«Гра в поетів». Антологія молодіжної кіровоградської поезії

 

Побачила світ антологія
молодіжної кіровоградської поезії «Гра в поетів» (Видавництво «Мавік», 2013).
До антології увійшли поезії 10-ох молодих та перспективних поетів із
Кіровограда. Упорядником цієї збірки став поет, аспірант кафедри літератури, та
організатор культурних акцій Кирило Поліщук (Поль Іщук). Над книжкою працювали
студенти-видавці Сергій Цигульський, Артем Луценко. Фото для обкладинки –
Вікторії Нетребенко.

Є
книжки-старти, є книжки фініші, адже усе з чогось починається, і чимось
закінчується. Це теж своєрідна гра – біг із перешкодами. Ця книжка – безперечно
старт. Старт для молодих, амбітних, перспективних кіровоградських поетів, які
об’єдналися заради однієї цілі – заявити про себе, створивши незалежний
культурний продукт – книгу, з якої для читача почнеться знайомство із цими
іменами, а для деяких читачів вона стане підтвердженням активності імен раніше
відомих.

Стає
все важче ідентифікувати себе, як поета. Вплітати власне ім’я у золотий вінок
витворений із геніїв слова. Озираєшся на усі ті світила-мірила світової поезії,
мружишся на ті червоні гіганти поетичного генія, прикладаєш до їхніх творінь
свої жалюгідні спроби – і ступор. Куди діти себе? Як назвати себе? Поет?
Віршомаз? Якщо поезія жива, то де вона? Якщо поезія мертва, то де похована?

Насправді,
очевидні відповіді завжди на поверхні, їх не треба відшукувати, треба лише
дозволити їм відшукати тебе. І ця очевидна відповідь знайшла вас – поезія в
усьому. «Професіонали непотрібні, насправді вона скрізь» – говорить відомий
польський поет Богдан Задура. І якщо поети не потрібні, то що ми робимо?
Відповідь знову ж таки очевидна – граємо.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Граємо
щодня у різні ігри – політичні, любовні, соціальні. Міняємо свої ролі,
«прокачуємо» свого персонажа, збираємо трофеї, відкриваємо нові гілки
здібностей, переходимо на новий рівень.

10
молодих людей, з якими ви познайомитесь у цій книжці, грають ще в одну поширену
у нас час гру – гру в поетів. Вони відточують свої вміння, публікують творіння,
а тому ростуть, а тому здобувають безцінний досвід.  Для когось із них ця гра – протест, для
когось просто розвага, для когось – обов’язок. Для декого грати в поета – це
єдиний вихід, аби не зіграти у скриню. Без дурні.

10
молодих людей. 10 доль. 10 історій життя. 10 історій кохання. Зовсім різних
історій.

Отож,
пані і панове, знайомтесь – наші гравці.

 Кирило Поліщук (Поль Іщук)

 

Ганна Дудник

Рахувати твої пальчики щоночі

Від одного і до десяти.

Я так хочу. Знаєш, дуже хочу

Безкінечність дотику знайти.

Розглядати світ твоїх очей

І відтінки поглядів бажаних.

Я так хочу ніжністю лілей

Обійняти твої океани.

Вибрати тебе з-поміж усіх

І триматись поцілунком долі.

Хочу щастя, хочу, це не гріх,

І забрати б твого серця волю!..

 

Поль Іщук

Повернулися ластівки наче й не
відлітали

Так зима пронеслася з тобою у
цьому вікні

На надхмарні забравшись ми
п’єдестали

Малювали на вікнах квіти земні

 

У кватирку влітає теплий травневий
сніг

Навертаються сльози на очі від
алер–

чи ностальгії

В переплетенні рук, в переплетенні
ніг

Ми ховались від нього під ковдри
тонкої вії

 

А навпроти
будинки розквітли своїми вікнами

Посилали закохані очі, цілунки й
привіти

Але щось так самотньо темніє одне

й непривітними

Дивиться шибками крізь гул
степової

трембіти

 

Незашторене, темне, одне на велику
стіну

Що воно вуалює не знати нікому

За яку непробачну і чорну вину

Самоти воно має собою творити
ікону?

 

І прокручують весни і зими і літа
кіно

Сходять з розуму зорі від цього
шаленого кпину

Якщо так одиноко стримить із
будинку вікно

То яку ж одиноку ховає в собі
людину?

 

Артем Луценко

Пригрілась собі, як личить

На серці журба колишня,

Сховала мої обличчя

Обпаленим листям вишні.

 

Малює в мені дороги,

Машини ревуть крізь ребра,

Усе що було до того:

Стоп-кадри, ліміти і зебри.

