Едуард Акулін – поет, перекладач, бард. Народився 1963 року в селі Великі Німки Вітківського району на Гомельщині. Закінчив Гомельський державний університет та аспірантуру НАН Білорусі. Працював учителем, завідувачем філії Літературного музею Максима Богдановича «Білоруська хатка», заступником головного редактора журналу «Першацвет», завідувачем відділу поезії журналу «Полымя», заступником головного редактора журналу «Дзеяслоў» та заступником голови Спілки білоруських письменників. Зараз – головний редактор журналу «Верасень».
Автор поетичних збірок «Ліс денного світла» (1988), «Ніжність зливи» (1990), «Крило янгола» (1995), «Рядно» (2000), «Непричалений човен» (2003), «Вітражі» (2009), «Молитва очей» (2012), «Свята ніч» (2012), драматичної містерії «На Різдво» (1996), численних перекладів з української, польської, литовської, словенської, болгарської та німецької мов, а також пісенних магнітоальбомів «Моя Кривія» (1995), «Як вона та я» (2000) і компакт-дисків «Спочатку була пісня» (2003), «Пісні золотої Кривії» (2008), «Не можу жити без крил…» (2012).
Вірші перекладалися англійською, французькою, італійською, українською, російською, польською, болгарською, словенською, хорватською, сербською, литовською, латвійською та німецькою мовами.
Переможець Першого національного фестивалю білоруської бардівської пісні (1993). Лауреат Міжнародної премії імені Миколи Ганька (2013). Лауреат літературної премії «Глиняний Велес» (2014). Лауреат літературної премії «Срібне летюче перо», Болгарія (2016).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Паганіні
Очі майстра – незрячі пальці –
по віках прокладають шлях.
Та частіше об струни раниться
аж до крові чомусь душа.
Не підвладна нікому доля ця…
Божі янголи в дві руки…
Коли пальці, як свічі, топляться –
сльози просяться в жебраки.
Пильно стежило зради звірище
за ходою думок моїх.
Тричі вмерши, ніхто не вижив ще,
навіть Бог. Паганіні зміг.
Ван Гог
Лікарні за тюрми гірші.
Тут кожен медбрат – Пілат.
Ван Гог полюбивсь Парижу
за те, що він – психопат…
Коли з гільйотинним смутком
на тебе глядить мольберт,
слід вухо відтяти хутко,
щоб вийшов автопортрет…
Дарма, що диявол з рога
щоніч наливав абсент,
Вам замість Ван Гога Бога
усе ж не продав Вінсент!..
Гомер
Когось зазивають галери,
пригод і мандрівок жага,
а я пригадаю Гомера
і погляд, що свічкою згас…
Не став би великим ніколи,
не став би Гомером Гомер,
якби у собі не зневолив
жадання гріховних химер…
Коли б не стояв на колінах
при Слові, тамуючи страх,
аби і в імлі неодмінно
не втратити шлях у віках.
Орда
Ользі Іпатовій
У чужинців – звичка така є –
слідом спалювати мости.
Як збентежений віл волає,
і як голос його тремтить…
А дими над безмежним краєм
стріл пронизують шпичаки…
Це Господь за гріхи карає
вузькоокі, як кримчаки.
Погляд Юди між хмар шугає,
і у душу вп’ялись цвяхи.
Сонце-щит у руках Мамая
не згасає вже три віки.
Ще коліна не в кров нам’яли,
не продалися у ярмо.
Споконвіку свободу мали
і сьогодні не віддамо!
Живи!
Я на серці викував Погоню!
Я смирення в серці поборов…
І тепер у серці моїм дзвонять
щит об меч, розбризкуючи кров.
День і ніч, щоб мови не лишився!
День і ніч, щоб Край свій не продав!
День і ніч, щоб слухав і молився,
як на дзвін Софії Мономах.
Я на серці викував Погоню –
і гніздо в нім для Любові звив,
коли кров’ю в Ялті Богданович
смерті в очі видихнув: – Живи!
Грішник
Хай за правду мене карають,
розпинають нехай, мені ж
все одно, бо в душі ховаю
не хреста, а холодний ніж.
Обвила, як змія, дорога,
дні прогіркли на лободу.
Не з хрестом, а з ножем до Бога
на поклони до церкви йду…
Хрест – у Бога, а ніж – у Смерті,
а у мене – душа болить.
Як хрещуся, у серці впертім
сріблом хрест об ножа дзвенить…
Поцілунок Юди
Дух Господній літав усюди,
тіло їла цвяхів іржа,
а вже він, поцілунок Юди,
повз, як змій, і хреста лишав.
Кануть каменем в Лету люди,
час зостанеться без замків…
Тільки він, поцілунок Юди,
переможе орду віків.
І в годину Страшного Суду
Бог появиться на Землі…
Ну, а він, поцілунок Юди,
буде світлом Йому в імлі.
Марія Магдалена
Хто примусив з колін устати,
хто зберіг від гріхів скількох?
