Горнє

І

Ляже
розвиднем, розповнем ріка золота

В
мерехті білих ундин і в орфеєвім леті на 
водах,

Трійцею
руж, полиновим розкриллям орла

Тчеться
і тчеться рука у поверненні божім,

Кров
мою сміхом одмарює море за морем,

Хвиля
за хвилею – гори – горять і говорять

Небо
за небом, але у ясі неодмінній…

Тихе
пташа, повертайся, вертайся, вертай!

ІІ

Артемій Ведель. Концерт №
13

Там, де зійшовся холодний
туман із оглушливим блиском дня, криком ріки і камінною тінню на водах, там, де
дзвіночки лілові і коні лілові злітались у сплеск, перший ромашковий вицвіт, і
все – громом, огромом, тільки земля проти ночі палає крізь кригу теплом
неохопним, ніби зсередини променем ріже, і вже поминальну тужбу навзаходи
світові тче – золотою, а птаха все квилить і хвилить оздобу лілову, і ріже,
ріже – тихеньке подзвіння, ніби хтось косить незбутню траву узимі, ранком
високої спеки, а ще ж – непекельно, ще росяні трави, яса так, ніби вперше рекла
слово облетом на землю, і озираєшся понад рікою на хори – косить і косить, а
ніби нікого, випари тіні, туману й одміни – вихльостом ріжуть і дзвонять! і
дзвонять! а дихання часте квітне в обличчя холодною м’ятою, Господи, крику
якого? – косить і косить, а високо квітне блакитний погляд із тіла імлистого,
прозір укляк і не може ніяк надивитись на чудо, а дзвонить уже над церковцею,
там, угорі, за селитьбами вітру, туди погляд лиш марева долинає, на дзвоні
останньому кров із грудей рветься – на сині волошки, на сині, крапля за
краплею, тільки ж не чує, а прозором вись виціловує – Господи, крику якого? –
уже не волошки – тіла без кінця – білі-пребілі, і падає, падає дзвін, мов
накликає, а мева – до сині, до сині – прозором, тихий герою, з отих, що
виводять у край животворний, там, де лиш літо високе з любові, з любові, спів у
полях не заходить на вістрі коси, брате, речи! – вже світло на синяву сходить –
зі срібла в лілове, ніби з волошки зринаєш у вечір, у дзвони сільської церковці
і догори, догори – прозори правдять надію – все тільки поруч, і сад зацвітає на
крайці темрявій, дзвони церковці сільської ударили в біле й лілове, і
повертається край, повертається край…

ІІІ

Уже зелені падоли, уже
земля тобі

затерпла неодмінно,

Лиш не жалобою – на схилку
дня

найменший камінь зазвучав
джерельно,

А голос кореневий забринів
у листі

і в тобі – непроминально!
–

Цей сон камінний, водний,
золотий

візьми зі згаслих сонць у
переходи

і ним речи у місячні краї,
хай маревом

лягли ясні сади,

живі слова і тихі
благовісти,

            що розвертають окрик догори.

м. Київ