Еклезестіана

247

Каштани щезли з Хрещатика… Тепер хоч ридай, хоч смійся

Поміж скелетів камінних, що Києвом називалися.

В пополотніле небо впивається синій місяць

І біле отруйне світло стікає в утробу звалищ.

Дніпра не питай. Немає. Витік, мов кров, з артерії.

Нині він схожий на Стікса в розщепленому античасі.

Тусується вурдалаччя, ламаючи стіни і двері,

І ціпеніє Лавра у сатанинській рясі.

 

***

Сьогодні опоночі місяць місить глизяве тісто.

Вони обростають шерстю, кігті відточені в них.

Задки сідають і виють по-вовчи на ціле місто

І місто від жаху чмаріє, забите у чорний сніг.

 

Тіні шугають чорніші. Плями криваві на площах.

Не дай Бог, сюди заб’ється напівпритомне авто,

На розпал їдкого бенкету – така вовкулача проща,

І хто вже на неї потрапить, не вийде із неї ніхто.

 

Півні не проспівають – ні перші, ні другі, ні треті,

Бо жодного не лишилось. Та й ніким їх замінить.

Ранок таки настане. Про це напишуть в газеті.

Тільки забудуть сказати, що сонце загасло вмить…

 

***

кожен сізіф затято котить себе мов камінь під гору круту
речення

свого життя кожен камінь випорскує з рук у долину кожен
сізіф над

ним горбатіє знаком питання знову котить камінь під гору
круту

навряд чи докотить обірветься речення крапка загублена серед
крапок

пилинок речень розвіяних може осяде на марне чоло нового
сізіфа

затято котить себе мов камінь під гору круту речення свого

життя він збагне чи думка прониже його наче спис до хреста

скільки сізіфів навкруг і кожен котить себе мов камінь під
гору круту

скільки сізіфів було скільки ще буде але жодному ще не
судилось

зійти на вершину і не горбатіти знаком питання над каменем
свого

 

***

Я не перечу: іди туди, де виють жирні коти,

А хто з них кращий чи ні – то не судити мені.

В суцільний роздеритор зліпилися їхні роти,

І кожен прагне когось ковтнути у цій метушні.

Перформансів дерибан: на клан налітає клан,

Реклами в очах вищать – то симулякрів печать.

Прощай, я сам собі пан, дарма що подертий жупан.

Я знову самотній, як Бог, тому не питай про печаль.

 

***

Москаль повіяв… Спопеліли

Садки вишневі. Наче крук,

На чорнім камені могили

Регоче клятий Басаврюк.

 

Той регіт душу наскрізь виїв,

Коли (не літо, не зима)

У Києві шукаєш Київ,

А в Києві його нема.

 

***

Та кажеш: рута-м’ята…

Насправді – кропива.

Сіріє древня хата,

Неначе удова.

За обрисами хати

Лише Великий Льох.

Прийшов сюди вмирати

Всіма забутий Бог.

 

життя знає Господь

 

***

на тебе дивиться безталанна голова козача

побусурманена знайдена у кураю

може та сама що її здіймаючи плаче

Сірко неначе здіймає свою

літопис мовчить ні ради йому ні досади

нічого не чув нічого не бачив і край

а німець тим часом картопельку садить і садить

перекопавши Сіркову сльозу і курай

 

 

***

Тільки зойкне година третя:

Чую, як в глибині в мені

Дуже тяжко бредуть дерева

І зітхають у напівсні.

Вони зникнуть й печальну правду

Заберуть в небуття чуже…

Я прокинусь о шостій ранку…

Краще б не прокидався вже!

 

HOMO LUPUS

Вони з молока вовчиці,

Перенаповнені жовчю.

Потрапиш сюди й навчишся

Вити й собі по-вовчи.

 

Ти в зграї тепер – не збоку.

Ти – вже не ти, а з ними.

Хоч жертви благальне око

Спочатку тебе пектиме.

 

Ти звикнеш: немає жертви,

Ні співчуття, ні рахунку.

Півсвіту повинно вмерти

Задля законів шлунку.

 

Тільки впадеш у сумнів,

Відступиш від цього сказу,

Вовки – твої друзі, судді

Тебе загризуть одразу.

 

м. Київ           

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!