ЕЛЕГІЇ
ВЕРЕСНЕВА ЕЛЕГІЯ
Це вересень. Навкруг мойого дому
по ночі постає німа імла –
самітне небо п’є земну утому,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
і в тремі птиць, у тишині – в усьому
така грузька жура, що я б могла
її розсунуть, вибить в ній печеру
пітьми, порожню й вільгу, у якій
небесно сяли б зорі із паперу,
що їх, й каштани, й голубині пера
всю осінь носять в жменях дітваки.
Так треба: ночі, ситі самотою –
з їх зимних, їх роззявлених ротів
порану дише вічністю густою,
гіркавим листом, млявою сльотою –
мені б у цім розтанути – та ти
чи пружним безгомінням, чи слабою
луною слів – в мій вересень без меж
ввірвешся – проз юрбу, понад юрбою,
і на межі між мною і тобою,
за крок до нас – усміхнений, завмреш.
ВОДЯНА ЕЛЕГІЯ
Сувої темної пречистої води
тремкими пальцями задихано торкай –
таких, як ти, зчарованих, як ти,
сто тисяч душ приходило сюди
і йшло по дну, і скреслії льоди
ставали сторч від їхньої ходи,
а маревний пташиний небокрай
здавався ближче, аніж братняя рука,
і тихий щем у грудях був стократ сильніш,
ніж мертвий сон, нахромлений на ніж;
з небес соталась потаємна тиш,
стікала ниць предвічная ріка –
о цій порі, о цій порі ти сниш
про камінь, що подібний до струмка…
І ось – як вабить древня глибина…
І ця вода вихля, виспівує і свище,
і ця вода дрижить, коли підходиш ближче,
коли, зіщулившись, уже торкаєш дна, –
і на своїм голуб’ячім горищі,
прокинувшись, крізь шерех птичий, віщий,
ти чуєш – відступа у ніч вона…
ЕЛЕГІЯ БРАМИ
Без брамника журно брамі;
відкрита усім стежкам,
прошита всіма вітрами,
жаліється хрипко брама
іржавим своїм замкам.
Під тихим кружлянням птиць
ні мурів нема, ні граду –
румовище горілиць
смутне й неживе лежить,
лиш брама чорніє грізно
смагою тисячоліть.
Але ми приходим радо,
і нас тишина наскрізна
проймає до дна зіниць.
Найлегший, найтонший згук
в цій тиші гримить громами,
і хліб випадає з рук,
і всі забуваєм храми,
як поквапом і несміло
заходим в ту чорну браму,
мов в білу.
ЕЛЕГІЯ МОВЧАННЯ
Що я можу? Весь світ у тумані застиг,
я стою і не знаю, куди мені йти –
а довкіл дивина, дивина…
Й ти так само загрузнув в туман і завмер,
і для мене невидимий став – одтепер
лиш твій шепіт смутний долина.
Інше страшно мені: що незриме раніш
враз проступить і стане яснішим, аніж
звична яв – але, врешті, мине
навіть це, навіть це… Крізь серпанок блідий
прозирає – навзнак – темне тіло води, –
й дивний спокій проймає мене:
річка плине, мов рибина сонна, понад
протікають птахи і кона листопад –
сам мов стомлений птах; і між тим
я така безпорадна, безмовна така –
тільки вітер росте із мого язика
і дзвенить у повітрі густім –
бо ж колись в опівнічній лункій тишині
прилітав і сідав при моєму вікні
звір крилатий й пиття моє пив,
їв з моєї руки, притуляв до колін
теплу голову, пахнув – земля і полин,
дуже тихо мовчати умів.
ЕЛЕГІЯ ХОДІННЯ ПО
БРІВЦІ
Згоряє літо, в’ється млосний дим,
і з яблук витікає сік гарячий,
а ти наосліп йдеш кудись, неначе
між кам’яниць собі шукаєш дім.
І кожен слід карбується, мов в віск,
в пропахлі чорнобривцями асфальти…
Ліхтарні із рудих шматочків смальти
розжарені, аж вижовклі повік –
отак обіч минаєш хідники,
і все, що маєш, – в жмені скибку хліба,
а небо тихо стукає у шиби
і дітлахів годує із руки.
