Елегія повернення

 
Василь МАХНО
 
І. Елегія повернення

Світлані

Я повернувся додому. Дім має дно і якір.
Дім з іншим домом стояв собі і балакав.
І поки я приглядався до смородини і кульбаби
поки ловив запах всмажених зерен кави
порався із валізами – скинув з дороги сакви
перетирав із цукром горличий голос Савки
 
з якою ми мандрували віршами і папером.
Змінював потяги – готелі – міські квартири
читав з мікрофоном – в опівніч вечеряв
дізнававсь про родинні драми – поводився чемно
нічого не перепитував – нікому не винен
бачився зі старими – знайомився із новими
 
приятелями і пасажирами – у кожнім випадку
не нарікав –  не вимахувався – й не падкав
пригостив бомжа: купив у каварні сніданок
пантрував за словами і лисячими слідами
нюхав бузок молочний – їв польовий полин
і ранішнього туману розсував паперовий дим
 
який вкривав залізницю – станції і чергових
на переїздах авта – на акварелях корови
життя – молоко в бідонах; війна – брудний
камуфляж
література – в книжках – засмічена по фестивалях
роман – це життя при річці – фортечнім камінні
і джинси подерті на лівім збитім коліні
 
якщо я щось не згадаю – то це від дощу чи посухи
від того що пробудились в життя перламутрові мухи
від того що потяги тягнуть порожнечу мовчанки
і можна в зелену вільгість слово своє мачати
і можна прийти до Поштампу – і там тебе не чекають
і можна у провідниці замовити зранку чаю
 
якщо я щось приховаю – то це для письма й чорнила
для тої кротихи що шахту підземну прорила
для джерела що стукає пальцем об камінь керниці
для теплих очей оливкових – темної шкіри кориці
для кашеміру пальта з секонд генду
для того чого не можна знати навіть поету
 
ось так цими днями мені вдалося прожити
і вислухати історії про мінімальний прожиток
також про померлих які у землі але в небі
як заростають кульбабами мури й ґрунти травневі
і фотографію батька дістати якому там сорок
і оптику поміняти – тому що проблема із зором
не все я кажу тому що – таке з «Паперовим мóстом»
кажу що ніяка схима –  ніяка самотність
чи постриг
не пасуватимуть віршеві. Перекладаю життя – старі книжки
і камінь твоєї розмови мені затяжкий
«В неділю – кажу – поїдемо дивитись на чайок й Монток
щоби не підглянув за нами й не вичислив нас ніхто»
 
ІІ.  Прохання
залиши мені господи світла зеленого видрук
і зелених мух які лиш тобі видно
і одну жінку та що насправді світло
ту яку тобі як і мені помітно
і припни мене псом біля неї
накажи пильнувати сади з орхідеїв
 
залиши мені якщо можна просити
її сироти тіла своїми вночі накрити
теплу руку й стебло волосся за вухом
її дивні бажання ревнощі «мухи»
після всіх берлінів й моїх перельотів
дай нам це літо з океаном навпроти
 
залиши мені літо з аличою і білим наливом
опівнічним купанням – й припливом
сліди золоті на пустельному пляжі
не змивай їх – поруч зі мною приляже
зачерпне пісок дірявою п’ятірнею
залиши мене поруч побути з нею
 
залиши на дні яблучного повидла
метелика залиши якого зловила
залиши бджолу яка кружляє над нами
залиши з нами і з ними свій намір
залиши світло нам двом і комахам
бурштин запаяний у прозору кахлю
 
залиши господи хіба це так важко
ти все застебнув на сріберну пряжку
і дозволяєш світлу сочитися з аличі
і коли її рука на вустах моїх і лиці
і коли сироти пробігають вздовж тіла
залиши їй усе що вона хотіла
 
залиши нам тишу й піском шелестіти
залиш нам повітря морське зеленіти
залиши нам яхти й порожній пірс
набрати води у вуха і ніс
дай нам заритися черепахами у піску
і залиши нам меду в полумиску
 
ІІІ. Montauk
якби потягом плестися у Montauk
де комаха згубить свій чобіток
написавши свій комашиний вірш
прочитає тобі – мені – траві
ось і ми забрели на край землі
де станційні будки такі малі
 
