Глиняна книга

144

ЕЛЕГІЇ

ВЕРЕСНЕВА ЕЛЕГІЯ

Це вересень. Навкруг мойого дому

по ночі постає німа імла –

самітне небо п’є земну утому,

і в тремі птиць, у тишині – в усьому

така грузька жура, що я б могла

 

її розсунуть, вибить в ній печеру

пітьми, порожню й вільгу, у якій

небесно сяли б зорі із паперу,

що їх, й каштани, й голубині пера

всю осінь носять в жменях дітваки.

 

Так треба: ночі, ситі самотою –

з їх зимних, їх роззявлених ротів

порану дише вічністю густою,

гіркавим листом, млявою сльотою –

мені б у цім розтанути – та ти

 

чи пружним безгомінням, чи слабою

луною слів – в мій вересень без меж

ввірвешся – проз юрбу, понад юрбою,

і на межі між мною і тобою,

за крок до нас – усміхнений, завмреш.

 

ВОДЯНА ЕЛЕГІЯ

Сувої темної пречистої води

тремкими пальцями задихано торкай –

таких, як ти, зчарованих, як ти,

сто тисяч душ приходило сюди

і йшло по дну, і скреслії льоди

ставали сторч від їхньої ходи,

а маревний пташиний небокрай

 

здавався ближче, аніж братняя рука,

і тихий щем у грудях був стократ сильніш,

ніж мертвий сон, нахромлений на ніж;

з небес соталась потаємна тиш,

стікала ниць предвічная ріка –

о цій порі, о цій порі ти сниш

про камінь, що подібний до струмка…

 

І ось – як вабить древня глибина…

І ця вода вихля, виспівує і свище,

і ця вода дрижить, коли підходиш ближче,

коли, зіщулившись, уже торкаєш дна, –

і на своїм голуб’ячім горищі,

прокинувшись, крізь шерех птичий, віщий,

ти чуєш – відступа у ніч вона…

 

ЕЛЕГІЯ БРАМИ

Без брамника журно брамі;

відкрита усім стежкам,

прошита всіма вітрами,

жаліється хрипко брама

іржавим своїм замкам.

 

Під тихим кружлянням птиць

ні мурів нема, ні граду –

румовище горілиць

смутне й неживе лежить,

лиш брама чорніє грізно

смагою тисячоліть.

 

Але ми приходим радо,

і нас тишина наскрізна

проймає до дна зіниць.

 

Найлегший, найтонший згук

в цій тиші гримить громами,

і хліб випадає з рук,

і всі забуваєм храми,

як поквапом і несміло

заходим в ту чорну браму,

 

мов в білу.

 

ЕЛЕГІЯ МОВЧАННЯ

Що я можу? Весь світ у тумані застиг,

я стою і не знаю, куди мені йти –

а довкіл дивина, дивина…

Й ти так само загрузнув в туман і завмер,

і для мене невидимий став – одтепер

лиш твій шепіт смутний долина.

 

Інше страшно мені: що незриме раніш

враз проступить і стане яснішим, аніж

звична яв – але, врешті, мине

навіть це, навіть це… Крізь серпанок блідий

прозирає – навзнак – темне тіло води, –

й дивний спокій проймає мене:

 

річка плине, мов рибина сонна, понад

протікають птахи і кона листопад –

сам мов стомлений птах; і між тим

я така безпорадна, безмовна така –

тільки вітер росте із мого язика

і дзвенить у повітрі густім –

 

бо ж колись в опівнічній лункій тишині

прилітав і сідав при моєму вікні

звір крилатий й пиття моє пив,

їв з моєї руки, притуляв до колін

теплу голову, пахнув – земля і полин,

дуже тихо мовчати умів.

 

ЕЛЕГІЯ ХОДІННЯ ПО
БРІВЦІ

Згоряє літо, в’ється млосний дим,

і з яблук витікає сік гарячий,

а ти наосліп йдеш кудись, неначе

між кам’яниць собі шукаєш дім.

 

І кожен слід карбується, мов в віск,

в пропахлі чорнобривцями асфальти…

Ліхтарні із рудих шматочків смальти

розжарені, аж вижовклі повік –

 

отак обіч минаєш хідники,

і все, що маєш, – в жмені скибку хліба,

а небо тихо стукає у шиби

і дітлахів годує із руки.