ПТАШИНА ЕЛЕГІЯ
Пірнає в сутінки прозорі
і м’якне враз небесна твердь,
і опадають в теплу персть
невибрані хліби, мов зорі,
блаженний кличе до зорі –
о цій порі
я птах – а може, тільки помах
його крила, або лиш тінь
од сутінкових тріпотінь
вітрів і пір’я, відзвук втоми
жарких серпневих днів – а втім,
я птах – мій дім
ще вище, ніж горища міста –
для кажанів і голубів,
й рідніш, ніж потаємний спів
дерев у пору падолисту –
омріяна безмежна вись
пройма до сліз,
і я уже тремчу лякливо,
бо зникне мить, протне наскрізь –
й хіба що вітром занесе
в мою оселю відзвук зливи…
Ото і все, ото і все,
ото і все.
ТАЄМНИЧА ЕЛЕГІЯ
Ти пливеш у ріці і торкаєшся дна,
позираєш на сонце крізь товщу води,
і нуртує в твоєму нутрі таїна –
яв і див… (проростаю з води і зерна
і не відаю, Леле, куди).
Ти приходиш у дім і у того, хто в нім,
забираєш з гарячого горла звізду,
і взамін не лишаєш нічого, окрім
тишини і німих, обезкровлених рим,
і твою не відчути ходу,
і тебе не спинить, а цілунки твої
пахнуть небом і кров’ю, долоні твої
розгортають мене, ніби книгу, і піт
із чола твого пада на мене, мов сніг,
і тоді я тремчу й поринаю наспід,
до твоїх закривавлених ніг.
Ти простуєш на схід, і у тебе в руці
є зіниця роси, золотавість джмеля,
в тебе сотні човнів, ти пливеш по ріці,
ти ідеш крізь піски, і у тебе в руці
тінь води і далекая тінь корабля,
і здригається тиха, покірна земля
(я іду за тобов, як маля).
…Зорі падуть в відкриті обійми твої,
океани ховаються в вуха твої
і шумлять, – тільки зціплені губи твої,
ти нічого не мовиш, а очі твої
плачуть.
ЕЛЕГІЯ ЗАБУТТЯ
І сяйлива печаль, і безвихідь пуста,
і жовтневі падіння, й моя німота –
все минеться, і просто так буде
від печатей звільнити зомлілі вуста,
розтектися устами усюди…
І уже не дощі – це вже змова, це знак:
як відлічено нас, як відміряно, як
кожен подих згаса, як щемливо
кожна хвиля тремтить, кожна злива
опада, опливає навзнак –
ніби небо саме, невтишиме, до дна
осипається в землю блакитну; луна
перекочує шемріти сиві –
кожній хвилі навстріч, кожній зливі,
підіймається з нетрів вона.
Все минеться. І ця невмолима зажура,
і сяйлива печаль, і безвихідь похмура –
я – відлуння в твоєму крилі…
А у квітні – за руки – ми вийдем за мури
і поллємось по теплій землі.
ОСТАННЯ ЕЛЕГІЯ
Вже листям опалим шляхи замело…
До тебе припасти, тремтливим теплом,
густим, ніби мед, перелитись – й не знати,
чому ти завмер, що за болісні знаки
потьмарили світле й дитинне чоло.
Мій рідний, єдиний, що ж вдію, коли
тумани в легені твої увійшли
й повільно, мов сон, розтеклися по тілі,
і рвуться грудневі вітри знавіснілі
у груди тобі з-поміж лютої мли.
І от – я торкаюсь тебе – і не ясно,
чи див це, чи яв? Мов дитя сміючись,
по сходах незримих збігаєш увись –
чи тільки все мариться – віддих твій гасне,
щоб в обшир відлунням пласким розійтись.
А вже іздаля надлітають птахове,
несмілі і тихі в повітрі густім;
вловила б хоч єдного й внесла б у дім,
чи кликала б лагідно й ніжно – а втім,
у мене ж на них – ані рук, ані мови.
БАЛАДИ
БАЛАДА СВІТЛА
У зливу, у лагідне лоно землі,
у руки твої, у вологе безсоння,
у хмари набряклі – і хмарам услід,
у квітку, у тіні тугі на осонні,
у промінь тепла, що пристав до щоки,
у віддих. У істину, названу мітом;
у стежку, що – випнута навпрошки, –
вливається тиша й насичує світлом.
Страшне і прекрасне всетишшя земне.
