Дозволені забави

ПЛАВАННЯ У ЧОВНІ

Я тобі розповідаю – уже вкотре
– про озеро,

та як я на ньому плаваю у
човні,

і ти кажеш, що це найкращі
слова,

які ти від мене коли-небудь
чула,

та просиш розповідати про те
плавання

ще і ще.

Ось я поволі пливу у човні,

горну воду вербовим весельцем

(епіфанія:

плавати-не-плавати у човні –

символ за ознакою

«бути тим, хто тримається на
поверхні,

не проникаючи вглиб, до дна»).

Десь там на дні

кольорові рибинки, як твої
сережки,

кольорові камінці, як твоє
намисто,

кольорові водорості, як твої
стрічки,

але я їх не бачу,

хоч і знаю, що воно усе там,

на недосяжній окові глибині.

Ось я й далі пливу у човні,

горну воду вербовим весельцем,

мій човен черкається боками

розквітлих білих глечиків

(епіфанія:

розквітлі білі
глечики-не-глечики –

символ за ознакою

«бути тим, що тримає пелюстки
укупі у віночку»).

 

ТЕМНИЙ ДЕНЬ!

Знаю того чоловіка уже давно,

знаю й де він живе –

хіба один раз проходив повз
його хату,

кожного разу зауважуючи вікна у
тій хаті:

вони були великі, у зріст
людини,

та чисельні, по чотири вікна у
кожній стіні.

Знаю того чоловіка уже давно –

хіба один раз вітався з ним
зустрічаючись,

і вітання наші були звичайними,

як і у всіх односельців,

але сьогодні він на привітання
мені сказав:

«Темний день!»

Чи то йому мало світла надворі
та в хаті,

чи то він розгадав мій
сьогоднішній настрій,

чи то просто переповів прогноз
погоди,

який він чув учора по
телевізору.

Поки я, подивований таким
незвичним привітанням,

роздумую, що б воно для мене
значило,

я забуваю йому відповісти,

а він уже зайшов від мене
далеко.

 

НЕБАЖАНІ ВІДВІДИНИ

Ти завжди заходиш, коли
приходиш, у мою хату

непомітно для мене і завжди без
мого запрошення

та без мого дозволу:

варто мені хоч на хвилину
одвихнутися десь,

чи то на подвір’я, чи то на
город,

як повернувшись, уже бачу тебе
у кімнаті,

сидиш, ніби у своїй хаті,

тримаєш якусь мою річ у руках,
не приховуючи,

що тобі та річ сподобалася,

що тобі та річ потрібна,

що тобі та річ необхідна

(чи то олівець, чи зошит, чи
книжка),

але ж і я іще не збирався
викидати їх на смітник

чи кидати у напалену піч!

Кожного разу ти зауважуєш, що
мені

не подобаються твої відвідини,

я про це тобі й заявляю, не
криючись,

але ти на таке моє ставлення

до твоїх небажаних відвідин

ніяк не відгукуєшся –

і далі продовжуєш заходити

так само непомітно,

без запрошення мого і дозволу,

як і перед тим.

 

ПРОВОДИ ПТАШОК

Чи ж я не казав тобі іще
навесні,

щоб ти не робив будиночків для
пташок із паперу,

та ти мене не послухав цього
разу:

днями просиджував за роботою,

вирізав із паперу рівненькі
заготовки,

склеював їх

та готові розфарбовував у різні
кольори –

для кожної пташки підбирав
окремий колір.

Чи ж я не казав тобі

не робити будиночків для пташок
із паперу,

бо в таких будиночках мають
жити

паперові пташки!

Але це тебе не спинило –

ти їх швидко і непомітно для
мене поробив,

як скоро і не на очах
з’являються пташки із вирію.

(Епіфанія:

паперові пташки-не-пташки –

символ за ознакою

«бути тим, хто безпорадний у
польоті»).

Одного дня ти почіпляв ті
паперові будиночки у садку,

у них поселилися паперові
пташки,

яких ти наклеїв із обрізків.

