Голоси із-за кадру

157

 
Дмитро КРЕМІНЬ
 

КАРАВЕЛА.СТОП-КАДР

Лета літа. Плавляться в асфальті
Еллінська агора,скіфський скальп.
А не змовкне музика Вівальді,
Спекою закатана в асфальт.
 
І далеко хата над лиманом,
А в зеніті – чорний хрест орла…
Де були кохана із коханим,
Біла каравела одпливла.
 
Одпливла, махнула нам вітрилом,
І тепер – далеко, уві млі…
Із вином ольвійським перехилим
Кубок пізньолітній на столі.
 
Лета літ. А я не заспокоюсь.
Маряться далекі острови.
Південь? А відкрий північний полюс,
Якір піднімаєш – і пливи.
 
Під Очаків. Рим і Сіракузи.
А десант – на Табірну косу.
В образі залюбленої музи
Я тебе до неба вознесу.
 
Бранкою ще хроніки старої
Шелестиш – візьми її, візьми!
Де пройшли титани і герої,
Пройдемо, прощаючись, і ми.
 
Де кургани – золота розплата
За літа минулі, ночі й дні.
Ще пройде тут парусна регата,
Ще тобі вертатися, й мені.
 
Повернутись. І в громовій сальві
Ти почуєш музику в ході
Наших літ, а музика Вівальді –
Де минули роки  молоді…
 

ХРОНІКА

Сувій,чи інкунабула зотліла,
чи на піску жаждивий абрис тіла,
де ти побути тільки раз хотіла,
мов залетіла золота стріла…
Борей розвіяв – хвилі, гори, стіни,
і лиш полин, полин із України,
куди колись приводили дельфіни
одвічних шукачів добра і зла.
 
Ця ойкумена, де фортечні мури,
де шукачі прадавньої культури
на сонці – всі у бронзі, мов авгури,
грабіжники отих старих могил,
де й ми колись поляжем над рікою
з монеткою-дельфіном за щокою,
аби в чеканні тиші й супокою
розвіятись на вітрі, наче пил…
 

МУЗИКА ІЗ-ЗА КАДРУ

Це було,чи я собі намарив,
Молодий поет і деміург?
І летів од площі Комунарів
Вулицею Рози Люксембург.
Авдиторій неповторну тишу
Не забуду – в пам’яті й тепер.
Цю трагічну землю не залишу,
В музиці прощання заколишу
Кращу із весталок і химер.
І прийде із міфу і легенди
музика рахманних вечорів.
Арфи й бубни, і міські джаз-бенди,
хто давно в горнилі відгорів.
У часи  трагічні, та величні,
вічний дух козацький не пропав.
І йдемо у свят-вечірнім січні
до вертепних зоряних забав.
Музикусе, світлий мій вертепе!
Дай нам днесь оту козирну з карт,
Де щоденно горнеться до тебе
сінема уже останній кадр.
Ах, у ньому те, чого немає –
юність, топографія зими.
І мене кохана обіймає,
тут на все життя зустрілись ми…
 

NOTA BENE

усе – від неба і до хлібних знаків –
уже між нас поділено давно
і навіть вірш без розділових знаків
таємної обітниці вино
за що це нам така гірка розплата
тягар печалі та гріхи проклять
уже палає наша біла хата
а ми спимо а вороги не сплять
а хату підтинькують і побілять
а на городі інки садять мак
а Дніпр усе реве – його вже ділять
Неглінна річка й річка Потомак
а може і не ділять – поділили
замовкла мова і народ пощез
і скіфський ідол плаче з-за могили
на тім старім кургані до небес
 

БОГЕМА-ІІІ

Гусарського шампанського б у спеку!
Палає літо, а було – едем.
І ми, творці поезій і поем,
Усе йдемо у ніч і небезпеку,
І згадуємо юність ту далеку,
Богиню комсомольську, блиск богем.
Усе-усе у замку Розамонди,
Де ми вже пригубили те вино,
Яке хмелить одвертим словом фронди,
І тут, посеред нас, і там, і онде,
З ловцями душ і слова – все одно…
 
О, це було до Ольги і до Катрі!
Віддавши честь і пиву, і воді,
В анатомічному театрі
Пили ми спирт із черепа тоді.
Епоха йшла й скакала, біснувата,
Та джинси, та сорочечка лляна.
Ти пив солодку воду з автомата,
Як той студентик Шурик із кіна.
Тоді крутили зовсім інші кіна,
Летіли білі яхти по воді.
Іще колись повернеться країна,
Де ми були красиві й молоді.
Шампанського, неначе на Монмартрі,
Подайте нам і в ці літа й часи,
Бо нас таки читають у театрі,
Та це уже не наші голоси…
 

ЯСНА ПОЛЯНА

Аліку Топчію
Це було село Ясна Поляна,
Голуба інгульська течія…
І пливла до берега Тетяна,
Жінка Олександра Топчія.
 
