Допоки лжа на п’єдесталі…

154

Зовсім непомітно для любителів красного слова письменники України згадали свого колегу – російськомовного поета з Харкова Бориса Чичибабіна, який відійшов у кращі світи 20 років тому і творчість якого майже 70 років тому була перервана сталінськими таборами. Він свого часу дружив з дисидентом Миколою Руденком, про нього писав Іван Дзюба, та для україномовного читача його ім’я й досі невідоме. Тому я осмілився запропонувати до друку кілька віршів з доробку Бориса Олексійовича у власних перекладах.


Віктор Гриценко

м. Кривий Ріг, 15 квітня 2015 року.


Борис ЧИЧИБАБІН



СПОВІДЬ


Я родом з епохи, де серп опирався на молот,

а розум – на диво, а вождь – на злодійську

мораль,

де сім’ї по селах і вьосях викошував голод,

де Біблія молоді – «Як гартувалася сталь»,

де йшли на заклання, байдуже приносячи жертви,

де милість каралась, а лютим – осанна й хвала,

де втрачені мрії, де Бога виносили з церкви,

де пісню прощальну востаннє дзвіниця гула,

де з гамором-свистом несли на юрбою знамена,

де ангел в шкірянці – актор закулісних інтриг,

де нечесть вчорашня дорвалась, нарешті,

до сцени,

набравшись всіх істин заразних

з диявольських книг,

де масам мільйонним вождями прищеплена черствість,

де йшли по болоті, а прагли душею висот,

де плакала мама, що канув дідусь мій у безвість,

та сльози ховала, щоб їх не побачив сексот,

де дар і наснагу ми всі присвятили тирану,

де музика глохла в тайзі чи у тундрі від зим,

де в бурці на вітрі Чапаєв скакав по екрану,

а кулі у лузи вганяв наш підпільник Максим,

де жахне життя нам ламало і долю, і волю,

де сестрами стали навіки любов і нужда,

де грала Орлова і Чкалов летів через полюс,

а в ямах розстрільних в очницях збиралась вода,

де сходити в пеклі втомилося сонце невтомне,

де табір – так табір або у тайзі лісосплав,

де я Маяковського майже увесь однотомник

натхненно по пам’яті в зоні для зеків читав,

де вірять поетам, як вірили завше Месії,

де стадо в загін гнав рябий і жорстокий пастух,

де дивно звучало придумане ім’я Росії,

яке не сприймав не научений досі ще слух,

де я і не думав, що зможу почуть соловейка,

де ратаю ворон замерзлі зіниці клював,

де ранок барачний будила голосяча рейка,

в яку на зорі гамселив вертухай-костоправ,

де наше зітхання гнівило чомусь конвоїра,

немов насилали на нього журбу чи нудьгу…

Я родом з епохи, де в мене погаснула віра,

де я перед вами й народом у вічнім боргу.

Той хрест, що несу я, літа ще з горба не звалили,

в пустелю добра не тікаю я з поля борні.

Як пізно прозрів я, душевні розтративши сили,

як пізно Господь посилає прощення мені…

***

Скінчу життя безславно –

чим заросте жорства?

Плаче десь Ярославна,

тліє від сліз трава.

Вузівські коридори

вкотре почують гам.

Куплені помідори

їсти без мене вам.

Інший у мене побит:

в дурні пошивсь герой.

Ввечері йду на допит,

слідом іде конвой…

Сходинки, коридори –

тісно в душі словам…

Куплені помідори

їсти без мене вам!..

МАХОРКА

Міняю хліб я на гірку затяжку –

і рідний дім приснився і запах.

Життя легке і гинути не тяжко,

коли цигарка в тебе на губах.

Я знав давно, світ бачачи з гальорки,

що недаремно, ледь сопучи в ніс,

і в корінцях, і поросі махорки

чатує наші душі хитрий біс.

А тут, де поряд хворі на сухоти,

де лютий холод і з дощем вітри,

затяжка димом – мов ковток свободи,

усі спокуси – в пригорщі махри.

Скрутив цигарку – і життя вже щасне,

і вже ніхто з нас долю не кляне.

Та іноді чомусь цигарка гасне –

то, мабуть, воля згадує мене!..

Якийсь сірома, чорний, мовби мурин,

печаль розвіє словом про майбуть,

мовляв, за ворітьми проклятих тюрем

усі нам вірні і додому ждуть.

А я і там, і тут – безпечний Борька,

мені не треба від рідні порук,

якщо димить єдиний друг – махорка,

отрутою рятуючи від мук.