Але як тепер відлітати у вирій
паперовим пташкам:

і тим, що ти їх наклеїв із
шкільних зошитів,

і тим, що налупилися із
паперових яєчок

у чорнильних цятках перших
літер у твоєму зошиті?

Тепер тобі доведеться вилазити
на верхівку дерева

і з руки випускати пташок,

потім злазити, розшукувати їх
на землі,

знову вилазити на тому місці,
де їх розшукаєш,

чи то на дах, чи то на стовп,
чи то на дерево,

або на якесь інше підвищення по
дорозі,

по дорозі у вирій.

Отак ти віддаляєш своє
повернення

до невизначеного часу.

 

СЛАВНІ ПОХОДЕНЬКИ

І там я хлопців зустрів, своїх
товаришів,

ішли громадкою, як пшенична
нивка,

у кожного з коміра ріс золотий
колосок

на довгій стеблині

(епіфанія:

колос-не-колос –

символ за ознакою

«бути тим, що тримає укупі
зерно»).

Слова їхньої розмови були
незвичні для слуху,

не схожі ні на пісенні,

ні на казкові,

ні на буденні,

і кожне слово їхньої розмови

завинене в золоту обгортку.

Але їх розуміли дівчата,

які йшли назустріч громадкою,
як лісова галявинка,

і у кожної з коміра росла синя
волошка

на довгій стеблині

(епіфанія:

волошка-не-волошка –

символ за ознакою

«бути тим, що тримає укупі
пелюстки»).

Прошу дівчат:

«Перекажіть мені слова
зустрічних хлопців,

адже вони були вимовлені тільки
для вас,

хоч ви і сині волошки».

Дівчата не вміють говорити
людською мовою,

вони відповідають мені піснею,

і кожне слово їхньої пісні

завинене в синю обгортку.

Але їх розуміють хлопці,

і їхні золоті колоски

на довгій стеблині

підростають іще вище.

 

НА  ВУЛИЦЮ

Ходжу до дівчини на вулицю

аж на другий край села –

на той куток, що називається
Видирине,

бо там живуть самі видри:

усі люди сидять у долині понад
річкою,

а ті аж на гору повидиралися!

Ходжу до дівчини на вулицю,

і так мені радісно ходити

(ноги самі несуть!),

думаю, від чого б то так?

Аж якось, ідучи, сів на лавку
під хатою,

роззув черевики –

аж на підборах у мене срібні
підківки!

І ось тепер іду до дівчини на
вулицю

і помічаю, що сьогодні йду

не з таким настроєм, як учора:

з таким же радісним,

але якось відмінним від
учорашнього,

ніяк не можу здогадатися,

від чого б то так?

Отак роздумуючи, сів на лавку
під хатою,

роззув черевики –

аж на підборах у мене сьогодні

золоті підківки!

 

НЕБАЖАНА ПРИСУТНІСТЬ

Ти стояв у моїх сінях, улип у
стіну,

ніби камера спостереження чи
підслуховувальний «жучок».

Хто ти?

Ба та це ж Євген Кирилович,

стояв із підручником історії
України під пахвою,

а там, що не сторінка,

то або вирвана,

або залита чорнилом,

або й просто білий аркуш.

Ти хотів знати усе моє, що я
приховував від тебе,

але для чого тобі те знання?

Тільки для того, щоб насміятися
з мене –

смішний чоловік, коли зовсім
голий

і у нього на виду геніталії,

хоча іще смішнішим був би

без штанів,

без трусів,

без геніталій

(епіфанія:

геніталії-не-геніталії –

символ за ознакою

«бути тим, що приховується від
сторонніх»),

тільки для того, щоб мати
переваги наді мною,

бо ж тепер ти деякі мої думки
знаєш,

про які я й сам давно забув,

тільки для того, щоб потім мені
переповідати,

не минаючи жодної подробиці,

ніби то я сам собі розповідав
би,

дивлячись у велике дзеркало.

Але ж ти знаєш,

що я завжди ходив перед тобою
одягненим

і ти не мав можливості
насміятися –

я ж сам – тоді – насміявся з
тебе,

хоч тепер – плачу,

а ти – смієшся.