Все тане у ньому – мов входить під воду; –
та іншим мовчанням стискає мене
зацькована пам’ять мойого народу –
що мудра, мов звір, і так само німа…
Ми можемо тільки дивитись, мов діти,
як точиться галас і гусне пітьма.
А потім, всміхаючись, мовчкома
з прадавньої тиші
світло родити.
ПОВІЛЬНА БАЛАДА
Церквиця втоплена в
туман
поміж задимленого гілля
о сонний праосінній тан
о сизо-біле
сизо-біле
і дим, що сходить до води
і ллється лагідно і тьмяно
і оком білим бачиш ти:
ступає дівою з туману
самотня церковка, і тим
виповнює сліпу осанну.
А оком сизим бачиш так:
за сивим деревом при
схилі
зростає завтрішня сльота,
а проминула гасне в силі,
і зміна ця німа й сліпа,
аж очі заболять солоні,
і затуливши їх оба
вже бачиш, як в тіснім полоні
виводить Калиту юрба.
МАЛЕНЬКА БАЛАДА
Невидиму воду носити в долонях довіку,
а руки кохані стиснувши, і не спом’януть
про сіль, і про кров, і про вічні нечутнії ріки,
що в серці і травах єдину вигойдують суть
О ти, що проходиш по дні океанськім, що котиш
розсяяне колесо злив по крайнебі, о ти!
Поблагослови щонайменшу, найтихішу істоту
в невидимих лезах твоєї п’янкої води
Каміння ночей, що в озерах викрешує зорі,
заглибоко паде до наших болючих зіниць
Пощо ж у долоні – півнеба
пів древнього моря
а в другій – метелик і дрібка липневих суниць…
БАЛАДА ЗОРІ
Ця пісня надто пізня,
і джаз тут ні до чого.
бо в тишині
наскрізно
бринить єдине слово,
якого ти не мовиш.
і цей туман – востаннє.
і ті, хто в нім блукає,
уже в блакитнім тані
співучими руками
торкаються зникання.
і їм останній вогник
відлунює у темінь,
і тьмавий місяць сходить,
і у блакитнім тремі
закутує у неміч.
а з лігва золотого
виходять зорелеви
і творять дивні лови,
і вже дзвенять дерева
од золотого реву.
розспівано осанну –
не стане їм вагань.
і зірку несказанну
загонять, ніби лань,
у наднебесну твань.
МІСТИЧНА БАЛАДА
…і я виходжу з дому, як зірниця,
як сяєво, як промінь невгасимий.
За ніжну руку я виводжу сина,
і нам услід співає древня птиця.
Мій син отак проказує мені:
“Ми є отут, де нас вовік не буде,
де скрипці звук пече у пружні груди,
і руки плачуть, й смішно тишині”.
І я йому кажу такі слова:
“Зерно горить й цвіте в твоїй долоні…”
І ми йдемо поміж піски солоні,
і нас ковтає неба голова.
Оце і все. У темряві земній
росте зоря і шириться коріння,
і Бог сидить в невидимім промінні,
й тече по жилах світу супокій.
Наш дім давно заріс густим дощем;
де слід наш був, зійшли стовпи із солі.
А сяєво розходиться – і ще
співає птиця в світляному колі.
ЛЕВИНА БАЛАДА
В годину холодну, тремку і дзвінку
помежи снігів, що не стануть повіки,
упала звізда у незаймані ріки
і згасла в єдинім дитячім слідку.
У дивну годину таку
вичитує з неба зомліла земля
безмежні слова, золоті, невблаганні,
і – ні, не про смерть, чи життя, чи кохання.
А так: лиш про марева іздаля,
про хвилю, що білим крилом промовля.
Про перстень, що паде з німої руки.
І пан зорелев
опівніч мов перлину,
із тьми викрадає красуню дитинну,
і тьмою несе од ріки до ріки,
а панна крізь сниво рахує зірки.
І всесвіт, зітхнувши, іде шкереберть.
Я ближче до сонця стаю, щоб прочути
цю тишу, яку не збагнуть, не відбути,
а тільки прослухать, продихати вщерть –
і це не життя, не кохання. Не смерть.
БІЛА ВЕЖА, ЧОРНА ВЕЖА
(БАЛАДА)
Древній, як світ, дубище
з коренем золотим
ліг на моїм горищі –
тишком, мов дим, мов дим.
правда, як мох волога,
пахне довкола – це
у золотого бога
сонно пахтить лице.