допровадив Volkswagen – не помиливсь
якщо нори в піску нариває лис
заривається жук в гарячий пісок
і останній потяг в Нью-Йорк пішов
а на яхтах світять сиґнальні вогні
ми з тобою на березі вже одні
 
п’яні власники яхт та їх моряки
залишили каміння нам і піски
а самі вже пестять своїх жінок
а кити – нагулюють тлущ і жирок
наші кеди з тобою в піску й брудні
але ми сидимо щасливі й одні
 
і тріпоче чийсь повітряний змій
шурхотить ящірка – на якій
переносить Montauk пісок камінці
з океану на берег – кити-самці
допливають на звук до своїх самиць:
не лишають нікому самих
 
завтра потяг прибуде: а нам то що?
хоч напнуться вітрила на яхтах щогл
хоч щасливі жінки повиходять з кают
знов на яхтах співають і п’ють
і чаїне яйце розбите – жовток
і якщо вже край – то це Montauk
 
і якщо у волоссі твоєму будяк
і якщо нам з тобою поїхав дах
щоб на цьому пляжі прожити ніч
щоби я сповзав з живота до ніг
і забути про все: про авто й харчі
про чаїні сни й яструбині плачі
Камінь
коли камінь почне дихати – коли він
стає частиною дому – його стін
стає оком стіни – дверми і брамою
коли тиньк виноградною брагою
зашипить довкола його боків
його не зрушать й десять тисяч биків
 
коли камінь живе у стіні як равлик
коли інший камінь найближчий порадник
і обидва тримають стіну – її сторожа
уникаючи слів і дір порожніх
приглядаються наче щойно осліпли
розуміють що їхні стіни просіли
 
а коли це стіна – не дому – фортеці
коли камінь підставив для неї плечі
він її челядник урядник варта
він довіку мусить її триматись
бо якщо він втече бо якщо зникне
то і військо чуже і їх музики
 
увійдуть до фортеці минувши вухо і око
каменя – загорнувшись в кокон
у парчу туману – у жовток місяця
якогось Божого року якогось місяця
і чи їх стримає розкришена цегла –
сестра каменю – молитва і церква
 
камінь мовчить – каже: «життя вічне»
в мовчанні живе музика симфонічна
пастух що ліниво випасає корову
й кудлатий й просвітлений пес Петрович
пасує до стін і військової справи
говорить з камінням й покусує трави
 
Петрович тримає усіх нас у курсі
у кожнім стеблі і в кожнім укусі
обнюхавши мешт закордонний й шнурівку
коли сторожі розливали горілку
дивився на камінь який з ним торочить
про гнізда в бійницях і яйця сорочі
 
вмурований камінь – повітряний в’язень
вітри і лисиці в фортецю пролазять
минають двірець старе місто і швейну
і небо над замком – то псовий нашийник
який одягає Петрович роками
а камінь – то камінь
Елегія з цибулею
в елегіях жити – у них і зникати
до порожнеч у строфах звикати
до віршів самих – до стану в якому відсутність
до музики в опуклому череві лютні
в утробі цибулі у пульсі серцевім
до станцій кінцевих
 
до слів – затуляючи діри
носити нью-йорк як у кульчиках сині сапфіри
збиратись на потяг – кидати у торбу речі
вдягатись у светер віршованих речень
триматись повітря – шукати поруччя
прощань і розлучень
 
у вас підвіконник – то сад цибулиний
зелена рослинність зими в україні
і шарпання потяга з києва й львова
зелене стебло що пробилось зі слова
з ядра цибулини – з пекучого соку
як лінза для ока
 
елегія з бронхів що говорить про зиму
вона з снігового призову й призиву
вона як брунатний каракуль цибулі
зелене стебло в зимовім караулі
якщо вже й зникати – то тільки в вагоні
в елегії й слові
 
якщо вже читати мій вірш – то зі сліду
якщо вже торбина – то з зображенням Фріди
якщо вже життя – то цибуля набухла
якщо ресторан – то на березі бухти
якщо вже елегія в стані цибулі
написаний вірш призабутий
 
її спорядили з дощок корабельних
з коріння цибулі – з пелюсток сріберних
вона – і сніги і розкиданий одяг
вона – наче струм яким живиться потяг
й стебло вибиваючись з сил цибулиних
тонке як мізинець
 