 

ПТАШИНА ЕЛЕГІЯ

Пірнає в сутінки прозорі

і м’якне враз небесна твердь,

і опадають в теплу персть

невибрані хліби, мов зорі,

блаженний кличе до зорі –

о цій порі

 

я птах – а може, тільки помах

його крила, або лиш тінь

од сутінкових тріпотінь

вітрів і пір’я, відзвук втоми

жарких серпневих днів – а втім,

я птах – мій дім

 

ще вище, ніж горища міста –

для кажанів і голубів,

й рідніш, ніж потаємний спів

дерев у пору падолисту –

омріяна безмежна вись

пройма до сліз,

 

і я уже тремчу лякливо,

бо зникне мить, протне наскрізь –

й хіба що вітром занесе

в мою оселю відзвук зливи…

Ото і все, ото і все,

ото і все.

 

ТАЄМНИЧА ЕЛЕГІЯ

Ти пливеш у ріці і торкаєшся дна,

позираєш на сонце крізь товщу води,

і нуртує в твоєму нутрі таїна –

яв і див… (проростаю з води і зерна

і не відаю, Леле, куди).

 

Ти приходиш у дім і у того, хто в нім,

забираєш з гарячого горла звізду,

і взамін не лишаєш нічого, окрім

тишини і німих, обезкровлених рим,

і твою не відчути ходу,

 

і тебе не спинить, а цілунки твої

пахнуть небом і кров’ю, долоні твої

розгортають мене, ніби книгу, і піт

із чола твого пада на мене, мов сніг,

і тоді я тремчу й поринаю наспід,

до твоїх закривавлених ніг.

 

Ти простуєш на схід, і у тебе в руці

є зіниця роси, золотавість джмеля,

в тебе сотні човнів, ти пливеш по ріці,

ти ідеш крізь піски, і у тебе в руці

тінь води і далекая тінь корабля,

і здригається тиха, покірна земля

(я іду за тобов, як маля).

 

…Зорі падуть в відкриті обійми твої,

океани ховаються в вуха твої

і шумлять, – тільки зціплені губи твої,

ти нічого не мовиш, а очі твої

плачуть.

 

ЕЛЕГІЯ ЗАБУТТЯ

І сяйлива печаль, і безвихідь пуста,

і жовтневі падіння, й моя німота –

все минеться, і просто так буде

від печатей звільнити зомлілі вуста,

розтектися устами усюди…

 

І уже не дощі – це вже змова, це знак:

як відлічено нас, як відміряно, як

кожен подих згаса, як щемливо

кожна хвиля тремтить, кожна злива

опада, опливає навзнак –

 

ніби небо саме, невтишиме, до дна

осипається в землю блакитну; луна

перекочує шемріти сиві –

кожній хвилі навстріч, кожній зливі,

підіймається з нетрів вона.

 

Все минеться. І ця невмолима зажура,

і сяйлива печаль, і безвихідь похмура –

я – відлуння в твоєму крилі…

А у квітні – за руки – ми вийдем за мури

і поллємось по теплій землі.

 

ОСТАННЯ ЕЛЕГІЯ

Вже листям опалим шляхи замело…

До тебе припасти, тремтливим теплом,

густим, ніби мед, перелитись – й не знати,

чому ти завмер, що за болісні знаки

потьмарили світле й дитинне чоло.

 

Мій рідний, єдиний, що ж вдію, коли

тумани в легені твої увійшли

й повільно, мов сон, розтеклися по тілі,

і рвуться грудневі вітри знавіснілі

у груди тобі з-поміж лютої мли.

 

І от – я торкаюсь тебе – і не ясно,

чи див це, чи яв? Мов дитя сміючись,

по сходах незримих збігаєш увись –

чи тільки все мариться – віддих твій гасне,

щоб в обшир відлунням пласким розійтись.

 

А вже іздаля надлітають птахове,

несмілі і тихі в повітрі густім;

вловила б хоч єдного й внесла б у дім,

чи кликала б лагідно й ніжно – а втім,

у мене ж на них – ані рук, ані мови.

 

БАЛАДИ

БАЛАДА СВІТЛА

У зливу, у лагідне лоно землі,

у руки твої, у вологе безсоння,

у хмари набряклі – і хмарам услід,

у квітку, у тіні тугі на осонні,

 

у промінь тепла, що пристав до щоки,

у віддих. У істину, названу мітом;

у стежку, що – випнута навпрошки, –

вливається тиша й насичує світлом.

 

Страшне і прекрасне всетишшя земне.

Все тане у ньому – мов входить під воду; –

та іншим мовчанням стискає мене

зацькована пам’ять мойого народу –

що мудра, мов звір, і так само німа…

 

Ми можемо тільки дивитись, мов діти,

як точиться галас і гусне пітьма.