вітами золотими
небо униз іде,
і пророста крізь стіни
листячко золоте.
гілля я йму чесала
гребенем кістяним,
пісню йому співала
і говорила з ним.
дивна у нього мова,
дика і мовчазна –
в слові, що є не слово,
в тиші, що є – струна
схована таїна:
у пресвятім безмежжі
ані отам, ні тут
біла, як промінь, вежа
чорна, як пломінь, вежа
сходяться в золоту,
сходяться в золоту…
БАЛАДА-РОНДО
Стоїть зоря над городом
при полум’ї цвітінь
і падає, заголена,
у золоту глибінь;
і спіє плід в пелюстці…
ти навперейми йдеш
і я іду назустріч,
сліпа і чуйна теж
і вітер розколихує
бездоння осяйне;
в свою долоню тихую
мов плід береш мене
і – схопить мимоволі
й ізнов кудись несе
в розквітчаному колі
предивна карусель,
предивна карусель…
БАЛАДА-ПРИЙДЕШНЄ
Я на скрипку розбитую гляну
і на руки твої на
руки,
що стискають і плачуть з розпуки.
О кохана моя кохана.
Мов дитятко своє мов
розраду
ти любила звучання зорі
із горішнього Божого саду.
Світ сповив тебе – й не зігрів.
Ти зоріла щоночі, ти
все спалила – й того замало.
І, вознесена, скрипка впала
до грудей твоїх золотих.
Я тепер озирнусь востаннє –
зотліваючи в тишині,
своє марення ненастанне
на прощання оддай мені,
на прощання оддай мені…
БАЛАДА-ЛЮБОВ
Ця земля така біла – не вимовиш ані слова
ніч оця стугонить у дерев золотих по жилах
ти шукаєш мене
капелюха вдягнув золотого
я у білому листі,
яке опало – біла
У проваллях слідів на снігу зачаїлось небо
темно-синє, із мушлею місяця, зі звіздов
ти нарешті впіймаєш мене
не тепер –
коли-небудь
і черпнеш капелюхом мою росянисту кров
Це так гарно, коханий
і байдуже, скільки тисяч
нездійсненних чудес заболять, спалахнуть і згаснуть
бо – дивлюсь з-під снігів, як ти вітер кладеш
за криси
як ти чуйно ідеш – золотий
пресвятий
прекрасний
РОМАНТИЧНА БАЛАДА
Я ждала Вас, єдиний, я
через те і була самотня,
що чекала так вірно, як
більше жодна чекать не годна.
Я засіяла вітром степ,
щоби небо земне зростало,
я співала до злих людей,
все давала їм на поталу;
а із вітру полин зійшов,
не до зла – до журби гіркої.
Що за діло – любов, любов
набирається крові, крові…
Я ждала Вас. Ніколи Вам
не скажу того просто в вічі.
Я і досі чекаю там,
де нема Вас, мій чоловіче.
Ви не бійтесь мене. Беріть
у долоню гарячу, рідну –
я відкрию Вам ту блакить,
звідки вірші ростуть, мов квіти.
Я нічого не маю більш.
Я покірна всесвітній зморі…
Я й сама – тільки тихий вірш,
що для Вас написали зорі.
БАЛАДА ПОДОРОЖНЯ
Всі шляхи оголені, розчахнуті в небо
гудять мандрами,
мов хрущі травневими мантрами
В маки обабіч шляху
сходить босоніж світанок
і ніжно і солодко бринять
перші промені
о Боже ж мій, я сліпа і німа, я ніц не чую
мені би ще сотню вух,
ще би тисячу очей,
мені би пташину гортань
мені би ридати над цією землею
сміючись громами
мені б розродитись яблуками
розгойдати б вітер
а я
хто?
Лише скоморох твій, Господи,
лише скоморох
БАЛАДА ОПІВНІЧНА
У цю неможливу засніжену мить
нечутно гойдаються тіні,
і тиша танцює, і вітер рипить
і хочеться вмерти нині.
Ми в коло стаєм, і не зрушити нас
і нас не здолати нікому,
коли через тебе сотається час
і тане в у дотику
боязкому;
коли через мене тече незбагненне
і враз посувається в тінь,
і ти переходиш почерез мене
у сто золотих сплетінь.
І ми стоїмо, ми так боїмось,
і снігом нас засипає,
а поруч блукає невидимий хтось
і ніжно, і тремко ступає.
