1
«… і розгинаються раби
на полі вічної печалі»
( Із мого вірша 1998 року)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Не розігнулися раби,
ще дужче голови нагнули,
не научило їх минуле,
ні вітер свіжої доби.
Раби в душі – завжди раби.
Для них ніщо ніде не свято:
ні шир Дніпра, ні шум дібров,
схолола в них козацька кров,
у братові не бачать брата
і без ярма не мислять свята.
Я розлюбив донецький збрід
і розгубив до нього милість,
бо він з нори іще не виліз.
Ну що поробиш – кріт є кріт,
а я народ люблю – не збрід!
Кляну рабів! Але довіку
благословлятиму народ,
який стоїть супроти орд
за Україну сонцелику –
благословлятиму довіку!
2
Я нині соромлюсь, що родом
донецький,
безбожність Донбасу вже зовсім
чужа.
Колись я недаром у дні молодецькі
із дому ночами не йшов без ножа.
Давно вже я виїхав з душного краю,
було мені мало там сонячних свят.
Збираюсь вернутись, але ще не
знаю,
чи ніж туди взяти, а чи автомат.
3
Невже для Москви мало своїх
земель,
що хоче забрати й донецький
пагорб,
де моя мати в могилі лежить?
Пробач мені, мамо, що без багнета
біля могили стою!
18.04.2014