До всіх, кого любив на цьому світі, із засвітів озвуся неземних…

103

 
Нурлан Джилкішиєв (Казахстан)
Джилкішиєв Нурлан Абжапарович народився 3 травня 1953 року. Закінчив Шимкентський педагогічний інститут. У 2004-му році обирався депутатом парламенту Республіки Казахстан третього скликання. Член Спілки письменників Казахстану.
 
Погладь моє волосся

Чудовій болгарській поетесі Марії Магдалені Костадиновій

Погладь моє волосся, причаруй,
Неначе мавка, лісова богиня, –
Незаймана, не проклята, дитинна,
Мов далеч синя, в полі звабна рунь.
 
Жорстке моє волосся, та душа,
Не стоптана буремними літами,
Любові прагне, дива, а не краму,
Просвітленого, доброго вірша.
 
Я пам’ятаю лагідні долоні,
Бабусі й нені, що зціляли вмить:
Лиш доторкнуться – вже і не болить…
Погладь дочасно посивілі скроні.
 
Так ніжно й тихо… Наче я – той сокіл,
Ясний, ще не приручений до змов!
Освячені любов’ю, живемо,
А без кохання тліємо, мов попіл.
 
Зеленоокій жінці
Зеленоока, незбагненна жінко,
Прудка, мов сарна, і п’янка, як ніч!
Вам вишептало кольору родзинку
Тендітне листя з магії сторіч.
 
У цих очах – великих, не зужитих,
Проникливо чарівних, мов роса, –
Такі глибини й таємниці світу,
Яких ще жоден муж не описав.
 
Бо неможливо висловити словом,
Це – як сльозу сховати у рукав…
Безсилий перед вами казанова,
Який би місяць з неба не дістав.
 
Ці очі не ворожать, а кохають,
У них не помста – сяйво й висота!
Таку довіку не підкорить зграя,
Бо вільна й легкокрила, наче птах.
 
Зеленоока, незбагненна жінко,
Прудка, мов сарна, і п’янка, як ніч!
Вам вишептало кольору родзинку
Тендітне листя з магії сторіч.
 
Стрибає звабно місяць у ріку
Стрибає звабно місяць у ріку –
Мінливу, наче доленька, стрімку.
Та вітер, нагадавши про Стрибога,
Освячує прибульцеві дорогу.
 
В долині – спека, благодать – в горах:
У річки – прохолода на вустах;
Люблю таке – примхливе, особливе,
Заховане між скель дзеркальне диво!
 
Здається, лиш пірнеш в його тенета, –
Поділиться прийдешнього секретом.
Тож без вагань лечу, мов бог, з містка,
Кричу, немов ошпарений: «Ріка-а-а,
 
З якого ти течеш льодовика-а-а?
В твоїх обіймах – молодість п’янка-а-а!»
Жартую: «Як розлюбиш – проженеш…»
І враз луна у відповідь: «Авжеж».
 
Мій смуток
Мій смуток – місяця ріжок,
Який тремтить у холоднечі.
Бо винна без вини: ви – бог,
А я – лиш жінка, тінь під вечір…
 
З ребра, для насолоди – вам,
Вродлива, ніжна, кароока!
Так, першим, звісно, був Адам –
Господь потренувався трохи…
 
Мабуть, не все вдалось тоді,
Бо ж досвіду не вистачало…
Можливо, біс – у бороді,
Чи Єва – надто досконала?
 
Володарю, в яких краях
Ви краєте моє терпіння?
Якщо у всьому винна я,
Пора виходити із тіні!
 
Вже й не знаю, щось було чи ні?
Вже й не знаю, щось було чи ні?
Господу наснилось – не мені…
Все життя одненьким днем минає,
Похапцем згорає у вогні.
 
Зачаклую пошепки віршем
Той невигойний, пекельний щем, –
Хай моє не прощене минуле,
Не тривожить чуйний Ваш едем.
 
Бо відквітло – на душі рубці,
Зморшками – думки, чужі, не ці…
Тільки з Вами оживає мова,
І підкова гнеться у руці.
 
Кожен погляд незабутній – Ваш,
Неймовірно справжній, не міраж.
Знову доторкаєтесь лиш словом,
Що не зачерствіє, мов лаваш.
 
Як вояк, розіпнутий в бою,
Спрагло воду, мов джерельну, п’ю.
Повстає душа супроти неба:
Бачу Вас, кохаю… – не мою!
 
Вже й не знаю, щось було чи ні?
Господу наснилось – не мені…
Все життя одненьким днем минає,
Похапцем згорає у вогні.
 
Я озвуся
Я ще озвуся, друзі, після смерті –
Травинкою із келихом роси,
Весняним листям, чулим, наче Верді,
І соняхом, який пробачить всім…
 
Я відгукнуся перелітним птахом –
Лебідці вірній присвячу вірша;
І в клині журавлиному без страху
Летітиму у всесвіт, мов душа.
 
А може, стану вовком-сіроманцем
І навіть зграї гордим ватажком?
Зустрінуся на стежці з вами вранці
І… зникну непомітно, ніби ром.
 
Так, матиму тотем лихого звіра,
І битимусь відважно – за тотем!
Та щось відчую – відпущу вас з миром,
Ще, може, як сусіди, заживем…
 
З вітриськом розгуляюсь без упину,
Нестримно невагомий – у грозу;
Змахне кохана дивну порошину
Й непрохану – веселкою – сльозу.
 
Скоцюрбленим, замерзлим у негоду
Горобеням прилину у село, –
Отримаю окраєць хліба й воду,
Таке гостинне, рятівне тепло.
 
Як відігріюсь, полечу, бо мушу,
Цю людяність згадаю – я ж не крав…
Не зачерствіють, знаю, ваші душі,
Поділитеся всім, чим Бог послав.
 
Я голубом до вашої долоні
Довірливо і щиро доторкнусь –
Затуркочу ваш біль у сивих скронях,
Невигойний для лікарів чомусь.
 
До всіх, кого любив на цьому світі,
Із засвітів озвуся неземних…
Які ж ми ще на цій планеті – діти!
Хоч щось збагнули вже про нас самих?
 
А раптом я до вас прийду рядками –
Незнаними, раніше так не вмів…
І серце друга, крижане, мов брама,
Відтане в світлі благодатних слів.
 
Українською переклав Сергій Дзюба

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!