 

КОЛИСКОВА ДЛЯ СИНА

Спи, синку!

Клади на ліжечко спинку, як
метелик,

клади на подушку голівку, як
коник,

клади під голівку ручку, як
горобчик,

клади під ковдру ніжки, як
бджола,

затуляй повічками очі, як
квіточка,

 – спи!

 

ВИШНЕВЕ ДЕРЕВЦЕ

Я тобі подарував вишневе
деревце.

Тепер кожного разу,

коли зустрічаюся з тобою,

я приношу тобі по одній
кольоровій нитці

та завиваю її у гілки

нашого вишневого деревця.

(Епіфанія:

нитка-не-нитка –

символ за ознакою

«бути тим, що найтонше за все
на світі»).

(Епіфанія:

кольорова нитка-не-нитка –

символ за ознакою

«бути тим, що найкрасивіше за
все на світі»).

 

ЗАКЛАДЕНІ ДВЕРІ

Найкраще було б, щоб забути
усіх тих,

хто заходив – небажаний – у мою
хату,

це завалити хату і на її місці
побудувати нову,

або й узагалі – на другому
місці,

але на такий радикальний захід
не маю засобів,

можна було частково поновити
хоч би інтер’єр,

обов’язковий атрибут обжитої
хати – піч

(хата без печі – не хата, а
хлів),

узяти та й перекласти наново
піч.

От я для того й покликав двох
майстрів,

один би клав піч, а другий йому
допомагав,

розказав їм, що мають робити,

а сам на якийсь час відвихнувся

на пошуки належної винагороди
майстрам.

Але ж яке було моє здивування,

коли я повернувся,

обійшовши – з краю в край – усе
село,

щоб подивитися на роботу:

майстри зустріли мене сміхом,

я спершу не зрозумів, яка тому
причина,

аж поки не опинився, маючи
намір зайти в хату,

перед дверним отвором,

де перед цим – завжди – були
двері,

а тепер він був закладений та
уже й обмазаний глиною!

(Епіфанія:

закладені двері-не-двері –

символ за ознакою

«бути тим, що унеможливлює
життя»).

Чи майстри не так мене
зрозуміли,

або вирішили отак пожартувати
зі мною,

тому й сміються й досі, щоб я
подумав,

що це лише жарт,

хоча, як на мене, жарт на межі
вироку.

 

ДОСВІТЧАНІ ПІВНИКИ

На цей раз

ти ставляєш рости у городчику
перед хатою

товстелезного дуба,

виносиш із двору дерев’яну
сокиру –

кажеш мені, щоб я того дуба до
ранку зрубав,

сама ідеш готувати мені вечерю,

підгодуєш, щоб я не охляв.

(Епіфанія:

зрубати дуба-не-дуба дерев’яною
сокирою –

символ за ознакою

«бути тим, що виконати
надзвичайно важко»).

Ти приносиш мені вечеряти,

а дуб уже лежить поміж квітів

твого городчика:

ти із торбинки дістаєш

свого досвітчаного півника,

я дістаю із своєї торбинки

свого досвітчаного півника,

лоскочемо їх – кожен свого –
під крилом,

чий голосніше закукурікає, –

і вони починають співати разом,

де чий, і не розпізнаєш,

та так голосно,

що чути на увесь куток!

(Епіфанія:

досвітчаний півник-не-півник –

символ за ознакою

«бути тим, що позначає людський
світ,

де панує Звичай»).

 

ДІВЧИНО, Я ЗНАЮ ТВОЄ ІМ’Я

Як би ти не намагалася
сховатися

від мого погляду,

я однаково тебе впізнаю

у будь-якому вигляді:

у тоненькому, як лист,
шовковому платті,

у платті у квіточки,

у платті сяючому, аж золотому,

чи зовсім без одягу, як на
березі,

бо я уже давно знаю твоє ім’я.

Я тебе впізнаю прикрашену
ковтками,

як крапельками вишень,

хтось із твоїх подружок
хизується прикрасами

завбільшки із червонобокі
яблука,

але мені подобаються саме такі,
як у тебе,

і ти, мабуть, здогадуєшся про
те,

бо чому б ти весь час
з’являлася

перед моїми очима з тими ж
прикрасами!

