Горить свіча душі моєї…

Балада повернення
В село, додому, йду полями.
І що ж тепер туди несу,
Де нікому сказати «Мамо!»,
Де ні з ким розділить сльозу?
 
Де чулась мова колоскова –
Там мертва зона залягла,
І навіть пісня колискова
Бомжує,
вигнана з села.
 
Тут люди – наче поторочі,
І сум такий (хоч вий!) блука,
Й, хатам повибивавши очі,
Ганьбища нашого рука
Уже святі дерева нищить
Могильні.
Господи! Прости!
І в небесах над кладовищем
Летять не гуси,
а хрести.
 
Хрести з мого села тікають!
Хрести новітні і старі…
Тут матерів сини вбивають,
Синів
вбивають матері…
 
… Іду.
Від кроків берег рижий
Потоком пісковим стіка
В ставок – і жовно хвилі брижить
Щоку неголену ставка…
 
Як швидко роки пролетіли!
Лягли за вічності гряду.
Чому ж тепер, свинцевотілий,
Так довго я додому йду?!
 
Уже й пора завечоріла,
Довкіл бентежливо снує.
Ось наша хата.
Постаріла…
Мене ж відразу впізнає.
 
Зайду…
Постою мовчки… Сяду
Перед божницею за стіл…
Дивлюсь, як тіні ходять садом,
Узятим в чорний частокіл
Самотини.
Понад обійстям
Вже місяць крадеться, мов тать.
А зорі на гіллі безлистім –
Неначе яблука висять…
 
…Та хай нещастя
вдарить трясця,
Щоб
з ляку
сум зажеліпав –
Це пам’ять пригорщами щастя
Мене до ранку обсипа.
 
Хоч нікому сказати «Мамо!»,
Нема з ким розділить сльозу,
А темінь зблискує словами,
А вії струшують росу.
 
І Мати Божа
з мли тієї
Скорботно з покуття зорить…
Горить свіча душі моєї.
І день і ніч горить…
Горить…
 
 
Балада мого спасіння

Пам ‘яті друзів моїх

Сергія Скорохода і Дмитра Труша

 
Просніться, хлопці!
Вже Інгул скресає,
Жбурляє брили криги в береги.
Просніться, хлопці!
Знову ніч стрясає
Скажений Лисогірський перегин.
Я жду вас тут.
Хмизняк тріщить,
Китайку
 
Малюючи на чорнім полотні,
Й вербову покалічену куцайку
Бинтує димом.
Хлопці, сполотнів,
Згадавши вас,
гінкий смаглявий берест,
Що зелен-спів навчав нас розуміть,
Корінням розриває мерзлий дерен,
Гіллям розводить хмари грозові
І зазирає в сутінки холодні,
В які осмутку сірий день налив.
Кому ж, кому… я розкажу сьогодні,
Що світ мені без вас такий малий?
Що і коня без вас впіймать не можу…
Вже й смак спокою через це забув.
 
…Вкидає хмиз іскрин тонких порошу
В інгульську воду збурено-рябу…
А в ній
між криги скреготом зловісним
Мій голос хрипко помогти блага
(Хотів і я на бересток залізти,
Та мимо гілки втрапила нога).
 
Я захлинаюсь чорною водою,
І жах мене обценьками здавив.
А підлий сич над мертвою вербою
Зраділо пісню регітну завів.
 
І надвечір’я вогке затремтіло
В передчутті нагальної біди.
Та ось вже руки ваші
кволе тіло
Моє
на сушу тягнуть із води.
 
Долаєм кручу, жостером убрану,
І, як побиті, падаєм в бур’ян.
Аж тут, мов добрий привид,
із туману
До нас кульгає дядько Маркіян:
– Мабуть, на кризі плавали, матроси?
А-а-а, рятували друга?
Молодці!
Ламайте хмиз.
Та очерету трохи… –
І вже розцвів сірник в його руці.
Живем! Вогонь облизує одежу.
А Маркіян вуздечкою дзвенить:
– Вже двадцять літ
я на печі не влежу,
Щоночі йду та йду… коня ловить.
І де він взявся в цих краях, чортяка?
Невже прибіг сюди з моїх лісів?
Як тільки вечір – він у двері бряка,
А то – всю ніч ірже, немов збісів.
Виходжу – жде.
А в руки не дається.
Замучив зовсім, навісний, мене.
Підпустить близько,
свічкою зів’ється –
І тільки грива хвилею майне…
Нам жаль старого. Гарна він людина.
І я кажу, мов клятву,
над вогнем:
– Ось підростемо трішки
й неодмінно
Ми отого коня
вам
приведем!..
…Стою,
збудивши ніч свого спасіння.
Кому ж тепер
той давній борг сплачу?!
Суху вербу хита вода весіння,
І хворий сич охрипнув од плачу…
Просніться ж, хлопці!
Вже весна скресає!
Гримить Інгул – і стогне ніч сліпа.
І Маркіян з вуздечкою кульгає
В туман,
де кінь іржання розсипа…
Вогонь ковта останній сніг лапатий.
І синьо дим шепоче над вогнем:
– Вони
не сплять.
Нема коли
їм спати.
Вони погнались
за отим
конем.
 