Я тоді казав до нього:
– Аліку!
Це богема. Так давай по шкалику.
Вип’ємо за творчість і любов.
Успіх нам на цій небесній карті.
А потому будеш ти у кадрі,
Буду я ув інституті знов.
 
Ми тоді були на творчій ноті –
Вдвох ми заховалися в селі.
То на дачі. То в землянці Коті,
В юного натхнення на крилі.
Нам тоді забаглося богеми.
І помчали ми на пошук тем…
 
Не питайте: як ми? хто ми? де ми?-
У творців романів і поем.
Десь на денці кримської массандри
Золоті горіли якорі.
Та за нами подалися в мандри
Наші музи, юні матері.
Як писали ми в Ясній Поляні!
Вмочували пера у вино…
Аж на третій день було Тетяні
Припливти до берега дано.
А гусарські ігри – то не жарти.
Так іще гуляв і Лев Толстой…
Та були в нас лоції, не карти.
Значить, кожен – сам собі герой.
А мене моя шукала …в морзі…
Це в столітті іншому було.
Що мені тепер сказати Ользі
Про Ясну Поляну, про село?
І Ясна Поляна, і лимани,
Аліку, вписались в наші дні.
Але привид мертвої Тетяни
Припливе сьогодні на човні.
І куди не йду, куди не їду –
Мучить спогад, мов у туфлі рінь.
 
Випливає, наче із Аїду,
Вся в сльозах ота забута тінь.
Досі не простить мені кохана.
А чужій – ніщо добро і зло.
…Тут було село Ясна Поляна.
Може, є і досі, як було.
Нашу юність, як Ясну Поляну,
Заметуть сніги, скують льоди.
Все минуло. Човен із лиману
На останнім березі не жди.
Та була – від молодецтва п’яна
Молодість, а зрілість – твереза.
…Зірка над селом Ясна Поляна –
Ніби жінки мертвої сльоза.
 

МОТИВ

І те, що був немолодим тиран.
І те, що був ти молодим піїтом.
І те, що ти зазнав душевних ран,
І те, що на Вітчизні нудив світом.
І те, що сам архангел Гавриїл,
І те, що голуб і Пречиста діва…
І те, що в світі двоє наших тіл.
І те, що я й тепер чекаю дива.
І те, що на могилі піонер.
І що життя у дві вмістилось дати.
І те, що я живий і ти не вмер.
 
І це – від чого можна заридати…
 

КАРТА КАРО

…І вже коли кінчалася дорога
І билися у вікна мотилі,
Вона прийшла, ця дівчинка-небога,
Із золотим віночком на чолі.
Напевно, їй поліські ворожбити
Дали ці карти й березовий сік.
І я пропав, аби її любити
Увесь великий чоловічий вік.
Вона мене не виграла у карти,
Наворожила вродою мені,
Неначе у комедії дель арте
Зіграємо в житті ці ночі й дні.
Моя любов, і муза, і подруга,
І рідний син, і шлях до перемог.
І це життя, і кучерики юні,
Які поцілував твій юний бог…
 

З ВАРЯГ У ГРЕКИ

Куди не йду – веде цей битий шлях
з варяг у греки, з греків у варяги,
де соняхи чорніють у полях
і де сліди поразок і відваги.
 
Там ніч ночей, і битва битв, і ти
минулого не в силі побороти,
але тобі судилося дійти,
де слід пелопонеської піхоти…
 

МЕМОРІЯ

Як тяжко ітиму я вгору – дорога само каяття…
Віддав я і степу і морю півсвіту і  ціле життя.
 
Книжки та папери у торбі, мов я тут –
старий мандрівник.
А мамка чекає на Горбі. То цвинтар.
Літам її лік.
 
І пахне тут зовсім немило,
немало рідні тут лягло.
І предок мій Кремінь Данило,
який заснував це село.
 
Молюся до мамки, до бабки,
до діда і прадіда теж.
А де ще собі у дорогу землицю
з могили знайдеш?
 
Ідуть наші друзі й родина
за чорну останню межу.
А я – де моя Верховина,
я в пам’яті всіх бережу.
 
І чарка моя поминальна.
Минулого згорблена тінь
На Горбі, де в торбі печальна ця Книга.
Ця пам’ять…
Амінь!

                       Літо 2015,

                       Миколаїв

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!