Але найбільший захват у мене
викликає твій віночок,

у якому ти уже виходиш на люди:

ти його могла б звити й сама

із найкрасивіших квітів твого
городчика,

але твій вінок

тобі звили

дві пташки,

які, як і я,

не могли не звернути на тебе
уваги

та не прикрасити тебе,

щоб ти довго пам’ятала

про наші – мої і двох пташок –
погляди

на тебе.

 

ЦЕ ТИ ІДЕШ

Вперше я побачив тебе,

як ти переходила мені дорогу –

ти так легко ішла,

ніби не на двох,

а на чотирьох!

Якби ти несла воду на
коромислі,

то жодна крапелька не пролилася
б,

якби ти несла яблука у кошику,

то ні одне яблуко не випало б,

якби ти несла квіти в оберемку,

то ні одна пелюсточка не
загубилася б!

 

ВИБУВАННЯ З ГРИ

Чомусь те місце,

де уже ніхто не живе,

поступово перетворюється на
смітник,

люди з усього кутка зносять
туди непотріб:

дохлих собак і котів,

порожні бляшанки з-під рудої
фарби,

старі газети та журнали.

Місце на вигоні,

де ми в дитинстві грали у
футбол,

також перетворюється на
смітник,

там лишається усе, що нам стає
не потрібним:

мої малі подрані кеди,

футболка із номером «7»,

вицвілі гетри,

латані-перелатані покришки
футбольних м’ячів,

пробиті, неодноразово клеєні
камери.

Коли грали у футбол,

не зауважували кладовище, що
було розташоване поряд,

чи то тому, що було поза
городами,

чи то тому, що було через
неглибокий яр,

чи то тому, що наша увага була
спрямована на м’яч:

ось він скаче від ноги до ноги,

ось він скаче від голови до
голови,

ось нарешті, він проскакує повз
воротаря,

який намарне силкується його
зловити!

Дивувалися, коли м’яч хтось так
високо підбивав,

що він залітав аж на кладовище,

тоді хтось біг його
розшукувати,

знаходив поміж могилок та кущів
бузку,

викидав його до нас, щоб ми
продовжували гру,

а сам залишався там,

ми ж не звертали на це уваги,

грали далі,

бо, може, він просто іще не
дійшов

до нашого гурту.

Так триває наша гра багато
років,

аж поки команда

не зменшується до кількох
гравців,

тож грати у футбол стає уже
ніяк.

 

СОЛОВЕЙЧИНО-УКРАЇНСЬКИЙ СЛОВНИЧОК

Кожного вечора мати дає мені
зелену нитку муліне,

щоб я зшив собі книжечку,

куди буду записувати
соловейчині слова

та їхнє тлумачення,

книжечка виходить не товста,

у ній якраз стільки сторінок,

скільки слів я дізнаюся цього
вечора

під час зустрічі з тобою.

Тепер у мене книжечка є,

та жодного соловейчиного слова
іще не знаю,

тому звертаюся до тебе, щоб ти
підказала мені,

знавчине соловейчиної мови.

Ти кажеш:

квітка,

я відгадую цю загадку і кажу:

те, що найкрасивіше за все на
світі,

і записую у свій словничок:

соловейчино-квітка.

Я кажу:

кінь,

ти відгадуєш цю загадку і
кажеш:

те, що знаходиться посередині,

і я записую у свій словничок:

соловейчино-кінь.

Ти кажеш:

полотенце,

я відгадую цю загадку і кажу:

те, що найтонше за все на
світі,

і записую у свій словничок:

соловейчино-полотенце.

Я кажу:

булава,

ти відгадуєш цю загадку і
кажеш:

те, що б’є,

і я записую у свій словничок:

соловейчино-булава.

Ти кажеш:

береза,

я відгадую цю загадку і кажу:

те, що береже,

і записую у свій словничок:

соловейчино-береза.

Я кажу:

берег,

ти відгадуєш цю загадку і
кажеш:

те, що береже,

і я записую у свій словничок:

соловейчино-берег.