Літні клопоти
мабуть задощить на Петра і Павла
тому і ночує у квітці бджола
перечитаю стихи і «Діяння»
пиво на столику – пульт на дивані
стіл заливають липневі дощі
пишу і-мейл старшій дочці
 
купа паперів – ніщо не завершено
вірші приходять у гості першими
літо буяє – живуть світлячки
треба придбати чорнильні ручки
переписати османський розділ
у чоловічім й жіночім роді
 
пише ізраїльський мій видавець
«книга – готова лише корінець
зробим світліший щоб більше світла»
як замикається все на івриті
«згода – кажу – сприймається легко
і корінець видно здалека»
 
автомеханік надзвонює часто
радить мені: «пора замінити масло»
«літо – кажу – слушна порада
але я ровером їжджу з дощами
правда іржа вже добралась до рами
всохли смородини два кущі
видно хворіють у липневі дощі
 
мій стіл на веранді захоплює ніч
персик кладу на тарілку і ніж
летять в JFK нічні літаки
присвітять писання мені світляки
при свідках пишу – а як же без них
лягає рядок – і солодкий бензин
 
запахне в повітрі – зависне в дощі
яструб зі сну ув пташинім плачі
то дзвонить дочка – то глипну в фейсбук
тримаються стіни з кириличних букв
пишу ув підвішенім стані
а раптом задзвонить автомеханік?
 
Монгольський диптих
І. Станція Сайншанд
 
Ранішній пес на двірці залізничнім
з білим підбрюшшям – при голоді вічним
щерть – мов зеленку змішали в золі
пахнуть солярка й баранячий лій
близько Китай – ось подати рукою.
чорні вагони з вугіллям й рудою
 
вздовж Трансмонгольського полотна
колія тільки в пустелі одна
тож пасажирський пропустить товарний
у колійовця хворіє напарник
сам обійде до свистка і посадки
потім ще звіт доведеться писати
 
рушив нарешті товарний з вугіллям
потім пекінський який у неділю
може спізнитись – бо буря піщана
десь в цих околицях в Ґобі зірвалась
але чи йде навперейми маршруту
за скавулінням лисиць не почути
 
після пекінського – на Улан-Батор
будуть два пси зголоднілі чекати
порох пустелі – карміном покритий
Данзанравджа що літав до Тибету
шість перероджень – спаковані скрині
і Пустота у піщаній пустині
 
серпень в Саншайді – пора зорепадів
треба в вагоні оцім теліпатись
вірш розпочати – слова не забути
трохи постояти біля Будди
перед яким карамельки і гроші
і зрозуміти який він хороший
 
ІІ. Софта
я читав вірші для зорепаду в пустелі Ґобі
чув як не спить верблюдиця і як у її утробі
ворушиться верблюденя – воно так само не спало
– вдалині фар опівнічний спалах –
вітри нагнали дощу з Внутрішньої Монголії
потяги стукотять по пустельній колії
 
я читаю вірші вбрані в мою кирилицю
для табунів що по зоряному піску пустилися
в ніч перейти пустелю – зранку дійти до кордону
гріються біля вогнища – його вогняної корони
а верблюдиця вирішила поодаль лягти сама
коле її в підбрюшшя жорстка пустельна трава
 
я чекав поки закінчиться серпневе падіння зірок
поки заснуть верблюди й занюхає здобич вовк
поки пастухи і погоничі під небом яке цвіло
хилитатимуться від сну сівши в своє сідло
й на їхніх ногах від кінських черев – кривих
триматиметься дорога якої нема без них
 
«Куди вони йдуть?» – «Не знаю, – каже Софта –
до кордону ще кілька днів – їм потрібен харч і вода»
«А потяг давно уже на кордоні і в’їхав до КНР»
«Який нині день?» – питаю. Софта каже:
«Четвер»
Софта з Улан-Батора хоч теж з кочових племен
вона задирає голову і теж по небу пливе
 
разом із дощем і вітром – за сріблом своєї звізди
«Присвітиш своїм телефоном? – подовше як зможеш – світи»
«Та не проблема – кажу – просто якась туфта»
її піднімає вітер як пучку шерсті – й Софта
бачить нічний Улан-Батор і навіть Улан-Уде
каже що треба в столицю – а поки потяг прийде
 