 

Журба не помітить зебр,

Секунди зіллються в тижні,

Покличе мене до себе,

Обпаленим квітом вишні.

 

Вже досить мене труїти,

Хай небо розбавить трасу,

Я спробую нас спинити,

І збавити плинність часу

 

Андрій Карпенко

Тополиний пух відлітає.

Червоніє уже на душі.

І так гарно, неначе у раї,

В мальовничій вечірній тиші!

Небо… грається фарбами.

Скільки їх у ньому сплелось!

І на мене подіяло чарами!

Літо вже почалось!

Місто… видихає-вдихає п’янку
прохолоду.

Майорить і вабить вогнями.

І закохує у свою вечорову цю вроду!

І скаженіє оцими ночами!

Заколихує, залоскочує,

Прокрадається тихо в думки,

І так дихає, і шепоче так

Червень мій золотий!

І навіює нові бажання,

І пробуджує знову старі.

І приходить до мене кохання,

Й червоніє уже на душі

 

Яна Драна-Гула

Знов чашка чаю співрозмовника
замінить,

І знов її не вистачить мені,

На мої стіни попливуть тоненькі
тіні –

Від сподівань та роздумів на
самоті.

Вже суджений мій за стіною сни
рахує,

І друзі полягали вже давно,

А я все тут, я все іще сумую.

Лиш я, думки, і чашка, і вікно…

Й ніхто не зрозуміє те, що хочу,

Не зрозуміє пізніх тих неспань,

А я обожнюю чарівність ночі.

В ній магія безмежних сподівань.

Вона дарує крила ті, що линуть

Далеко так, подалі від землі,

І в ній поезія, що світить

Тонесеньким промінчиком в пітьмі.

 

Аліна Олексієнко

щасливі люди не пишуть

вірші у зошити

вони упиваються щастям

наїдаються досита

вони ніколи не давляться

гострими римами

вони не сидять наодинці

із власними примхами

щасливі чомусь здаються

завжди прекрасними

вони називають речі

словами власними

в щасливих серця м’які

немов кашемірові

але поясни, чому щасливі

завжди не ми?

 

Інна Колеснік

Докотилися, доснилися, добилися

Доспівались, долетіли дні.

Доки душі на долівці днилися

Добрі драми закінчились в мені.

Двір даремно думкою дожився.

Вдома днями длушпав дощ

Розум дратувався. Із душею бився.

Димарі диміли. Долуналась мощ.

Добре дніти думами даремно.

Драти добриво в душі дарма.

А мені без тебе темно

А мені самій себе нема!

Докричалась. Домовчалась.
Доліталась.

Крила змочені дурним дощем.

Вже пора саміти. Я догралась.

Глибоко стихає щось. Лишився щем…

 

Саша Гонтар

Природа, смертельно осінню хвора,

Тоне в ранковому тумані.

Жадно, як астматичка квола,

Останні ковтки повітря вдихає.

Марно старається зігрітися

Скупим сонячним теплом.

Не може бідненька змиритися

З наступаючим летаргічним сном.

І плаче дощами проливними,

І стукає в вікна наших будинків й
квартир.

Щоб ми з нею горе її розділили –

Горе втрати життєвих сил.

Вона все швидше сонце за обрій
проганяє,

Щоб побути наодинці з собою.

Коли ніхто й ніщо не заважає,

Пожалітись на власну долю.

Поістирити, позривати вітрами
холодними

Останні листочки з напівмертвих
дерев.

І тут не важливо, чи згодні вони.

Важливо те, що осінь своє бере.

Природа, тяжко осінню хвора,

Тоне в ранковому тумані.

І потихеньку, поступово,

Помирає, помирає, помирає…

 

Олена Горобець

Ось потяг,

що не прийде на станцію.

Марить Франція,

мов сновида.

Безсила Феміда

розв’язує очі,

рве на клоччя

свою пов’язку.

Поразка

вбиває віру.

Сірий

ранок, сирий Париж.

Облиш!

Це не твоя війна.

Це не твоя вина.

Не твій клопіт.

Триває допит –

слухають сповідь.

Лукавий душі ловить

 

Юлія Алейнікова

Я кохаю тебе. Backspace.

«Як ся маєш? Чудова днина.»

(Я давно загубила себе).

«А як твої справи?» – «Щаслива.»

Ти потрібен мені (в думках).

«Послухай-но нову пісню»

(Мене душить нестерпний страх,

що ніколи не станеш ти ближчим.)

Та колись я себе здолаю.

І зруйную примарний світ.

«Приїжджай, бо я так чекаю!»

І ctrl+alt+delete, і
ctrl+alt+delete…

м. Кіровоград