Чічка
І у них за словом слово
Зав’язалася розмова:
– Ал-ло!..
Це вам дзвонять з еНеЛО!..
Що, Марічко, не впізнала?..
Це я так пожартувала…
Так, це Оля… Так, зі Львова…
Як там справи?..
– Та чудово…
– А здоров’я?..
– Слава Богу…
– Що нового?..
– Та нічого…
І так далі, і так далі,-
Почалися тралі-валі…
А тим часом наша киця
Узяла у лапки спиці
І зв’язала для Марічки
Спершу ліву рукавичку,
Потім праву дов’язала.
А розмова все тривала,
Все тяглася та розмова,
Наче нитка кольорова,
Із якої для Марічки
Киця в’яже рукавички.
Ось помиє посуд киця,
Підмете підлогу в хаті,
А тоді, як учениця,
Буде азбуку вивчати.
Щоб читать казки рядочками
Про пригоди пана Коцького.
БДЖОЛИНИЙ РІЙ
1
Прибіг на пасіку Сірко,
За ним – захеканий Сашко:
– В саду… я слухав… солов’їв…
Аж раптом… рій… на груші… сів!..
Сірко похвастати хотів:
«Це я Сашка у сад привів!»
Він аж на задні лапи став,
А вийшло, як завжди, гав-гав!
Андрій Андрійович Пирій,
Або простіше – дід Андрій
У сад поквапився мерщій
І покропив водою рій.
Підставив кошик дід Андрій
І обережно бджіл струсив,
А Паніматку і весь рій
У вулик жити запросив.
За все це бджоли у маю
Віддячать медом Пирію.
Ну а Сашка й Сірка ніколи
Не будуть жалити вже бджоли.
Бо це Сірко й Сашко Пирій
Знайшли в саду бджолиний рій.
2
У Сашка така пригода –
Випав зуб, біда та й годі.
Він тепер не дуже ловко
Шепелявить «шкоромовку»:
«Бджоли жалять беж кинджала,
Бо у бджіл жаліжні жала».
– Як же звуть тебе?
– Шашко,
А шобака мій – Шірко.
СПІВУЧИЙ САД
Безконечник
Щоранку сад наш аж до ночі
Щебече, тьохкає, туркоче.
А на подвір’ї повно крику –
То бе, то ме, то ку-ку-рі-ку.
І цілий день на
караулі
Пе-ре–кли-ка–ють-ся
зозулі:
– Пиль-нуй! – гукає
гаю гай.
– Пиль-нуй і ти!.. І
не дрі-май!..
Та ось за річкою смеркає,
Із хмари місяць випливає.
Затих наш сад, не чути крику –
Ні бе, ні ме, ні ку-ку-рі-ку.
Лише цвіркун
безперестанку
Всю ніч сюрчить аж до
світанку
Десь у саду чи біля
саду
Свою любовну
серенаду:
«Розквітли яблуні і
груші,
Хвилюють пахощами
душу.
Але без Вас, моя
Сюрр-чилла,
Чомусь весна мені не
мила…»
А вранці знов наш сад до ночі
Щебече, тьохкає, туркоче.
Знов на подвір’ї повно крику –
То бе, то ме, то ку-ку-рі-ку.
І цілий день на
караулі
Пе-ре…кли-ка…ють-ся
зозулі:
– Пиль-нуй! – гукає
гаю гай.
– Пиль-нуй і ти!.. І
не дрі-май!..
Та ось за річкою смеркає,
Із хмари місяць випливає…
І так далі, досхочу.
ПІСЕНЬКА ПРО ПІВНИКА
За народними мотивами
Їде півник молодий,
Куряву здіймає.
– А куди-куд-куди?-
Курочка питає.
– Їду, курочко моя,
На війну велику,
Бо сьогодні буду я
Воювать з індиком.
Ку-ку-рі-ку!..
Що було на тій війні,
Курям невідомо.
Вранці півника вони
Привели додому.
Шкандибає наш вояк,
Ледь волочить крила.
– Як же так?.. Як же
так?..-
Кури голосили.
– Закудикала мені
Курочка дорогу,
Через те я на війні
Втратив перемогу.
Як піду я воювать
Ще раз із індиком,
Краще півника обнять,
Можна і поцілувать,
А не кудкудикать.
Ку-ку-рі-ку!..
СТЕПОВА ЦАРІВНА
У моєму селі
Півсела – Василі:
Василі-лікарі,
Василі-ковалі,
Василі-вчителі,
Василі-школярі.
На Зелені Свята
До села Василів
По стежині в житах
Йде царівна степів.
У царівни вінок
Із барвистих квіток,
Дві волошки в очах
І васильки в руках.
– А чия ж ти будеш
І як звати тебе, серденько?
– Це я для мами «серденько»,
А для всіх інших –
Василина Василівна
В а с и л е н к о.
ПІСНЯ ДЖЕРЕЛА
У моєму селі над рікою
Там, де сосни шумлять
на піску,
Є гора, на вершині
якої –
Біла хата в зеленім
садку.
А з підніжжя гори кам’яної
Б’є прозоре, як скло,
джерело
І смачною водою живою
Омолоджує рідне село.
Між садами до берега річки
Поспішає стрімка
течія,
А над нею
верба-степовичка
Шелестить:
– Т е ч і я , т и ч и
я ?..