Отак ві отут,

під розквітлою вишнею,

і гуляєві «у притулу»

як ві і навчеві.

Після мого повернення додому,

мати – вчителькою початкових
класів –

перевірить мій словничок, як
шкільний зошит,

і поставить найвищу оцінку –
«п’ятірку»!

 

МИМОВІЛЬНИЙ СВІДОК

Відтепер я – свідок,

не тому, що я єдиний, хто
бачив, як коївся злочин,

злочинці здійснювали його на
очах усіх присутніх,

нікого і нічого не боячись,

але на свідка – самі ж злочинці
– визначили мене,

на тільки їм відомих підставах.

У лабіринті недобудови,
недобудованого будинку,

(але недобудований будинок –
лабіринт тільки для мене),

я не можу знайти вихід:

на той бік не можна виходити,
бо там

ті, хто коїли злочин, і я бачив
їх,

необачно визирнувши у вікно,

куди випав, схоплений за руку,
мій товариш

по ношах із вапняним розчином,

з інших кімнат немає виходу: ні
вікон, ні дверей,

а де є вікна, то вони тимчасово
закладені,

без розчину, абияк, тільки щоб
не було протягів.

(Епіфанія:

недобудований
будинок-не-будинок –

символ за ознакою

«бути тим, що незавершене, що й
досі триває»).

Так я й мотаюся по поверхах та
по кімнатах,

даремно намагаючись знайти
вихід

із цього лабіринту,

я – мимовільний свідок (зрештою
як і всі свідки)

цього карного злочину (та хіба
тільки одного!),

про який я знаю.

І від дня мого дізнання

і до останнього дня

я те знання носитиму із собою,

назавжди лишаючись мимовільним
свідком,

спійманим у лабіринт
недобудованого будинку.

 

ВОРОГ ПЕРЕД КВІТКОЮ

Вік живеш –

наживаєш нових друзів і нових
ворогів.

Вороги не беруться нізвідки –

вони рекрутуються із друзів,

які хоч раз у житті тебе
зрадили.

А тебе хіба один раз
зраджували:

людина – нікчемна,

таких безліч бачив світ!

Але ж я знаю,

він – тепер ворог – якось
подивився на узбіччя

тієї стежки, якою йшов у
якихось

своїх справах,

і там зауважив квітку –

на високому тонкому стеблі
нанизані сині квітки.

То був петрів батіг,

але він не знав цієї назви,

і я йому уже не підказав би,

та й квітку він забув відразу,

щойно відвів від неї погляд,

але ж він бачив ту квітку!

Тільки на якусь мить

та квітка затулила – захистила
– мене,

якому він завдав стільки
прикрощів

за увесь час, як із друга став
ворогом.

(Епіфанія:

квітка-не-квітка –

символ за ознакою

«бути тим, що найбеззахисніше
за все на світі»).

 

ПТАШКА, ЩО КЛЮЄ МАТЕРИНІ СЛЬОЗИ

Мамо,

ви кожного разу, як починали
плакати,

сльози приносили із далекого
минулого,

точно зазначаючи рік і місяць,
день і годину

тих подій, які викликали твої
сльози.

Мені й досі не відомо,

що більше викликало ваш плач:

чи болючі спогади про минуле,

чи те, що діти неуважно
слухають ті ваші спогади.

Плакала

і слова пісні не встигали за
вашими сльозами.

Я кожного разу, коли був
присутній при тому,

прикликав із вирію пташку,

яка клювала ваші сльози,

хоч кожного разу вона
запізнювалась.

Та пташка була схожа на
недосконалу пташку

із мого шкільного альбому,

як вона – бідна – тільки й
долітала до нас!

(Епіфанія:

намальована пташка –

символ за ознакою

«бути тим, що тішить око

своїми яскравими барвами,

бо ж намальована кольоровими
олівцями»).

Ось і тепер нарешті прилетіла,

але вашого плачу уже давно
немає:

всідається на моїй голові,

чіпляється пазурцями за волосся

та починає випивати мої очі.