провідниця принесла чай – дизель запах мазутом
вікно у купе не зачиниш – видно попсуте
монгольський пейзаж – коні кози верблюди
на станційках ранішні сонні люди
дивні якісь монголи: то кіньми а то літають
в джазових клубах відпочивають
 
скільки я не питався на вулицях за Софтою
пучку верблюжої шерсті носив із собою
казав що вона літає з столиці в пустелю
казав що вона джазистка менеджер і пустельник
що в неї пісок на вилицях і на губах пісок
не знають такої монголи –
не точно її описав
 
Жовтий пес
так наче не буде більше персика чи трави
або в єрихонській долині звуку тої труби
або не зародить в наших полях пшениця овес
або не приляже втомлений жовтий пес
так наче не буде більше ніколи тебе і мене
і завтра останній метелик зникне й змигне
 
так наче ми знали й забули важливі стихи
або ми міста або ми в тих містах порохи
або замість серця калатає в грудях горіх
або жовтий пес наче пагорб приліг
а нам видається що персиків жовтий мед
з якого годуються бджоли ріка і поет
 
так наче нам треба найбільше а їм ніщо
або в запитаннях: хто буде? а їм то що?
або не ріка – не свисне у вухо дельфін
або не відбудеться спалах в словах і строфі
або ми забули числа – найперше – нуль
або забагато туману я зранку вдихнув
 
так наче не треба знати – якби ж то знаття –
або скавуління лисиць або вовче виття
або продірявлене серце або золотий погон
або порожній автобус або одинокий вагон
або ми такі самотні – або вже такі дурні
або ми ріка в лисиці або на її спині
 
так наче питаюся в себе і сумніваюся в собі
чи той жовтий колір пасуватиме псові?
або волохатий запах персика є бджолою?
або та лисиця може бути рікою?
або ми не знаєм що місяць десятий жовтень?
що пес якщо з нами то тільки
– кохана –
жовтий
 
Східна ріка
«подивися – ти бачиш? там Східна ріка?»
«вона ходить ногами чи на руках?»
«а хіба ти не знаєш: її носять лисиця і жовтий пес,
що це восьме з семи світових чудес»
хтось насипав води в той глибокий рів
і насіяв кульбаб для синіх корів
 
і тече наче світло крізь отвір дверного замка
і якщо вона світло – то нащо їй ім’я «ріка»?
і якщо твій лисячий нюх як світло тонкий
і якщо жовтий пес ластовиннями золотий
то ріка як вантаж на спині лисиці чи пса
доживе до зими а тоді перетвориться на сад
 
я кажу що дивитись на Східну ріку би зміг
коли пса і лисицю засипле по вуха сніг
і як зсунеться снігом з їхніх спин течія
і як мерзнуть щороку мартини у цих краях
як тече ріка в промерзлих жовтих таксі
і дерева стоять на одній нозі
 
вже надходить сезон: теплий плащ натягай на дім
бо доходить зима до моїх самотніх дроздів
жовтих псів – рудих швидконогих лисиць
на зимовий хліб із озимих пшениць
натягай намордник на пса і готуй на лисиць капкан
їх покине на зиму Східна моя ріка
 
«подивися – ти бачиш смужку?» «яку ж – яку?»
«ну невже ти не бачиш як пес поїдає ріку?
як лисиця зсуває ріку – замочивши тремтливий ніс?»
«то навіщо цей пес із лисицею разом ніс
течію ріки на спинах – в дірявих серцях?»
«бо усе
замикається…»
 
Про кольорових карасів
цілу ніч на острові тихо:
навіть чути як їде трамвай на Сихів
постояльці селяться на Вірменській
знову сніг – фіолетові фарби
прогрівають мотори – блимають фари
відміняють повітряні рейси
 
і так тихо так тихо в моєму домі
так спресовано вірші в одному томі
знаю: хтось потинявся Чортковом
тиньк «Брістоля» і мідь Францоза
в «Бейтінґ Голлов» чортківська проза
все в житті випадково
 
а чому так тихо? і чому та сумно?
і поволі матриса з Чорткова суне
сплять всі в домі – бо пів на третю
накриває волосся прозорі ключиці
хіба можна Чорткова навчитися?
без книжок одного поета?
 