А потім, всміхаючись, мовчкома

з прадавньої тиші  
світло родити.

 

ПОВІЛЬНА БАЛАДА

Церквиця   втоплена в
туман

поміж задимленого гілля

о сонний праосінній тан

о сизо-біле  
сизо-біле

 

і дим, що сходить до води

і ллється лагідно і тьмяно

і оком білим бачиш ти:

ступає дівою з туману

самотня церковка, і тим

виповнює сліпу осанну.

 

А оком сизим бачиш так:

за сивим деревом   при
схилі

зростає завтрішня сльота,

а проминула гасне в силі,

 

і зміна ця німа й сліпа,

аж очі заболять солоні,

і   затуливши їх оба

вже бачиш, як в тіснім полоні

виводить Калиту юрба.

 

МАЛЕНЬКА БАЛАДА

Невидиму воду носити в долонях довіку,

а руки кохані стиснувши, і не спом’януть

про сіль, і про кров, і про вічні нечутнії ріки,

що в серці і травах єдину вигойдують суть

 

О ти, що проходиш по дні океанськім, що котиш

розсяяне колесо злив по крайнебі, о ти!

Поблагослови щонайменшу, найтихішу істоту

в невидимих лезах твоєї п’янкої води

 

Каміння ночей, що в озерах викрешує зорі,

заглибоко паде до наших болючих зіниць

Пощо ж у долоні – півнеба  
пів древнього моря

а в другій – метелик і дрібка липневих суниць…

 

БАЛАДА ЗОРІ

Ця пісня надто пізня,

і джаз тут ні до чого.

бо в тишині  
наскрізно

бринить єдине слово,

якого ти не мовиш.

 

і цей туман – востаннє.

і ті, хто в нім блукає,

уже   в блакитнім тані

співучими руками

торкаються зникання.

 

і їм останній вогник

відлунює у темінь,

і тьмавий місяць сходить,

і у блакитнім тремі

закутує у неміч.

 

а з лігва золотого

виходять зорелеви

і творять дивні лови,

і вже дзвенять дерева

од золотого реву.

 

розспівано осанну –

не стане їм вагань.

і зірку несказанну

загонять, ніби лань,

у наднебесну твань.

 

МІСТИЧНА БАЛАДА

…і я виходжу з дому, як зірниця,

як сяєво, як промінь невгасимий.

За ніжну руку я виводжу сина,

і нам услід співає древня птиця.

 

Мій син отак проказує мені:

“Ми є отут, де нас вовік не буде,

де скрипці звук пече у пружні груди,

і руки плачуть, й смішно тишині”.

 

І я йому кажу такі слова:

“Зерно горить й цвіте в твоїй долоні…”

І ми йдемо поміж піски солоні,

і нас ковтає неба голова.

 

Оце і все. У темряві земній

росте зоря і шириться коріння,

і Бог сидить в невидимім промінні,

й тече по жилах світу супокій.

 

Наш дім давно заріс густим дощем;

де слід наш був, зійшли стовпи із солі.

А сяєво розходиться – і ще

співає птиця в світляному колі.

 

ЛЕВИНА БАЛАДА

В годину холодну, тремку і дзвінку

помежи снігів, що не стануть повіки,

упала звізда у незаймані ріки

і згасла в єдинім дитячім слідку.

У дивну годину таку

 

вичитує з неба зомліла земля

безмежні слова, золоті, невблаганні,

і – ні, не про смерть, чи життя, чи кохання.

А так: лиш про марева іздаля,

про хвилю, що білим крилом промовля.

 

Про перстень, що паде з німої руки.

І пан зорелев  
опівніч   мов перлину,

із тьми викрадає красуню дитинну,

і тьмою несе од ріки до ріки,

а панна крізь сниво рахує зірки.

 

І всесвіт, зітхнувши, іде шкереберть.

Я ближче до сонця стаю, щоб прочути

цю тишу, яку не збагнуть, не відбути,

а тільки прослухать, продихати вщерть –

і це не життя, не кохання. Не смерть.

 

БІЛА ВЕЖА, ЧОРНА ВЕЖА

(БАЛАДА)

Древній, як світ, дубище

з коренем золотим

ліг на моїм горищі –

тишком, мов дим, мов дим.

 

правда, як мох волога,

пахне довкола – це

у золотого бога

сонно пахтить лице.