***
В кімнаті –
натомлена тиша.
Ти спиш.
За вікном у дворі
Вітрець пустотливо колише
Кульбаби нічних ліхтарів.
А я
в чорну магію
ночі
Вдивляюсь,
й так хороше чуть,
Як серце
твій
подих лоскоче
І коси між пальців течуть.
І в очі
зорить
лебедино
Оця безпорадність твоя…
Ти в світі –
найкраща,
єдина…
А мати крізь далеч:
– А я?
 
Балада про стару вовчицю
Вовчиця вилізла із лігва.
Худа, кульгава, одноока.
Терник праворуч – спить,
і зліва
Мовчить вільшина кособока.
Попереду чутливим листом
Вартує тишу осокір.
Велика ніч іде над лісом.
Ночують
сонце, птиця, звір.
Та не вона. Їй треба їсти.
Живіт судомить до виття.
І кожен крок по їжу – іспит
Важкий
на волю, на життя.
Цокочуть зуби, часом стерті,
На серце
лапи страх кладе.
Вовчиця не боїться смерті.
Боїться вмерти од людей.
То – вороги. Страшні. Запеклі.
…Як душу гризла їй печаль,
Коли не стало в лігві теплім
Її найперших дитинчат!
Та їхній запах найрідніший
Довів до двору у селі.
Десь там, в його зловісній тиші,
Томились первістки малі.
Дощем розмило дух заліза:
Не вчула. Рилась під паркан.
Але, як тільки в двір залізла,
Вчепивсь у ногу їй капкан.
До неї кинувшись, дві псини
За хвилю корчились в траві.
В сусідські вікна бив щосили
Мужик з мішком на голові.
А як привів гучну підмогу
Крикун, одягнений в мішок,
То лиш відтяту іклом ногу
В капканних щелепах знайшов…
За довгий вік
вовчишин досвід
Криваво множивсь на злобу.
Але ніхто з людей
і досі
У неї шкуру не здобув.
…Вовчиця тихо підповзала
До місця, де вода жила.
Вода не раз її спасала,
Спиняючи вали облав.
Тепер, слабу, годує.
Часом
Померлу рибу викида,
Перепада й жабине м’ясо,
Як повезе…
Горить вода
Білявим полум’ям шовково.
А з неї люди молоді
Виходять.
Бризками навколо
їх сміх
скипає на воді.
Вовчиця однооко стежить.
Напнула слуху волосінь.
Чуть, як викручує одежу
Дівча,
сховавшись у лозі.
А місяць мружиться блаженно,
Весь берег взявши на приціл.
І заздрить місяцю
страшенно
Хлопчина з вогником в руці.
Пішли…
А їй – туди, поближче,
Де жаби весело кричать,
Що знову той сонько-сомище
Заплутавсь вусами в корчах.
Спізнилась!
Небо зарябіло,
Зірок звуглілися ґноти.
Хоча б успіть голодне тіло
До світу
в сховок затягти.
0 ні! Вона не стане вити…
Вовчиця на живіт лягла
Й жорстоке щастя
вільно жити
І вмерти
в хащі потягла…
 
***
Боже!
Повірить не смію!
Серед сухого бадилля
Сад здичавілий
весніє,
Той,
що колись
посадив я.
Ось мене
в безовім світлі
М’ята іде зустрічати
Вздовж
найсвятішої
в світі
Стежки –
до рідної хати.
Гайстрам у білих кошулях,
Всім,
хто про мене
забувся,
Всьому,
що суще,
кажу я:
Здрастуйте!
Я
повернувся!
 