без пояснень його – без амбіцій
кілька днів у містечку – в провінції
пити каву навпроти «Брістолю»
якщо ж тишу не чути й горішок серця
і матрису яка трясеться
вже за Вигнанкою – на полі
 
то не знати чи в цьому містечку
тій що носить волосся по плечі
щось розкаже станційний черговий?
карасі ж наковтавшись Серету
у спресованих віршах поета
у зеленій воді – кольорові
 
 
Нью-Йоркський снігопад
так ніби пробіг дахами – так ніби був
снігом мене засипав – світлом небесних букв
дим з почорнілого комина – ґелґіт гусей
засипаний аж по чубок срібний Volkswagen
мартини сховали голови під пахи
крил – не виїду нині бо сніг як клей
 
у час різдвяного снігу: шукаю загублений файл
що це за вічне шукання? що це за фах?
але повсюди тихо: шурхоту рипання ні
букви згрібаю – зерна пшениці й рижу –
тінь на підлозі залишу
і білу звізду що примерзла в вікні
 
ніяк не знайду того файлу – а що там скажи?
інші зимові вірші в яких і з якими жив
думав не знадобиться – а тут випадково згадав
може поштар підкине – може занюхає пес
можна без того вірша і без
світла яким вагітна кожна звізда
 
тримаю ключі Volkswagen’а: чекаю що снігопад
виб’ється з сили – зупиниться біля ягнят
якщо до заправки залишиться кілька миль
якщо золоті букви з papier-mâché
і якщо мотор ввесь бензин не зжер
і якщо не заслиниться у заметіль
 
якщо ця дірява пам’ять прозора рука і стиль
якщо я хочу забути щалики і текстиль
і вірші які я писав для светрів й книжкових полиць
і запах бензину – і сині сніги сніги
панчоху весільну сповзаючу із ноги
коротшає тінь
і ми вже колись були
 
Зимова віолончель
віолончель зимова в хутрі із росомахи
виймає з футляру беручи її під пахи
передріздвяним концертом тішачи пасажирів
– цей сажотрус тиші –
ось волохаті струни з пам’яті пам’ять тисне
із тлущем зимовим із риб’ячим жиром
 
і пам’ятає оком: втоплені в струни пальці
і пам’ятає тисячі надщерблених варіацій
музику із намулу – в звуках просякнутих шумом
– з течії Східної річки –
все підшивається в тему музичну
розпочинаючи з Cello Concerto Шумана
 
кожного року прочитують рід Давида
звізду яка світлом землю цю придавила
застрягши на вказівному пальці й струні
– бо кожна звізда твоя –
під серцем і навіть в далеких краях
тобто віолончельна музика у тій стороні
 
виросли за цю музику кактуси і моя борода
креслення крил – фундамент і дах
віолончель зимова – і цей зимовий концерт
– досвід який поглибив ріку –
світло звізди – що заливає світ – його
заламаний кут
віолончельної музики затвердлий цемент
 
у кого мені запитатися –
в якої ворони-сороки?
може ця музика стане підсумком року?
може різдвяна звізда – що мерехтить
перламутром
– може слова з паперового мосту? –
бо коли народжується звізда – у неї є свій апостол
і своя музика – і своє бути
 
Книжки

Молчите, проклятые книги!

Я вас не писал никогда!

А. Блок

 
чим здивуєш? пишу книжки
самота вивертає кишки
миші ходять по стелі
прилітає знайомий дрізд
чистить пір’я й зелений хвіст
в паперовій пустелі
 
що нового? читаю книжки
поскидав у прозорі мішки
надсилають – купую – дарують
на підлозі – дивані – в зимі
і чужі видання й мої
на рукописах перезимують
 
а якщо б не писати книжок?
чи розтане синій сніжок?
роздивляюсь зимові тумани
наслухаю перехід мишей
від стіни до найближчих дверей
і чекаю небесної манни
 
а якщо б не читати книжок?
не ходити рядками стежок?
пити пиво й брунатне віскі
не в’язати в морські вузли
що річки тобі принесли
і снігами зависли
 
так минаюсь: читаю й пишу
шурхотить паперовий шурф
де ж ці крила? забув прикрутити
плавники? щоб пришвидшити рух
й волохатий лисячий нюх
не забути б як аркуш зложити

м. Нью-Йорк, США