Ми чуєм – і ні ми
чуєм – і ні
ми в колі у білому
колі,
і світ ще видзвонює в вишині,
а все ж – осипається долі.
ЗНАКИ
ДЖАЗ
Вижовкла музика спить понад хмарами,
псячі тумани місто обнюхують.
чоловік блука у самотньому мареві,
тьму розсуває несмілими рухами.
а отам, вдалині по
тремтливій павзі
де не чутно слів і
не ходять колами
постає в ще незримім блакитнім полум’ї
чорний дядько з блаженним саксом.
чоловік ні дороги, ні смислу не відає
зупиняється – й знову рушає похапцем;
а над сонним бруком
авжеж, у білому
походжають веселі хлопці.
чоловік, завмерши, уже прислухається;
а музики, поєднані дивними нитками,
сміються у ніч.
золотими пальцями
саксофоніст
вивершує
зникнення.
ВІДБЛИСК
Оця май стрімка май
болюча між рік
навідліг тебе прошиває
наскрізь
не важить, чи звір ти, чи чоловік,
чи берег, що плину її скоривсь.
в печерах долонь є гніздечка її
і поміж твойого волосся теж.
але не вженешся за нею, ні
і
ні краплі од неї не вбережеш.
я листя своє по лісах ізберу,
а ти зачекаєш на мене тут,
і ріку – услід – мов вертеп чи ртуть
неспинну, вертку – проливатимеш з рук.
нехай засміється мені навздогін
і доти минатиме млосні затоки
допоки їй стане русла
допоки
глибокий і світлий в ній кожен згин.
КНИЖНИК
Ще відлунюють давні повені
в сокровенну вологу днину;
птиці падають натанцьовано
в біле листя, пахке, мов глина.
ні навпоглядки, ні навпошепки
не порушимо самоти.
в круглім вирі хмільної пошесті
я вслухаюсь у тебе
ти –
чудний, дивний, чимдалі болісніш
поміж зорі руками водиш,
і солодкі й солоні води
розкуйовджуєш пінним колесом.
що між нами – туман туманний,
суголосся шляхів і звізд.
понад висохлі океани –
нездоланний, незбутній міст
я вслухаюсь у потойбіччя
і
тільки чую твій погляд дикий.
в тихім танці за
птичим звичаєм
я записую білу книгу
ЗАКЛИНАННЯ
(ВОНА)
усе буде добре. прийди, прийди,
я дам тобі доста живої води,
я дам тобі спити німі уста,
щоб з попелу птахом устав, устав.
нам світить з пітьми золота звізда,
вистукує лунко твоя хода,
я чую, як віддих твій тремтить…
і все це – єдина мить.
(ВІН)
усе буде добре. і зве здаля
забута, закута в льоди земля.
чи чути її я раніш умів?
я крила складу і паду з верхів.
я знаю цей щем, цю п’янку біду:
на поклик, немовби маля, іду,
струна твого тіла з пітьми бринить…
і все це – єдина мить.
ХОВАНКИ
Твій дотик незнищенний, як земля
я є у нім – розлога і стосила
У вербний сон, де чутно вишні крила,
проходиш, відгортаючи гілля
Стрункі доріжки плинуть навздогад
і лащаться до ніг твоїх, і звідкись
дзвінка зоря насмілиться явитись
і розспіва, розбурхає цей сад
Ти так ідеш, немов от-от злетиш
Я, причаївшись, п’ю твій п’яний поспіх
і золотавий наслухаю посміх –
а ізгори спадає сива тиш…
СОТВОРІННЯ
І ось – ізучора минуло сім діб.
Віки, мов струмки, ізімкнулись у коло –
і всесвіт ізнова постав;
вже світло не меркне, не черствіє хліб,
а зорі, згоряючи, падають долі
і жевріють тихо між трав.
Схиляйсь і торкайся – і вийде з землі,
і землю криваву в долонях нестиме,
і руку твою відведе
убогий сліпець зі звіздов у чолі,
з лицем луб’яним і крильми золотими –
аж небо над ним золоте.
А безвість така, що не відаєш, хто ти,
і тиша такая, що чути з верхів,
як ангели мають крилом,
і сніг опадає, біліший од снів,
і сонце спиняється й меркне супроти
сліпця із осяйним чолом.
м. Київ