Балада про власне ім’я
Цілу вічність я вірша пишу,
Цілу вічність безсоння смішу.
Сходить праця моя нанівець:
Не виходить ударний кінець!
Я останню цигарку спалив,
Я пекучі повіки стулив
Й застогнав – аж понітився дим:
– Що ви думали там, перед тим
Як упали на самій межі?!
Заклинаю! Благаю! Скажіть! –
Покотилася світом луна…
Причілкова розверзлась стіна.
Я знімів, біля столу закляк
І дивлюсь ошелешено, як
Бойовими важкими рядами
З передертими криком ротами
Йдуть, розсіявши світло в імлі,
Оборонці моєї землі.
Самописка холоне в руці:
Тягнуть руки до мене бійці,
А в долонях пульсують серця
(Не розстріляні в битвах сонця),
І розплавлений крапле свинець
Із мозаїки їхніх сердець.
І, здригнувшись, в мозаїці я
Розшифровую власне ім’я!
 
Балада про Сірого
Збирали Сірого до міста.
Останній віл з мого села.
Дядьки розмов місили тісто:
Не жалко зовсім їм вола.
Набрид нікчемністю своєю.
Гей! Гей! Одхекавсь, одробивсь.
Налигач довгою змією
Вкруж ріг широких обкрутивсь.
І жалість злякана, дитяча
Мене до нього підвела.
Яким потворним я побачив
Себе
в близьких очах вола!
А він рвонувся від порога
Туди, де грівсь на сонці віз,
Лизнув ярмо –
і низько роги
З чіпкого дворища поніс.
Буланий – кінь старий – у стайні
Зронив сльозу йому услід…
Борти нарощені, кустарні
Зчепив гачками мій сусід.
І крізь риштовку, мов крізь грати,
Коли мотор диміть почав,
Лилась з очей на шлях горбатий
Незмірна Сірого печаль.
Похмуре куряви вітрило
«Газон» за шинами лишав,
І сонце поміж хмар ятрилось,
Як незагоєний лишай.
Ніхто не знав, про що лопочуть
Листками
злякані сади.
Навік бульдозери затопчуть
Глибокі ратичні сліди.
Хіба що в сні
про сіромаху
В ярма заноза поспита…
…І довго дід Мирон край шляху
Губами тишу лоскотав…
 
Балада про руки
Ну скільки ж можна?
Вже б і досить.
Вже й осінь до кінця іде.
А дощ людські надії косить
Та день і ніч, та ніч і день.
Тут люди – клятої породи.
Дарма, що дощ не погиба.
«Такий буряк щорік не родить,
І дать йому зогнить – ганьба».
Свистять ножі у чистім полі,
Стинають гички чуб густий.
І я
під сховом парасолі
Прибивсь, щоб словом помогти.
Боявсь.
Та стріли не похмуро.
Жаліють:
«Бач, як посірів».
Немовби лиш мені до шкури
Прип’ялись щупальця вітрів.
Здерев’янілими губами
Читаю вірші.
Ще. І ще…
А мжичка сіє над полями,
І вітровалу свист не щез.
Та, бачу, слухають так гарно
Жінки, дівчата.
А мені
В очах спиняються попарно
їх руки важконаливні.
В багні, в безпалих рукавичках.
І суть скрапа з ножів міцних,
Що проба нагород
найвища
Ще дороста
до рук оцих.
І де той вірш надгеніальний,
Що зміг би стати нарівні
У незамінності глобальній
Хоча б з мізинчиком в багні?
Мовчу… Мій проводжатий з рота
Трюїзми древні виміта.
Мовляв, поетова робота,
Як у Сізіфа, непроста.
Одна, з вишневими щоками,
Пожвавлює зіниць зірки:
– Покиньте той проклятий камінь!
Ідіть до нас на буряки.
Прощаюсь.
Одриваю очі
Від рук в порепинах рясних.
В напнутих жилах кров стукоче:
«А що б
ти зміг зробить для них
Таке, що пам’ять
вічно носить?»
І, мов підслухавши цю мисль,
Найстарша хрипкувато просить:
– Гляди, синок,
не застудись!
 
