***
Вимолена дзиґа ока,
Видощена дошка снігу.
З ніг – у…
голку…
З голки – в сіно.
Я – у чобіт.
Ти – у капці.
Нудить кло-піт
в череп-аш-ці.
Хочеш жи-ти?!
Жи-ти – жорстко…
…Вимолена дзиґа ока…
Ялинкова кулька прірви.
У мені
– голки –
лопають…
ти – останню –
під?рвеш…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
***
Вирвати
свою середу
віддати кондуктору, замість квитка.
Вирвати вухо і
вручити Ван Гогові для ймовірних ескізів.
Стати вивіркою –
вивернути сонце з вовчого шлунку.
Вирвати зі свого паспорта Себе –
і стати хрестиком,
щоб на граніті
захотілось
намалювати
нулик
***
Репнуло коло сварги
І хряснуло – пріч…
Тіні перележали на могилах,
вслухаючись у надривну літургію листя.
Прах – у прасі.
У – ньому – рештки спаленого повітря…
Уповільнене пересування світляних стовпів і –
не бачення тебе сьогодні нік?ли чи н?коли…
***
«Если б у Господа был брат»
М. Матвєєва
Приголомшливо
ховатися у Божій бороді
мишею-сіроманкою.
Ти осилиш прогризти нірку свою
у волосяному склепі?
Приголомшливо падати
струменем високовольтним
на подушку дощу.
Приголомшливо,
коли парашут
загубив, разом із рятувальним комплектом,
нашу обручку,
чи вдяг її
на палець зустрічного лелеки,
що ніс тебе на Землю
знову народитися…
І…
Перевернув глобус…
***
По – ро –ді-лля – Я?!
Промінь робить ранкову гімнастику
у моїй кімнаті.
Шпалери грають у «пострибайчики»
з сонячними зайчиками
через прозору сітку вікна…
…Хрести дерев’яних рам
перекручують світло десять разів,
щоби звернути увагу на себе
променя,
саме того,
що став кімнатним гостем…
…Друже,
а я
народжуватиму для світу
сонячних зайчиків?..
***
Одягни!
За шовковим пологом
Заховай мене вперше!
Риби з’єднують очі –
Спільне око, на склі, – ще
збільшиться…
Я хочу звиватися
інським дощем
на площі чорного вершника.
…Яшмову браму зачинено –
Бог посивів од білого…
Ти хоч раз одягни:
пальчики ніжок і нігтик.
Вони так натомилися бути забутими.
Одягтися в кухвайку,
не знати Хто Ти…і…
бігти…
замотати хустиною стовбур,
у тому саду, де ми…
…О-дяг-ни!
Допоки у спокої струни нефриту.
Із печери грози виходжу –
роздертою…
…Розніжена ніччю,
Перед натовпом – непокрита…
ОДЯГ-НИ!
Допоки ще
хочеться
Бути
жертвою!..
***
Полотняний день-дитвак
підступає навпочіпки
з напіврозкритим ротом.
Перев’язаний стрічками
весняний перелаз лісу,
до якого – ані підступитись…
…Моя рука – у Твоїй руці
від остраху зомліла.
…Босоніж – назустріч –
бреде до Нас Божа гора,
всевидющим поглядом неба
гіпнотизуючи.
Петля –
на шиї пере-верну-того човна,
мов нитка,
перелицьованої сорочки,
так мною і не вишитої.
Ми – поруч.
Вдвох.
Стоїмо,
означивши
свою присутність первинну,
над розритою могилою життя,
погляд кинувши
на її архаїчну глибину.
Асфальт,
плаче,
підсвічений риб’ячою лускою,
з обох боків землі.
Спогад боляче б’є
в обличчя Смерті,
що дивиться одним водяним,
а іншим – Божим оком.
Ми поруч.
Вдвох.
Несемо у пригорщах
самих себе Собі,
не розхлюпавши навіть.
Бездомні стонадцять хвиль,
стонадцятьма ручищами
тримають одна одну,
аби вижити…
…Доповземо…
Тільки б мертві води
не повноводили..
***
На очі снігові накинули невід кирзових чобіт.
Їх вага не давала йому прогледіти роги дерев на своїй голові.
Очам здалося, що чоботи – вп’ялися в роги.
Потішилися…
А згодом налетіли божі корівки сніжинок
і чоботам не було як рятуватися…
***
Заснула в льолі апельсинової шкірки,
сновиддя розбивалися об цедру
Соками артерій.
Ніч.
Акценти сонця на краплинах,
як пломбіри…
День – як день…
А я – вже апельсинова.
Як же личать дольки повновиді!
Тіло – помаранч.
І я – сновида
Висновиджую із апельсина – сина…
Як же хороше – ні рук, ні голови!..
Ані часу у мені…
суцільна…
мати…
Вийду із овала, мов з кімнати.
Знов засну – думками – догори…
м.Київ