 

вітами золотими

небо униз іде,

і пророста крізь стіни

листячко золоте.

 

гілля я йму чесала

гребенем кістяним,

пісню йому співала

і говорила з ним.

 

дивна у нього мова,

дика і мовчазна –

в слові, що є не слово,

в тиші, що є – струна

схована таїна:

 

у пресвятім безмежжі

ані отам, ні тут

біла, як промінь, вежа

чорна, як пломінь, вежа

сходяться в золоту,

сходяться в золоту…

 

БАЛАДА-РОНДО

Стоїть зоря над городом

при полум’ї цвітінь

і падає, заголена,

у золоту глибінь;

 

і спіє плід в пелюстці…

ти навперейми йдеш

і я іду назустріч,

сліпа і чуйна теж

і вітер розколихує

бездоння осяйне;

в свою долоню тихую

мов плід береш мене

 

і – схопить мимоволі

й ізнов кудись несе

в розквітчаному колі

предивна карусель,

 

предивна карусель…

 

БАЛАДА-ПРИЙДЕШНЄ

Я на скрипку розбитую гляну

і на руки твої   на
руки,

що стискають і плачуть з розпуки.

О кохана моя   кохана.

 

Мов дитятко своє   мов
розраду

ти любила звучання зорі

із горішнього Божого саду.

Світ сповив тебе – й не зігрів.

 

Ти зоріла щоночі, ти

все спалила – й того замало.

І, вознесена, скрипка впала

до грудей твоїх золотих.

 

Я тепер озирнусь востаннє –

зотліваючи в тишині,

своє марення ненастанне

на прощання оддай мені,

на прощання оддай мені…

 

БАЛАДА-ЛЮБОВ

Ця земля така біла – не вимовиш ані слова

ніч оця стугонить у дерев золотих по жилах

ти шукаєш мене  
капелюха вдягнув золотого

я   у білому листі,
яке опало – біла

 

У проваллях слідів на снігу зачаїлось небо

темно-синє, із мушлею місяця, зі звіздов

ти нарешті впіймаєш мене  
не тепер –

коли-небудь

і черпнеш капелюхом мою росянисту кров

 

Це так гарно, коханий  
і байдуже, скільки тисяч

нездійсненних чудес заболять, спалахнуть і згаснуть

бо – дивлюсь з-під снігів, як ти вітер кладеш

за криси

як ти чуйно ідеш – золотий  
пресвятий  

прекрасний

 

РОМАНТИЧНА БАЛАДА

Я ждала Вас, єдиний, я

через те і була самотня,

що чекала так вірно, як

більше жодна чекать не годна.

 

Я засіяла вітром степ,

щоби небо земне зростало,

я співала до злих людей,

все давала їм на поталу;

 

а із вітру полин зійшов,

не до зла – до журби гіркої.

Що за діло – любов, любов

набирається крові, крові…

 

Я ждала Вас. Ніколи Вам

не скажу того просто в вічі.

Я і досі чекаю там,

де нема Вас, мій чоловіче.

 

Ви не бійтесь мене. Беріть

у долоню гарячу, рідну –

я відкрию Вам ту блакить,

звідки вірші ростуть, мов квіти.

 

Я нічого не маю більш.

Я покірна всесвітній зморі…

Я й сама – тільки тихий вірш,

що для Вас написали зорі.

 

БАЛАДА ПОДОРОЖНЯ

Всі шляхи оголені, розчахнуті в небо

гудять мандрами,

мов хрущі травневими мантрами

В маки обабіч шляху

сходить босоніж світанок

і ніжно і солодко бринять

перші промені

о Боже ж мій, я сліпа і німа, я ніц не чую

мені би ще сотню вух,

ще би тисячу очей,

мені би пташину гортань

мені би ридати над цією землею

сміючись громами

мені б розродитись яблуками

розгойдати б вітер

а я

хто?

Лише скоморох твій, Господи,

лише скоморох

 

БАЛАДА ОПІВНІЧНА

У цю неможливу засніжену мить

нечутно гойдаються тіні,

і тиша танцює, і вітер рипить

і хочеться вмерти нині.

 

Ми в коло стаєм, і не зрушити нас

і нас не здолати нікому,

коли через тебе сотається час

і тане в у дотику

боязкому;

 

коли через мене тече незбагненне

і враз посувається в тінь,

і ти переходиш почерез мене

у сто золотих сплетінь.

 

І ми стоїмо, ми так боїмось,

і снігом нас засипає,

а поруч блукає невидимий хтось

і ніжно, і тремко ступає.