Хто ім’ям твоїм, як устами,
смакував, Магдалено?
– Бог!
Хто з тобою ліг, Магдалено,
як з сестрою, лишившись вдвох?
Хто поклав у порожню жменю
не динар, а надію?
– Бог!
Хто невинну сльозу Марії
на бурштин обернув, їй-бо?
Хто святенників озвірілих
наче бліх, заспокоїв?
– Бог!
Хто митарствами шлях намітив?
Хто до ніг припадав або
хто тобі шепотів, як вітер,
Алілуя, Маріє?
– Бог!
У двобою з собою
І гарячий синайській вітер,
і грифони – війська сліпі,
Боже, дбали про тебе тільки,
коли ти розпочнеш свій бій.
І печальні жінки в лахмітті,
і оракулів шумний рій,
Боже, дбали про тебе тільки,
коли ти розпочнеш свій бій.
І апостоли – божі діти,
і провісники, далебі,
Боже, дбали про тебе тільки,
коли ти розпочнеш свій бій.
Але кожен, ти чуєш, кожен
снив тріумф переможний твій.
І ніхто й не подумав, Боже,
що почнеш із собою бій.
Ной
Збігнєву Гордію
Сто разів посилав сокиру
у свати до верблюдів Ной
і ковчег будував із віри,
що врятує життя Любов.
Довірявся, як брату, звіру
і поради в пташок просив,
і ковчег будував із віри
у незламність Господніх слів.
Мовчки зносив дошкульні кпини:
– Де ти, Ною, пливти зібравсь?
І в ковчег запросив рослини,
як паломників до двора.
Той Потоп у важкім двобою
Ной здолав – і здійснив завіт…
І – уже не з нуля, а з Ноя
народився удруге світ!
Кохання
Сліпий, як Гомер перед Словом,
Бетховен – у скрипці мовчання,
я сліпнуть і глухнуть готовий,
згадавши тебе, – від Кохання.
Тоді і живу переважно,
нехай це звучить еротично,
коли із глибин недосяжних
п’ю чистий твій голос криничний.
Не п’ю, а по краплі смакую,
хмелію, немов од причастя.
І кожен твій подих цілую,
як лебідь латаття квітчасте.
Прощення
Не у рай, а в гріхи дорогу
я обрав, та не став блажен.
Я прощення прошу у Бога, –
бачу очі твої лишень…
Ночі в сну відняла тривога,
перервавсь перелив пісень.
Я прощення прошу у Бога, –
бачу губи твої лишень…
Проклинаю в думках лихого
і в порожній душі щодень
я прощення прошу у Бога, –
бачу груди твої лишень…
Притуляючись до нічого,
у сліпій, наче світ, журбі
я прощення прошу у Бога, –
я прощення прошу тобі…
Зрада?..
Полуденне сонце – вином…
А там, де вино – там принада.
Пожежа з безодні давно
вогнем твої губи помадить.
Най серце моє обпалив
сам дідько отруєним трунком.
Я з келиха сонце надпив
зі смаком твого поцілунку…
Зі смаком біблійських олив
з гілок Гетсиманського саду.
Я з келиха сонце надпив…
Хіба в цьому криється зрада?
Я хотів би…
Я зустрітись хотів би з Вами,
як з принцесою вірний паж,
щоб читати всю ніч напам’ять
Ваше тіло, як «Отче наш»…
Я хотів би, оторопівши,
заблукати посеред трав,
щоб уранці Ваш голос ніжний,
як у птиці, на крик зірвавсь…
Я хотів би… Як буде змога –
Вас на рай обміняти в Бога.
Було…
Колись дививсь на сонце я…
Максим Богданович
Уся ти зіткана з лілей,
уся ти зіткана з туману…
Вино з водою злив Орфей,
а я вино змішав з обманом…
А я промовити посмів
і знов повторював незмінно:
– Господь жінок таких зумів
створити, певно, із проміння…
Твоє і тіло, і чоло
мене засліплює неначе…
Хай скаже хтось мені: – Було…
Було… Осліп… Господь пробачить.
Гріх
Ніколи душа не втомиться
вертати в Едемський сад…
До жінки такої товпляться
поети по риму в ряд.
Під поглядом пильним Пушкіна,
відвівши дуельний гнів,
Ви гралися словом здушеним –
голубленням Рай дзвенів.
А груди – звабливі чари,
забули про ятаган,
умів такі приручати
до степу татарський хан…
Хоч губи з губами стрітися
жадають бодай при всіх,
а тільки ще повторитися
воліє біблійський гріх.
Просвітління
У час нічного просвітління,
коли огорне душу млість
я перед Словом на колінах
стою, як Марк Євангеліст.
І подих свій затамувавши
перед набігом завірюх.
Дивлюсь, як Слово, крила знявши,
перекидається на Дух…
Пераклад з беларускай мовы Яраслава Скідана
“Українська літературна газета”, ч. 8 (274), 24.04.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/