Годинник

362

 
Георгій Бурсов

 

поема про старовинне місто

і про складаючих верлібри його мешканців

 

«Поетів не стане завтра,

залишаться члени Спілки»

                        Микола  ХОЛОДНИЙ

 

“Я хочу себе голодного

І своєї голодної сили.

Я хочу Миколи Холодного

І його “Крику з могили”

                 Михайло  КАМЕНЮК

 
-I-
Пишуть поети вірші.
Бо краще поета, хто ж знає,
як мати не спить уночі,
як ненька на сина чекає?
 
Поети пишуть про волю,
коли на руках кайдани.
І схильні до алкоголю,
коли панують тирани.
 
Поетами можна викласти
шлях до найближчої зірки.
Чи від будинку письменників,
або від трамвая зупинки.
 
– Яке ваше перше жадання?
Дослухайтесь їхнім словам:
– За Нобелем наші страждання!
З Парнасу почується вам.
 
Коли Слово на захист кличе,
коли Словом тамують біль…
Необчислене військо поетів
грає дурника у водевіль.
 
Майстри слова сидять по кав`ярнях.
Гучномовці б`ють у литаври.
Поети у «Є» книгарнях
мастурбують свої шедеври.
 
Поетів схиляють іуди
про пташок і рибок писати.
Бо, бачте, втомились люди
ідейно щодня помирати.
 
Поетам теж хочеться їсти.
До волі кличе голодний…
Відкрили роти верлібристи –
Кобзар вже для них старомодний.
 
Іудини гранти ковтають.
За гранти й книжки друкують.
Верлібри від ран не вмирають.
Навіщо це нам? – міркують.
 
Народу життя віддати?
Боже, боронь! – позбавте!
До пенсії б нам відслужити
(й за вислугу ще добавте).
 
Вторсировинний начальник
макулатуру щодня рахує.
З книжок сучасних поетів
Еверест до небес майструє.
 
Верлібри…колібрі…верлібри…
Концерти без рук піаністів.
Ви зникнете наче дуліби.
Ім`я ж бо вам всім – онаністи.
 
Колібрі літають фальшиво,
неначе зів`яла конвалія.
Народний поет – це вже диво,
сьогодні – це аномалія.
 
Небо в орлів високе,
о камінь б`ючись, помирають.
Колібрі живе в караоке…
Покірних овець випасають.
 
Співа різнобарвна, цвірінька,
– яка ж я співуча, нівроку!
…Щоб «наші» звучали пісеньки –
керований пульт в караоке.
 
– Сумлінно філфак відсиділа,
погляньте, пишу без русизмів!
На лавку спілчанську присіла,
у черзі до премій-оргазмів.
 
Бездоганні слова українські,
ще й наголоси відмінно-взірцеві…
Вам чутно похвали сусідські
«нашому» НА УкраЙні співцеві?
 
Безплідних слів круговерть.
З безплідного тексту вода…
У підсумку буквена дерть –
й худоба носи відверта.
 
-II-
Писали поети історію…
Поет від землі зникає.
І попелом  крематорію
в орлине небо злітає.
 
Поетом назватися можна –
ми ж гарно усі співаємо?
Капличка стоїть придорожна.
Колись бо й туди завітаємо.
 
У віршах розхристана форма,
й ніякий шизоїдний зміст.
З Джорджа та уніформа,
бо Сорос всім нам глобаліст.
 
Глобально – однаково значить.
Нац.мови? – хай поки залишаться.
Майбутнє народів тлумачать,
і потай підказують вішаться.
 
Вершитель свій писок ховає.
Про писок Франко ще писав.
Копає нам яму… копає…
Державу за гріш підібрав.
 
Слуга його темники пише:
– Хто хоче не задурно мовить,
той совість свою хай полише,
і напрями вітру хай ловить.
 
Ніяких упівців героїв!
Ніяких Бандери катів –
безвинною мазані кров`ю
прибічників ен-ка-ведів!
 
Героїв повстанців забудьте!
Гайдамакам довічне табу!
В грицьках недоумках пребудьте –
носить вам торби на горбу.
 
