Горнє

171

І

Ляже розвиднем, розповнем ріка золота

В мерехті білих ундин і в орфеєвім леті на  водах,

Трійцею руж, полиновим розкриллям орла

Тчеться і тчеться рука у поверненні божім,

Кров мою сміхом одмарює море за морем,

Хвиля за хвилею – гори – горять і говорять

Небо за небом, але у ясі неодмінній…

Тихе пташа, повертайся, вертайся, вертай!

 

ІІ

АРТЕМІЙ ВЕДЕЛЬ.
КОНЦЕРТ № 13

Там, де зійшовся холодний туман із оглушливим блиском дня,
криком ріки і камінною тінню на водах, там, де дзвіночки лілові і коні лілові
злітались у сплеск, перший ромашковий вицвіт, і все – громом, огромом, тільки
земля проти ночі палає крізь кригу теплом неохопним, ніби зсередини променем
ріже, і вже поминальну тужбу навзаходи світові тче – золотою, а птаха все
квилить і хвилить оздобу лілову, і ріже, ріже – тихеньке подзвіння, ніби хтось
косить незбутню траву узимі, ранком високої спеки, а ще ж – непекельно, ще
росяні трави, яса так, ніби вперше рекла слово облетом на землю, і озираєшся
понад рікою на хори – косить і косить, а ніби нікого, випари тіні, туману й
одміни – вихльостом ріжуть і дзвонять! і дзвонять! а дихання часте квітне в
обличчя холодною м’ятою, Господи, крику якого? – косить і косить, а високо
квітне блакитний погляд із тіла імлистого, прозір укляк і не може ніяк
надивитись на чудо, а дзвонить уже над церковцею, там, угорі, за селитьбами
вітру, туди погляд лиш марева долинає, на дзвоні останньому кров із грудей
рветься – на сині волошки, на сині, крапля за краплею, тільки ж не чує, а
прозором вись виціловує – Господи, крику якого? – уже не волошки – тіла без
кінця – білі-пребілі, і падає, падає дзвін, мов накликає, а мева – до сині, до
сині – прозором, тихий герою, з отих, що виводять у край животворний, там, де
лиш літо високе з любові, з любові, спів у полях не заходить на вістрі коси,
брате, речи! – вже світло на синяву сходить – зі срібла в лілове, ніби з
волошки зринаєш у вечір, у дзвони сільської церковці і догори, догори – прозори
правдять надію – все тільки поруч, і сад зацвітає на крайці темрявій, дзвони
церковці сільської ударили в біле й лілове, і повертається край, повертається
край…

 

ІІІ

Уже зелені падоли, уже земля тобі

затерпла неодмінно,

Лиш не жалобою – на схилку дня

найменший камінь зазвучав джерельно,

А голос кореневий забринів у листі

і в тобі – непроминально! –

Цей сон камінний, водний, золотий

візьми зі згаслих сонць у переходи

і ним речи у місячні краї, хай маревом

лягли ясні сади,

живі слова і тихі благовісти,

                що
розвертають окрик догори.

 

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!