 

м. Луганськ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ОБЛІПЛЕНИЙ МЕТЕЛИКАМИ

З якогось часу мені

хоч не прокидайся вранці –

тільки розкриєш очі,

як відразу набивається повна
кімната метеликів,

і так їх багато, що аж дихати
ніяк.

Метелики різні: і забарвленням,
і розміром,

усі такі, які бувають у нашому
краю,

не одного разу бачив їх, але по
одному,

деколи по двоє, але щоб стільки
і відразу –

такого ще зі мною ніколи не
було.

Ти ж знаєш, як я їх любив:

і білих, і жовтих, і червоних,
і маленьких блакитних,

пам’ятаєш, як я передбачав по
тому,

які метелики вперше трапляються
на очі навесні,

який буде рік:

якщо вперше бачив білого –

буде багато молока,

якщо червоного –

буде багато меду,

хоч я пасіку не вів

і корову не держав,

але такими прикметами я щовесни
перед тобою хвалився!

(Епіфанія:

метелик-не-метелик –

символ за ознакою

«бути тим, що невідомо звідки
береться,

і невідомо, куди діється»).

Щоб якось урятуватися від цього
нашестя метеликів,

я виходжу з хати на поріг,

але весь обліплений метеликами,

які ніяк не струшуються із
мене, що я не роблю,

виходжу у двір – так само, як
якась квітка,

що привабила до себе стільки
метеликів,

виходжу за ворота – метелики зі
мною,

ніби й ніжки ж мають крихкі, а
тримаються міцно.

Я повертаюся у той бік (щоб ти
краще почула),

куди ти від’їхала із
сином, 

голосно закликаю повернутися
обох,

бо я вже не знаю, що мені
робити

з цими чисельними метеликами,

але скоро припиняю ті поклики,

бо коли б ви невчасно і
повернулися,

ви однаково побачили мене

усього обліпленого метеликами,

які відриваються тільки з
м’ясом.

 

ДІВЧИНА З КРАЮ СЕЛА

Ті, хто живе на краю села,

уже не люди.

Чи ж один раз сам бачив,

як ти вранці злітала вгору,

тріпочучи жайворонковими
крильцями,

щоб я тебе носив у очах увесь
день.

Чи ж один раз сам чув,

як ти увечері співала,

вимовляючи соловейкові слова,

щоб я тебе носив у вухах увесь
день.

Чи ж один раз сам спостерігав,

як ти вдень ішла по воду до
криниці,

залишаючи на стежці лисячі
сліди,

щоб по них самі ноги несли мене
до тебе.

З того часу,

як ми з тобою познайомилися,

ти запрошуєш довго дивитися на
тебе,

ти запрошуєш довго слухати
тебе,

ти запрошуєш напевно знати,

біля якої криниці ти живеш.

 

БЕРИОКО

Пройшов іще кілька кроків

і побачив тебе голу-голісіньку,

плаття у квіточки тримала у
правій руці,

ніби переходила річку вбрід.

Бачу, що ти соромишся, але не
мене,

бо мене ти не бачиш,

та ще й ідеш із заплющеними
очима,

ховаєш босі ноги в траву,

але ж я знаю, що ти боса,

що ти роздягнена, скільки б ти
платтів

не носила з собою – хоч усю
шафу!

Буває, що на якийсь час я ніби
тебе забуваю,

але від сьогодні починаю

тільки й думати про тебе.

Хоч ти і, як звикло, мовчиш,

але я знаю, що ти зараз вітаєш
подумки гусей,

що повертаються з вирію,

тобі ж наймиліше за все чути
їхні перегуки в небі.

Тепер ти на всі боки

виставляєш усі пальці,

щоб хоч одна приваблена пташка
сіла співати,

тепер на тебе летять бджоли,

ніби це не ти, а вулик у садку,

тепер ти в усіх,

хто тільки не подивиться у твій
бік,

відбираєш очі

(епіфанія:

брати очі –

символ за ознакою

«бути тим, що найкрасивіше за
все на світі») –

он скільки ти їх назбирала,

не знаєш уже, куди і дівати!

