Фрідоманія

243

(За мотивами творів Фріди Кало)

1.
Так вписуються джипи у мавританський стиль.
Так сонце сипле прянощі до серця.
До кави крапля крові додається.
Крізь браму тіла проступає сіль…

Тоді розігрівають безборонно
Задушливих під’їздів глухота,
І стель поважний вік і висота,
І простір, що тікає з підвіконня…

Спини себе, а може збережи
На цій межі, на цій загуслій ноті.
Хай перший грім, неначе Паваротті,
Розколе штиль на сни і вітражі.

2.
Це гідропарк і запахи шашличні –
Бажання впасти у Дніпро обличчям…
І, може, вперше не перебрести
Річок – такі звеличені мости.

Що з’єднує міста і вівтарі,
Черниць вуста і пляжі, вкриті снігом?..

Сьогодні ти мандруєш угорі,
Коли зненацька розриваєш бігом
Мої недовговічні почуття.
Так просто починається життя…

3.
Міцніше за настояні напої
Твої передчуття в мені давно.
І я люблю губити це вино,
Тому твої передчуття настоюю…

Чеканням, як чеканкою тонкою,
Гаптую чаші дві або одну.
Одну на двох – котра веде до сну,
На дно ріки й сама стає рікою.

Натомість п’ю буденність каламутну.
І не забути мрій, і не заснути…

4.
Місяця повне озеро. Йду його водами, йду.
Різні виміри часу – трояндовий і червоний.
Дім за глухою сті… Саду квітучий дух.
Я не знаходжу, не можу знайти тебе в ньому.

Звір, коханням впольований, загнаний пристрастю – я,
Звір, що дивує тривожним людським обличчям.
Хай моя квола жадоба – підступна змія –
Води мене заспокоять і возвеличать.

Місяць втамує цей вихор, цей рух навспак,
Рух ніколи назустріч, насправді зустрічний завжди.
Дім за ґратами, за голосами сліпих собак,
Я іще у лісах, я лише у лі… – спрагла й справжня.

5.
Натальні карти, чорні поїзди,
Майданчиків дитячих острови…
Перехопи мене, перемани,
Перегори і переговори.

Дух міста відкорковує щоніч
Розпитих снів озонову діру –
Порань мене суцвіттям протиріч,
Загой мене – і я у ній помру.

Аби не загубилося земне –
Розлитися астральністю весни –
Промчи повз мене, обірви мене.
І горлом кров, і пам’ять зупини.

6.
скільки шмарклів і сліз
скільки ніжності слів у моїх подушках
я хворію на тебе
червоним по чорному хвора
у бездонну глибінь
заповзає павук-потвора
вишиваючи квіти
по темних її кутках

все одно ця душа
невідчинена буде ніким
все одно цього серця
нікому крізь дим не видно
лиш коли пересипле годинник
гарячі піски
опечешся і звариш
з моїх пелюсток повидло

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!