-III-
Вже Холодний помер… від інфаркту?
– про героїв Степана писав.
Прокурори всі «наші», по факту.
Хто ж наступний піде в небеса?
 
Симоненка завчасно прибрали,
бо сьогодні Василь – терорист.
Він же першим підняв забрало:
– Братом звешся?  Ти – шовініст!
 
То бЄндЄрівец, точно, хапайте!
Терористу взувай постоли!
«О, курде, бережи свої набої,
Без них тобі свій рід не вберегти!
 
Не заколисуй ненависті силу,
тоді привітність візьмеш за девіз,
як упаде в роззявлену могилу
останній на планеті шовініст!»
 
Де, Василю, твої нащадки?
– колупаються в значеннях слів,
про нікчемних вождів їх колядки,
і в дубльонках з овець про вовків…
 
Щоб пощезли козацькі думи,
а селяни не бунтували –
кобзарів привезли у Харків
…і в яру уночі закопали.
 
Батогом навчати недорого.
Та ефектніше метод сучасний:
з медом пряники від дядька щедрого,
і забудьте про гонор власний.
 
Для тямущих поетів й поеток
на великдень роздача харчів:
від – з ангорської лами шкарпеток,
до – зелених хрустких папірців.
 
Цей поет дає всім пораду,
дядям з дядями як лежати,
яку позу приймати ззаду –
шлях відкрито йому в лавреати.
 
То якби ж то мільйони в преміях!
А насправді – мідяники терті.
Для холопа більше й не треба:
– хоч би дулю зелену в конверті.
 
Зранку сунуть проценти Хрещатиком,
завтра вибори чи післязавтра.
Все одно нам, з яким маразматиком
розпивати наступну кварту.
 
В тій юрбі кожен другий письменник,
кожен перший собі сам поет…
А над Києвом висить годинник,
що до скроні притис пістолет.
 
-IV-
І завмерли годинника стрілки.
Причаїлася тонша, як миша.
А товстіша напилась горілки.
І навколо лунає тиша.
 
Над годинником небо безхмарне.
Спочивають хмарки за Тибетом.
Тисне палець гачок антикварний
старовинного пістолета.
 
Він помалу, помалу тисне…
Там – у вічність – куди ж поспішати?
Вже і півень з раком свиснув…
А за кавою творчі кастрати.
 
На Майдані автівки у корках.
На Печерську варта крокує.
На подільських старих задворках
літописець вночі жебракує.
 
Усі ніби чогось чекають…
Сон над Києвом пухом літає.
Над Софією зорі блукають…
Світає.
 
Нам дві тисячі років, не мало –
Геродот же не міг помилитися.
Знову промінь сонця зухвалий
за верхівку хреста зачепився.
 
Де й що можна поцуплено-вкрадено.
Златі бані Софії дратують.
Вже банкіри ділять те золото.
Та даремно! – Його чатують!
 
Стережуть нас небесні ангели.
Лобом долу не треба їм битися.
Від попів не набралися мудрості,
водночас як блудити й молитися.
 
На Хрещатику знов шарудіння,
двірники загрібають листя.
Я щокою припав до каміння,
бо рідніш не буває обійстя.
 
Тут за рогом портрети героїв,
тих, що падали в камінь назавжди…
А в поетів сверблять геморої,
бо поети – в піжамах відважні.
 
Над багаттям отим златоглавим,
що над бузом Замкової гори,
зачаївся космічний годинник…
а в руці пістолет…  до пори.
 
В магазині пружина в напрузі
підпирає останній набій…
На зеленім Трухановім лузі
в сяйві місяця в яблуках кінь.
 
Постріл той нам ще довго чекати?
Краще пити червоне вино.
На Хрещатику нові плакати.
Все одно… все й одно… все одно.
 
Цей годинник поеми не пише,
бо давно він усе й про всіх знає.
Стиха… верби… вітер… колише…
Світає.
 

2016 р.

№7 (195) 7 квітня  2017

 
 
 
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!