Глаголиця неба

 
 
Леся ОЛЕНІВСЬКА
ЖНЕЦЬ
У Ніжині-Нежатині
Дівчата не засватані –
У Графському саду…
Місточок перейду
Через ріку Остер.
Мій дивний кавалер
Все назирці іде,
Він всюди і ніде.
З букетом диких руж
Він з ніжинських калюж
Визбирує зірки –
І сміх його гіркий.
Його причинний плач,
Його сріблястий плащ –
Із сіверських дощів.
Той дух пісних борщів
Ці стіни бережуть.
Вичавлюють маржу
З високих білих стін,
А він, а він, а він…
На кафедру, бува,
Чи голуб, чи сова
Відкине теплу тінь…
Вже скільки поколінь
Зламало тут перо.
Чи годен цей народ
Свою пізнати суть,
Де прапори пасуть?
І Ніжинський ліцей,
І Гоголя лице –
Пливуть, пливуть, пливуть
В досвітню каламуть.
І шелестять зірки,
І мерехтять думки,
І лише де-не-де
Новий прогляне день.
 
ВЛЕСОВИЦЯ
Соснице, Соснице…
Сіверська цнотнице!
Може, все сон оце?
Хмари нечесані,
Хлопчик із веслами.
Пишуть по бересті
На тому бернесті.
Синім чорнилом
На зелен-килим.
Крапле Десна.
Комоні-птиці,
Зір полуниці,
Сива сосна.
Стежка Довженкова
Стала довженькою
І одліта.
Не находилося?
Не долюбилося?
Хто там пита?
Соснице, Соснице…
Сонцепоклоннице!
Ти – не наснилася
Просто – явилася!
Серед отав.
В нічку недремную
Книгу непевную
В Сосниці, в Сосниці
Велес гортав.
 
ПЛАНИДА
Я вже давно не жінка! Я – трава,
А ти казав: ружава лісова.
Відступнику мій! Кате мій! Коханий!
В мені спинився рід гетьманський гнаний!
Де той палац, що всіх палаців вищий?
Батурин мій – криваве попелище…
Мій чесний рід ти розтерзав на шмаття.
Я  – вже не  жінка!Я – твоє багаття…
Чи я була не знатна, не багата?!
Я – твій притулок. Я – твоя жертовня!
Чи мармур мого тіла не коштовний?!
Чом ти прийняти все не був готовий?
Трава… Яка густа! Яка шовкова…
 
МАЙСТРУ
Я  жовті квіти вам несла.
Ці жовті квіти…
Вони торкалися чола.
Неначе діти.
Вони тулились до грудей,
Мов теплий вітер –
Лише ніхто, лише ніде
Їх не помітив…
 
Я жовті квіти Вам несла
Із волі Бога…
Не зна ні міри, ні числа
Земна дорога.
Минали днини і роки
Ці жовті квіти…
Мені без Вашої руки
Їх не зігріти.
Очей очима не знайти –
Ми розминулись.
Питаю дощ: Це Ви? Це Ти?
Ні, я – минуле.
Ці жовті квіти на межі.
Ви – за межею.
В моїй розгубленій душі –
Лиш згусток глею.
Ці жовті квіти на плиті
(О, мій єдиний!)
Як  присуд Вашій Самоті
Й моїй гордині.
Ці жовті квіти на вітрах,
Немов чугайстри.
Я – Музи Вашої сестра,
Мій дивний Майстре.
 
Я жовті квіти Вам несла
В небесній залі.
Любов не зла. Любов цвіла.
А ви не знали.
 
ПОСЕСТРА
Катерина стоїть
На московськім вокзалі.
Кара смага століть
З-під тернової шалі.
 
Де взялась вона тут ,
У безликому рині?
Сіра вулиці ртуть
Підступа Катерині.
 
Синій потяг стоїть –
В супер-мега-роїні,
Щемна спрага століть –
Туга по Україні.
 
Кара смага століть –
В почекальниці – залі…
Україна стоїть
На московськім вокзалі.
 
 
СІВЕРЯНКА
Посестро моя, сіверянко –
Надборзняночко, наддесняночко.
Синьоока, темно руса
Марусиночко…
Марусю…
У містах великих мурованих
Пізнаю тебе по розмові.
Чорноброва, білолиця.
Ой, незатишно у столицях!
За Батурином, за Черніговом
Ми  –   за скіфами, печенігами.
Ой, невтішені-перемішані…
Сіверяночко!
Біла тінь твоя –
Це – я.
 
 
ГЛАГОЛИЦЯ НЕБА
Мовлю: Києве мій… І дивуюсь:
як сталось?
Хто із сіверських пущ сюди шлях
напророчив?
Скільки б не покидала і скільки би
не поверталась –
Стануть київським небом колись мої очі.
Нащо, Києве мій, ти тоді, на світанні,
Прихилив, засвітив сподівання дівочі?
Позбігались літа, мов дівки на виданні…
Стануть київським небом колись мої очі.
Кличу, Києве мій. І відлуння згасає,
Потяг мій прогримить за Дніпром
опівночі.
Лише хтось за вікном.
Він один лише знає.
Стануть київським небом колись мої очі.

№17 (179) 2 вересня 2016