Балада про маминих журавлів
Мамо, нема журавлів.
Восьму весну їх не бачу!
Ходить мій сум по землі,
По-журавлиному плаче:
«Де ж ви, веселики, де ж?!
Чом не вернулись додому?» –
«Марно ти, братику, ждеш –
Ми не об’явимся знову.
Вже біля рідних озер
Нам більше не веснувати.
Ми журавлієм тепер
Там, де живе твоя мати,
Там, де твій батько й прарід
Орють, і сіють, й жнивують,
І, як колись білий світ,
Цей світ
насущним годують…»
Мамо! Так жду журавлів!
Тих, що ми з Вами стрічали,
Тих, що у нашім селі
Вашими всі називали,
Тих, що завжди навесні
В нас на городі сідали
Й Ви їх,
на радість мені,
Хлібом з долонь пригощали
Мамо, мені й на шляхах,
Де кривда й зрада жирують,
Сяяв город в журавлях,
Що Ваші руки цілують…
Наче бідою, город
Густо поріс бур’янами.
Рву пересохлий осот,
Жду на весну з журавлями.
Хочу повірити й сам
В те,
що то
звістка від мами,
Як весняні небеса
Знов
розцвітуть журавлями…
В літо
весна поспіша,
Сіючи квітом круг себе.
Очі спалила душа,
Болісно дивлячись в небо.
Ходить мій сум по землі,
По-журавлиному плаче.
Мамо! Нема журавлів!
Восьму весну їх
не бачу!
 
Останнє побачення
Читаю з натугою першу.
Не почерк – а бісерна нить:
«Міняю квартиру. На меншу.
Заходьте, будь ласка. Дзвоніть».
Об’яв таких – тьмище у місті,
Та щось мене в цій притяга.
Адреса, як треба, на місці,
І шифр телефону…
Ага!
Так це ж мій колега колишній.
Жартун, розіграти мастак.
Здається, на пенсію вийшов
Десь років зо три тому?
Так.
Давненько самотнім, як голка
Без нитки, зостався. Паяц.
Звичайно ж, об’ява – підколка.
Щоб він поміняв свій палац?!
Ну що ж, я йому підіграю,
Підкину вагон сміхоти.
…Тролейбус, набитий до краю,
Притряс до зупинки «Мости».
Ну от і зустрілися…
З дому
Його вже навіки несуть.
Уже по обличчі блідому
Фіалкові тіні повзуть.
І палить мене крізь одежу
Об’явини бісерна нить:
«Міняю квартиру. На меншу.
Заходьте, будь ласка.
Дзвоніть».
 
Балада про білого птаха з чорною ознакою

Іванові Миколайчуку

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Так терпко
рвуться
грому
брили –
І розсипаються на прах.
Як тяжко, все по колу,
крилить
У небі чорнім
білий птах.
Під ним ночіє Україна
З правічним проділом Дніпра,
Колисана, мов кураїна,
На проуранених вітрах.
Січе птах крильми
темну брезклість.
Й кружляє, вирвавшись з оков,
Над тінями забутих предків
Його зажурена любов.
То замовка, то журавлино
Із недосяжності ячить:
«Ти
мене бачиш,
Україно?!»
Не баче Україна. Спить.
І, негідь ночі розірвавши,
Кричу у височінь грімку:
– Візьми мене
до себе,
пташе,
Спаси мою любов
гірку!
Вслухаюсь в далеч непрозорну.
Та звідти – шерех крил…
і все.
То білий птах
ознаку чорну
Над Україною несе.
 
***

Василю Стусу

З нас насміхалися:
«Чорні воли».
Нами орали,
З нас
Жили тягли.
Нам посилалося:
«Темна юрба».
Брала на палі нас
Чорна злоба.
Гноїли нас в тюрмах,
Палили в печах,
Шилом нам світ
Виткали в очах…
Важко і страшно
Йдучи із імли,
Кров’ю
І потом гірким
Довели,
Що ми – не худоба,
Не темний народ,
А переможники
Чорних заброд!
Із первовічного
Зла чорноти
Сонячні
Вперто
куємо
мости!
З чорного хліба
І досі ростем,
Сильні
й терплячі,
Як наш
чорнозем.
 