– Я улюблена донька фонтала*.
– А куди ж це біжиш ти, куди?
– Я несу з кам’яного підвалу
Дідусеві живої води.
Я біжу і співаю поволі
Тиху пісню мого
джерела
Чебрецям і прадавній
тополі,
Що стоїть на сторожі
села.
За кущем бузини-чарівниці,
Як у славні козацькі
часи,
Б’є глибокі поклони
криниці
Журавель на скрипучій
нозі.
Добіжу я до річки за лугом
І щокою до хвиль
притулюсь:
Сиві хвилі Південного
Бугу –
Це і є дорогий мій
дідусь.
Сивий Буг усміхнувся до мене,
Розпитав, як живе
джерело,
Зашумів очеретом
зеленим:
«Бережіть це козацьке
село!..»
На порозі села степового,
У зеленому храмі його
Помолюся Південному
Богу
За столицю Дитинства
мого.
__________________
* Фонтал – місцева назва джерела.
РАЙСЬКИЙ САД
Із гір далеких і лісів,
Як найдорожчий дар
природи,
У двох долонях
берегів
Несе наш Буг до моря
воду.
А біля нашого села,
Навпроти давнього
кургану,
Буг п’є з живого
джерела
І котить хвилі до
Лиману.
1
Багато літ і зим підряд
В далеку, звивисту дорогу
Випроводжає річку Бога
Аж за село Казенний сад.
Цей сад для нашого села
Був годувальником і другом,
Хрещеним батьком джерела
І добрим приятелем Бугу.
І досі сняться ще мені,
Та вже за сотні верст від саду,
То райські яблуні рясні,
То повні грона винограду.
Налитий сонцем виноград
І райські яблучка-корали
Манили влітку нас у сад,
Який ми Р а й с ь к и м називали.
Цей сад любили солов’ї,
Вони тут весни зустрічали
І тьох-тьох-тьохканням своїм
І цвіт, і зелень розвивали.
Від щебетання солов’їв
Тремтів весь сад, роса на листі,
А Буг виходив з берегів,
Аби послухати солістів.
Тополя на краю села
Весь день шуміла срібним листям
І нашумітись не могла,
Хоча було їй літ під триста.
Вона іще з козацьких літ
У течії сторожувала –
Громовідвід від хмар та бід,
Які село це обступали.
У ті роки, після війни,
І грім гримів, немов гармата,
На річці хвилі вороні
Були високі, наче хата.
В святкові дні квітучих трав
Грім дарував дощі і зливи,
А Райський сад благословляв
На груші, яблука і сливи.
А щедрувальникам на втіху
Благословляв ще й на горіхи.
ПІСЛЯ ГРОЗИ НА САМОТІ
Зозулі долю нам кували.
А десь на флейті золотій
Щаслива іволга там грала:
«Фіу-ліу!.. – Я вас люблю!..» –
Так пісня іволги звучала.
Під цю мелодію просту
Знов відкривали очі квіти
І всі ми вірили в саду,
Що щастя є на білім світі.
А з Бугу райдуга ясна
Для раю брала воду чисту,
Над садом гнулася вона,
Немов коромисло барвисте.
Тепер я знаю: сад оцей
Був острівцем посеред моря –
Зеленим райським острівцем
Посеред моря сліз і горя.
2
Це все було і відгуло.
Сьогодні Буг наш зажурився,
Бо не співає вже село,
А сад Казенний перевівся.
Цвітуть ще груші де-не-де,
Шумлять тополі-старожили:
«Давно немає тих людей,
Які цей Райський сад садили…».
Дерева – свідки давнини:
І груші ці, і осокори
Ще пам’ятають три війни
І три страшні голодомори.
Голодні та холодні дні,
І трудодні, і ночі чорні
Перемололи у млині
Важкі, як хрест, гранітні жорна.
Після війни прийшли сюди
Стальні сокири й бензопили
І так почистили сади,
Що лиш одні пеньки лишили.
3
Ось два скрипучі явори
Ведуть розмову на горі:
– Де кримка, груша запашна?
– Її спиляли дроворізи.
– Де груша винна?
– А вона –
Уже давно в Червоній Книзі.
А ще ж були, і це не байка,
І лісова красуня-грушка,
І дуже рання груша майка,
І дуже пізня груша бушка.
Після макухи й мамалиг
Усі ці груші, без реклами,
Для нас, голодних і худих,
Здавались райськими плодами.
– А де тополя з течії,
Що запорожців пам’ятала?
– Тополю п’яні гультяї
Торік на дрова порубали.
Стоїть дідусь біля воріт.
– Де Райський сад? – питають діти.
– Пропав наш сад,– зітхає дід, –
І сумно стало жить на світі…
4
Без вороття летять роки,
Минають тижні-семиденки.
А де ж нові садівники?
Де наші юні Симиренки?
Ось пише дівчинка мала
На дошці крейдою у класі:
«Цей сад був гордістю села
І річки Божої окраса…»
Іще за партами сидять
Нові герої покоління,
Які відродять Райський сад –
Квітучу нашу Україну.
На сад такий і виноград
Пора збирати не каміння, –
Прийшла пора збирать насіння
На райські саджанці і сад.
с. Новопетрівське на
Миколаївщині
м. Київ, 2012.