Дивлюсь назад із високості літ…

224

МІЙ ТЕАТР

1.

Він храмом був для мене з юних літ

І мрією моєю, і маною,

Він музики явив для мене дивосвіт,

Балету ж круговерть понесла за собою

І закрутила в казку звабних снів,

Аби земне тяжіння подолати.

О, як же не терпілося мені

Шал тіла і душі у рухах передати.

В екстазі творення, в поривах запальних,

Коли воднораз плакав і сміявся,

Коли назустріч долі стрімко біг –

І в Терпсіхору палко закохався.

Люблю її і досі, та вона

Струнких і юних вже давно кохає –

В цім світі проминутим все мина

І вже назад ніколи не вертає.

 

2.

Твоє ім’я вже зникло із афіш –

Нові кумири правлять бал на сцені,

Ти ж одиноко в забутті стоїш –

Покинутий всіма у метушні буденній.

 

Завіса впала – дійство відбулось –

Вже не для тебе оплескам лунати,

Йде на поклони уже інший хтось,

…Погасла рампа і немає ради.

 

3.

Лиш спогади вертають у той час,

Коли ще сцена сяяла привітно,

Коли ще радість била в тулумбас

І на душі було весняноквітно.

 

Хоч і улесливо горнулись стукачі,

Аби загнати в кадебістські пастки,

Старались компартійні брехачі –

Примушуючи вірити у казку.

 

«Мабуть, тоді був справжній мій театр –

Залаштункових «правд» перипетії,

Але нестримний юності азарт

З тих зловорожих лабіринтів вивів.

 

І рідне слово прихисток дало,

І друг найкращий розділив тривоги,

Хоч у житті тоді всього було –

Поразок розпач й радість перемоги.

 

Назад зорію з високості літ,

Вдивляюся ув обшири туманні –

У юності моєї дивосвіт,

Що пропливає в пам’яті екрані…

…Дивлюсь назад із високості літ…

 

МУЗИКА

Геннадію Ляшенку

А чи не жаль тих промайнулих літ

І цих, що лишились перед тим, як згаснуть?

О, музико, мій рятівничий світ –

Не допусти в зневіри прірву впасти –

У безпросвіття людських веремій,

В безодню віроломств підступності та зради,

З очей моїх олжі брудну полуду змий

Й не потурай блазнівським маскарадам.

За масками не видно справжніх лиць,

В них замість душ – набиті стервом шлунки,

В зіницях загребущих хижа злість,

Взамін любові – шкурні розрахунки.

О, музико, сповідуй гласом сурм,

Напій мій дух щемливих скрипок співом,

Нехай же твій благословенний струм

Єство прониже живодайним дивом.

В литаври бий, тромбонами звучи –

Людськими голосами озовися!

У мить розпуки мудрості навчи.

О, серденько моє, на музику молися.

 

***

… Спливає час і гаснуть кольори,

І сірі барви всім оволодівають –

Тоді вже не під гору, а з гори

Літа немилосердно нас штовхають.

 

Чим нижче, тим нестерпніша пітьма

Усе довкруж собою сповиває,

І сподівань на краще вже нема,

І у зозулі літ вже не питаєм –

 

Або набреше, або просто вб’є –

Раз прокує й зненацька захлинеться.

Мій кінь, колись прудкий, вже пристає –

То доля наді мною так сміється.

 

Старий вже блазень – сам себе смішу,

Немає ради, так уже судилось.

Уже і жити ніби не спішу,

Й не уповаю на Господню милість.

 

В свічадо гляну – ніби вже й пора,

А відвернуся – молодість покличе.

Мабуть, надія в серці не вмира,

Вона щоразу чайкою кигиче.

 

Настирна птаха жити спонука,

Коли б то не вона – навіщо й метушитись.

Вона мене у молодість гука,

Немов нам з нею ще колись зустрітись?

 

Час розкидать каміння проминув,

Коли б іще зібрати спромоглося.

Чи те, чого жадав, уже здобув?

Чи свято в моїм домі відбулося?

 

І тільки часу безупинний плин,

І тільки скрипок щемна заморока.

Із квіту сподівань – розчарувань полин,

Життя стихія і жорстка, й жорстока.

 

Все намагався долю наздогнать,

А доля що? – фатальний збіг обставин.

За упокій зарано ще співать,

Бо на життя не склав іще екзамен.

 

***

Свободи сурми грають так фальшиво,

Пісні вітій – отруйна блекота.

А опереткові вожді у груди б’ють олживо,

Як б’є у дзвони Лавра пресвята.

 

Хресні ходи, мов марення жахливі,

Попів московських хижа благодать,

Лиця прочан придурочно-щасливі –

Останній гріш змогли Москві віддать.

 

А ті гуртуються, щоб захищати мову,

Хоч занехаяли її й на кпини віддали,

І лижуть чоботи очільнику новому –

За тридцять срібляків Вкраїну продали.

 

***

Самі себе не в змозі захистить –

Ані вождів достойних, ні народу.

Кому судилося від сну нас пробудить?

Із обріїв яких нам засурмить свобода?

Проблазнювали – волю пропили,

Самі себе ненавистю здолали,

Рабами у рабів століттями були,

Без честі й совісті Вкраїну продавали.

 

Останній шанс, що доля нам дала,

І той проґавили у сварках між собою.

Пливе над Україною імла,

Над Україною, що здолана без бою.

 

Бездарний демагог, нікчемний інтриган

В нас віру вбив – зневірив наші душі,

Занапастив, знекровив рідний лан

Й по-зрадницьки віддав гієнам властьімущим.

 

Невже й тепер не виберемось з тьми

Й брехливі пахани топтатимуть нам волю?

Невже й тепер не станемо людьми,

А слізно нарікатимем на долю?

 

***

…Козаків в статечних позах

І дівчат звабливу стать –

Намагаюся по змозі

На полотнах передать.

 

Дивним видивом спливають

Вершники та кобзарі,

І спудеї, що співають,

Й рідних піль плугатарі.

 

Оживають на полотнах,

Осягають волі суть.

Мабуть, їм таки вільготно

У моїх сюжетах буть –

 

У мелодіях, у барвах,

В ритмах, в рухах, у піснях,

В степових духмяних травах

На Дніпрових берегах.

 

І дарма, що все минуло,

В Лету кануло – пройшло,

Але серце не забуло,

Не пропало джерело,

 

Те, що душу напуває, –

Кличе, вабить, надиха,

Мур безпам’ятства долає –

До свободи заклика.

 

Намагаюся по змозі

На полотнах передать –

Козаків в статечних позах

І дівчат звабливу стать…

 

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!