Балада про вредну бабу
Сіє небо дощами, як мливом.
В гаражах сплять авто, мов кроти,
Бо дороги до того розмило,
Що й на «батьківських» ледве пройти.
В хаті баба корзину збирає
Й молить небо, щоб дощ переливсь:
Це вже тиждень сьогодні минає,
Як в лікарні старий опинивсь.
Треба йти.
Дума баба: що брати?
Скаже:
– Вредна, ще й це принесла.
Так хотіла самого спитати –
Додзвонитись ніяк не змогла:
Телефон у сільраді не діє.
Тож потроху всього набира,
А найбільше – своєї надії
В ту корзину поклала стара.
…А в цей час
за дощами, в лікарні,
Де з недугами вічна війна,
Лікар методи кляв ординарні
Й самописку з кишені виймав:
Знов те ж саме підтвердив аналіз
(О жорстокої істини твердь!),
Й за фломастером чорно звивалась
У латинь замаскована смерть.
І папір шелестів переблідло
Й від діагнозу дрібно тремтів,
Аж зітхання сумне перебігло
По губах телефонних дротів.
…А в палаті, бідою обжитій,
Він лежав поміж хворих друзяк,
Наче сніп обмолочений житній
(Молотило життя. Та ще й як!),
І казав:
– Що помру – не боюся,
Хоч і маю від того журу,
Та найбільше душею печуся
За свою половину стару.
Я ж – не камінь, то й бідкатись мушу.
Чую серцем, тому і кажу:
Пропаде ні за цапову душу,
Як надіну сосновий кожух
І подамся до вічної хати,
Бо вреднюща ж і вперта така:
Буде знов за роботу хапатись.
Поки піде й сама сторчака.
У дітей жить не схоче нізащо,
Все гребтиме, щоб їм помагать…
Пожила б хоч у старості краще,
Скільки ж можна вже запобігать:
Був на фронті – з трьома горювала,
Повернувся – розруха й нужда
Знов за шкуру сальця заливали,
Зараз жити б – так я ж зовсім здав.
О, про вовка промовка! –
В палату
Зазирнула бабуся бліда. –
А тебе й не впізнати в халаті, –
І рукою на ліжко: – Сідай.
Й чув, як серце зраділе так лунко
Вибивало у грудях:
«Прости,
Бідна, сива моя голубко», –
А сказав:
– Ну і вредна ж ти!
І куди воно к бісу годиться,
Ще й для себе болячки шука:
Це ж протьопать в таку дощовицю
Аж дванадцять верстов пішака!
Потім дощ проклинав як попало,
Що жнива так настирно обліг.
А вона головою хитала:
Він уже й підвестися не зміг…
Як прощались, лишила старому
Лист, що син позавчора прислав,
І на плечах
в корзині
додому
Мовчки тугу свою понесла,
Де
у кожній пилиночці –
кличне
(І тому, доки сил, треба йти),
Те незле,
таке рідне і звичне,
Як він сам:
– Ну і вредна ж ти…
 
Балада про матір

Цілує тихо Перемога

Губами білими вдову.

Микола Вінграновський

 
Цей битий шлях. Забитий. Древній.
Мойого краю вічна віть…
Земля скрипить, неначе двері,
Яких повік не відчинить.
Летить-спішить травнева бджілка
В люпин, що цвітом заяснів.
Копа большак худенька жінка:
Відкопує своїх синів.
Втомився заступ до нестями.
Копа стара без вихідних.
Сказали їй, що під Клинцями
Синів зарито в шлях.
Живих.
Десь тут її Ванюшка й Гриша.
А де?!
Мовчать скупі поля.
Понад синами в’ється тиша.
І не ворушиться земля.
По них,
нещадна, важконога,
На захід помста йшла
в громах.
По них
верталась Перемога
Додому
в ранах і піснях.
Відмивши кров і гар з обличчя,
Життя несло в руках цупких
Великість, ницість, радість, відчай…
І все –
по них!
По них!!
По них!!!
…Спекота коси розметала.
Копає мати грунт пручкий.
Вже стільки літ перекопала,
Аби знайти хоч кісточки.
За нею йшли хліба урочі,
Спинались жилаві сади.
І, витерши вологі очі,
Світ цілував її сліди…
Приріс держак до рук збілілих,
Спиває силу пухлих жил.
А ти стоїш, мов крик зомлілий.
Іди:
розрай, допоможи.
Замовкни, душе!
Ані звуку.
Вклонись… і все.
Мати-вдова
Цю вічну пам’ять,
вічну муку
Копатиме, поки – жива.
Здригнулась тиша калинова –
І мати очі підвела.
І вся земля тисячомовна
Святилась
од її чола.
То над синами,
над боями
День Перемоги світ справляв.
Хліба цвіли.
Сади буяли.
І ворушилася рілля…
 
***
Літо за літом минає…
Мамо, невже Вас немає?!
Мамо, присніться мені
Та поговорим хоч в сні.
Скажете, де Ви спинились,
Як Ваша хата нова.
Ви вже там з батьком зустрілись?
Ви вже тепер не вдова?