 

Ми чуєм – і ні   ми
чуєм – і ні

ми в колі   у білому
колі,

і світ ще видзвонює в вишині,

а все ж – осипається долі.

 

ЗНАКИ

ДЖАЗ

Вижовкла музика спить понад хмарами,

псячі тумани місто обнюхують.

чоловік блука у самотньому мареві,

тьму розсуває несмілими рухами.

 

а отам, вдалині   по
тремтливій павзі

де не чутно слів   і
не ходять колами

постає в ще незримім блакитнім полум’ї

чорний дядько з блаженним саксом.

 

чоловік ні дороги, ні смислу не відає

зупиняється – й знову рушає похапцем;

а над сонним бруком  
авжеж, у білому

походжають веселі хлопці.

 

чоловік, завмерши, уже прислухається;

а музики, поєднані дивними нитками,

сміються у ніч.  
золотими пальцями

саксофоніст

вивершує

зникнення.

 

ВІДБЛИСК

Оця май стрімка   май
болюча між рік

навідліг тебе прошиває  
наскрізь

не важить, чи звір ти, чи чоловік,

чи берег, що плину її скоривсь.

 

в печерах долонь є гніздечка її

і поміж твойого волосся теж.

але не вженешся за нею, ні  
і

ні краплі од неї не вбережеш.

 

я листя своє по лісах ізберу,

а ти зачекаєш на мене тут,

і ріку – услід – мов вертеп чи ртуть

неспинну, вертку – проливатимеш з рук.

 

нехай засміється мені навздогін

і доти минатиме млосні затоки

допоки їй стане русла  
допоки

глибокий і світлий в ній кожен згин.

 

КНИЖНИК

Ще відлунюють давні повені

в сокровенну вологу днину;

птиці падають натанцьовано

в біле листя, пахке, мов глина.

 

ні навпоглядки, ні навпошепки

не порушимо самоти.

в круглім вирі хмільної пошесті

я вслухаюсь у тебе  
ти –

 

чудний, дивний, чимдалі болісніш

поміж зорі руками водиш,

і солодкі й солоні води

розкуйовджуєш пінним колесом.

 

що між нами – туман туманний,

суголосся шляхів і звізд.

понад висохлі океани –

нездоланний, незбутній міст

 

я вслухаюсь у потойбіччя

і

тільки чую твій погляд дикий.

в тихім танці   за
птичим звичаєм

я записую   білу   книгу

 

ЗАКЛИНАННЯ

(ВОНА)

усе буде добре. прийди, прийди,

я дам тобі доста живої води,

я дам тобі спити німі уста,

щоб з попелу птахом устав, устав.

 

нам світить з пітьми золота звізда,

вистукує лунко твоя хода,

я чую, як віддих твій тремтить…

і все це – єдина мить.

 

(ВІН)

усе буде добре. і зве здаля

забута, закута в льоди земля.

чи чути її я раніш умів?

я крила складу і паду з верхів.

 

я знаю цей щем, цю п’янку біду:

на поклик, немовби маля, іду,

струна твого тіла з пітьми бринить…

і все це – єдина мить.

 

ХОВАНКИ

Твій дотик незнищенний, як земля

я є у нім – розлога і стосила

У вербний сон, де чутно вишні крила,

проходиш, відгортаючи гілля

 

Стрункі доріжки плинуть навздогад

і лащаться до ніг твоїх, і звідкись

дзвінка зоря насмілиться явитись

і розспіва, розбурхає цей сад

 

Ти так ідеш, немов от-от злетиш

Я, причаївшись, п’ю твій п’яний поспіх

і золотавий наслухаю посміх –

а ізгори спадає сива тиш…

 

СОТВОРІННЯ

І ось – ізучора минуло сім діб.

Віки, мов струмки, ізімкнулись у коло –

і всесвіт ізнова постав;

вже світло не меркне, не черствіє хліб,

а зорі, згоряючи, падають долі

і жевріють тихо між трав.

 

Схиляйсь і торкайся – і вийде з землі,

і землю криваву в долонях нестиме,

і руку твою відведе

убогий сліпець зі звіздов у чолі,

з лицем луб’яним і крильми золотими –

аж небо над ним золоте.

 

А безвість така, що не відаєш, хто ти,

і тиша такая, що чути з верхів,

як ангели мають крилом,

і сніг опадає, біліший од снів,

і сонце спиняється й меркне супроти

сліпця із осяйним чолом.

 

м. Київ

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!