КЛЯНУСЬ НА ПРАПОРІ ВЕСЕЛІМ


Радіти нам, одначе, рано –

завзятий хай кричить оракул,

що зажила вчорашня рана,

що чорт злизав злодюг ораву,

що вражий труп уже не прапор,

що буду я повік в опалі…

Нехай кричить, як юнга рапорт, –

не вмер ще Сталін.

Неначе справа лиш в убитих,

що канули в заметах тундри,

але хіба ото не збитки

те зло, що сіяв щосекунди?

Допоки бідні є й багаті,

допоки лжа на п’єдесталі,

а дітки в страхові зачаті, –

не вмер ще Сталін.

Допоки брешуть щогодини

вожді, розпещені, мов хани,

антисеміти і кретини,

а водночас – державні хами,

яким наш плач – як дрібен дощик,

бо в нас чиновник без моралі,

допоки здобич жде донощик, –

не вмер ще Сталін.

З часів старих, напевно, звички

ярлик тримати наготові

і вішати убивчі лички

на все, в якому свіжий повів.

До слави путь веде всіляка:

допоки, мовби в трибуналі,

негідник судить Пастернака,–

не вмер ще Сталін.

А ми хіба не сталіністи,

як дух вождя в душі двоїться,

бо нам не треба Божих істин,

бо кожний правди вже боїться?

Я на неправду кидавсь бісом

і за борню не ждав медалі.

Та як нам бути з компромісом,

як в душах Сталін?

Клянусь на прапорі веселім

боротись праведно і чесно,

що буде мир в моїй оселі,

коли пекельне кодло щезне,

коли пощезнуть всі пороки…

В борні лишатимусь і далі,

допоки дихаю і доки

не вмер ще Сталін.


КРИМСЬКІ ПРОГУЛЯНКИ


Цій колонії – кришка!

Зайва слів крутія…

Земле змучена кримська,

чиста совість моя!..

Китиці виноградин,

свіжий вітер з вершин.

Я не кидав за ґрати,

суд хтось інший вершив.

Плюнуть міг на Ливадію –

пам’ять в мене плебейська:

викликають апатію

міст і сіл арабески.

Вина, набрані з бочок,

згадка краща для мене.

Та з блокнота рядочок

б’є під серце шалене.

Хвилі слід мій кропили,

плечі дряпав нам ліс.

Тропами я крутими

дихати в гори ліз.

Бачив з гір мінарети,

бачив біль України.

Звідки отут мечеті,

що віддавна – руїни?..

Перевірив всі версійки

гість незваний з Русі:

як вирощують персики,

тут ще знають не всі!..

Люди – в море, я – з пляжу

завертав на базар:

плів словесну там пряжу –

все питав про татар.

Йшов, де паслись отари,

мимо димних кошар.

«Де тут, Боже, татари?..» –

Ні, не видно татар.

А жили тута вони

у розлуці лиш з Меккою.

Тут дерева в них тутові,

тут в них кізоньки мекали.

Не російська Рив’єра,

а нащадки Орди

розробляли кар’єри

і садили сади.

Знать, комусь заважали

і не раз на віку,

хоч давно вже кинджали

ріжуть лиш осоку.

Конюхи й кулінари,

як Господь їм велів,

піснею пеленали

донечок і синів.

Їхні бідність і воля

наші очі мозолять:

мають зелень і фрукти,

від негоди свій дах,

очі круглі, як жлукта,

і Господь в них Аллах!..

Це ж бо не за Івана,

це ж бо не за Петра:

мудрим вождям осанна,

оплески й крик «Ура!»

Це братами, так чулими,

брались, бідні, аулами –

у вагоні помістяться!..

Ешелон йшов по місяцю.

Дітоньки геть зачахлі –

печі згасли ще в саклі!..

В них Вітчизна по-царськи

забрана і віддарена –

на землі на татарській

жодного вже татарина!..

Все в житті, як на ниві,

в смерті теж сіножать:

десь на Півночі сивій

їхні кості лежать.

Двадцять літ одіссея,

путь укрила пітьма.

В краєзнавчих музеях

навіть згадки нема…

До страшного ми звиклі,

як до сліз сироти.

Хто з нас нації зниклій

пожалів доброти?..

Отака-то новація

для живих і для вмерлих.

Замахнутись на націю –

ось де мудрості перли!..

Монументами Сталіну

тут замінено люд.

На віки тут поставлені,

кличуть безлюдь в майбуть.

За вождем інші крадуться,

на біду бідолах,

і до влади, і до радості –

все по рабських тілах!..

Бо живе плутократія

і панує брехня:

забрехалося радіо,

преса бреше щодня.

І коли ж слово віще

знов воскресне в огні?

Де наш, Боже, Радищев,

де Твій, Господи гнів?..


Переклад Віктора Гриценка

Долучайтеся до УЛГ у соцмережах: Facebook і Vkontakte

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!