 

РОЗМОВА

Розмова починається з монологу,

з моїх слів, звернених до тебе,

ти можеш на них відповісти,

а можеш і промовчати –

тоді моя надія на діалог

перетвориться на монолог.

Діалог завжди відбувається

у оточенні страху,

що відповіді не буде –

діалог не відбудеться.

«Я пам’ятаю твій давній
малюнок,

який ти вишила на білому
полотні,

я довго його зберігав у себе,

але потім він десь загубився,

чи ти не змогла б сьогодні

повторити ту вишивку –

тепер би я зберігав її надійно
і довго,

аж до самої смерті?»

 

ДОЗВОЛЕНІ ЗАБАВИ

Хіба ти не в тюрмі,

якщо кожного дня думаєш про
неї,

про своїх товаришів у тюрмі!

Хіба ти не в Парижі,

коли, перебуваючи в неволі,

кожного дня думаєш про це
місто,

про своїх побратимів на
бульварі!

Тепер наша забава – ділитися
коробкою сірників:

коробка із сірниками у мене, а
в тебе порожня,

я виймаю пучечок, щоб покласти
у твою коробку,

ти підставляєш коробку, я
кладу,

але через суцільну темряву,
виявляється,

що я той пучечок поклав назад у
свою коробку,

а твоя й далі лишається
порожньою.

Чому саме сірники?

Що тут можна палити?

Хіба наше довге волосся,

так воно й так згоряє по
волосині щодня!

(Епіфанія:

довге волосся-не-волосся –

символ за ознакою

«бути тим, що відростає вільно,
як заманеться»).

Так ми бавимося днями з тобою,

нас чомусь не розлучили, а
помістили разом,

хоч це й суперечить їхнім
тюремним правилам,

бавимося у дозволену забаву.

Від наглядачів нічого не
приховаєш,

але якщо вони нам не
забороняють бавитися,

можна припустити, що вони те
дозволяють,

на відміну від багатьох речей,
які вони забороняють.

Ти усміхаєшся після тієї
забави,

байдуже, що вона цього разу
була неуспішною,

і мені добре,

так добре, ніби я опинився з
тобою на волі.

 

ПРИГАДУЮЧИ ПРОЧИТАНЕ

Пригадуючи прочитане,

пригадую три радості:

що перша радість – я привітав з
Новим роком хрещену,

що друга радість – я приніс
подарунки,

що третя радість – я повернувся
додому живий

(епіфанія:

прочитана книжка-не-книжка –

символ за ознакою

«бути тим, що в той час, коли я
читав,

прочитане було для мене
правдою»).

Ось і я виходжу через сінешні
двері з дому,

мати знає, що я пішов посівати
далеко,

хоч моя хрещена мати й живе на
сусідній вулиці,

ось і я іду через зимовий ліс,
де і я збився із шляху,

і я заблукав у лісі, але мені
вдалося вийти на шлях,

хоч як звабливо і не кружляли
навколо мене сніжинки,

закликаючи мене у танок смерті,

я дійшов до хрещеної, де
посипав з рукавички,

вітав хрещену з Новим роком та
з новим щастям,

а хрещена обдарувала мене:

дала сороківку грошей і велику
паляницю,

ще й ковбасу на придачу

(епіфанія:

подарунки-не-подарунки –

символ за ознакою

«бути тим, що веселить»).

Веселий я повернувся додому

та звеселив свою матір

тим, що навчився співчувати
чужому горю.

 

У ЧЕРЕВІ РИБИ

Поки я милувався рибинками,

які плавали поза моїми очима,

та великими світляними водоростями

перед моїми очима,

хтозна звідки підпливла велика
рибина

і проковтнула мене з
черевиками.

(Епіфанія:

рибина-не-рибина –

символ за ознакою

«бути тим, що захоплює і
відпускає»).

Тепер я сиджу в череві риби,

читаю у темряві книжку,

в якій сторінки із загублених
лущин.

Знаю, що тут сидітиму,

гарну книжку читатиму,

аж поки не проситимуся:

«Рибо, рибо,

виплюнь мене з черевиками –

хочу іще нагулятися,

на білий світ надивитися!»