С Т А Н С И
*
Живим повториться колись
Отерпле в мертвім супокої.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Лишень упевнено держись
Своєї памʼяти, як зброї.
Материки кровопролить
Рудою вкрилися іржею,
Та що із пам’яттю робить,
Що пророста у день душею?
*
Ти впійманням не переймайсь,
Це – примха обраних, та й годі.
У грі приходить фарту масть –
У боротьбі не будь на споді.
Але означ для себе грань –
Хай на межі тій квітне айстра –
Душа не знає ошукань,
Ум хитрувань, рука – шахрайства.
*
Обранцем втечі є титан,
Він знає вічний тремт погоні.
Колись так Вишенський Іван
Стояв навсупір на Афоні.
Далось монахові долать
Туману непрозору густість –
Все ʼдно, що анатомувать
Сваволі світову безглуздість.
*
Ніхто не змусить горобців
Клубачить хмари білу вурду.
Як постріл, вирок для митців –
Спіймати сенс життя абсурду.
Ніхто про те їх не пита,
Але щораз невипадково
Над долом ловів проліта
Не впіймане утекле слово.
*
Нам блима світло ґнотове,
Обставини нас міцно стисли.
Стриноженим про світове
Подумай, хоч на мить помисли.
Продми задухи затхлий гніт,
Вдихни вологу сутінь парків,
Тікай від світу в білий світ,
Виходь із теплих закамарків.
*
У днях нажаханих рабів
Довершуєш пуковий виверт –
Вже клятий ворог одубів,
Вже мріє щастя чорнобриве.
Але на учтах зголоднів.
Неопалимо сяє кущик.
Чекаєш ти вогненних днів,
Що розтинають сутність сущих.
*
Людина омине чи звір?
Чи хто подасть на тебе позву?
Озвучить вічний поговір
Глухий позасучасний озвук.
Отож, вслухайся в скрип дерев,
Молися пташці жовтобокій,
Тамуй в сопілці бурі рев
І сон вітай, як вічний спокій.
*
Не кпи на долю покуліту –
Вже кпинів більше не стає.
Не бійсь безназвисного світу –
Наймення всякому своє.
Рятуй уклінно корінь мови,
За котру день став на межі.
В тобі підвалини основи,
Як першослово у душі.
*
Не зупиняйсь над пустоцвітом,
То не для нього світ сія.
Поміж Людиною і Світом
Звучить гармонія своя.
Цю істину я визнать мушу.
Допоки дихаю й живу
Невидимим годую душу,
Блакить спиваю вікову.
*
Давно минуло затонуле,
Занурене у вирі проб.
Вдивляння наше у минуле
Чи дасть нам ліки від хвороб?
Усе затихло з давнім гулом,
Усе розтануло в диму.
Є ген, застрашений минулим,
Та не підвладні ми йому.
*
Не впустимо чуже у себе,
Ми збережемо власний світ –
Бодай нечесане, нескребе
Не наближалось до воріт.
Імперський світ зомлів і витих,
Від моря висох до боліт,
Він – світ утомлених-зужитих,
Давноминулий мертвий світ.
*
Остобісілий ненажерник
Знов преться в дучку-нечаю,
За світом стежить він, печерник,
Ще й проповідь гугнить свою.
Невже межа оця – остання,
Цивілізація зника…
Втомився світ від ґвалтування,
Втомивсь од правди хробака.
*
Матюк для того, щоб боялись
І розбігались хто куди,
Уже і ми із ним спізнались,
І в нас залишив він сліди.
Для москворотих – модно матом…
Такі колінця витина –
Чи треба нам, щоб наш анатом
Був не хто інший – сатана?
*
Колись було і ми втікали,
Ген, у віддалені краї,
Хоча і там – свої шакали
Й скорботи при тобі твої.
Люд розбігається. До речі,
В чужі краї без каяття.
І я збагну потребу втечі,
Як проживу усе життя.
*
Він був у Харкові і в Римі,
Був у Москві вряди-годи,
А нам здається – інший вимір,
Інакший світ Сковороди.
Незвідані шляхи господні
Нам кожному. Те не біда.
Чи розуміємо сьогодні,
Що каже нам Сковорода?
*
Не ми учили «аки-паки»,
В нас поведенція не та,
І перед нами інші знаки,
В нас осінь інша золота.
Але кого хоч з себе корчи,
Хоч зачужій своїм ланам,
Його натхнення протиборче
Дісталося у спадок нам.
*
Жива прецінь доба стареча,
Міцні ще палі огорож.
Але чи є від світу втеча
Від себе втечею також?
*
Втікаємо. Не дати б маху.
І настає останній день,
Де засторогою від страху
Жертвоприношення мішень.
Відтак зимою, а чи літом
Нам явлена остання мить.
Терпка самотність перед світом.
Не нам філософа судить.
*
З помешкання, а чи знадвору
Постане тихо хорувин,
Всупір примруженому зору
Побачиш прірву гордовин.
Озветься невідчепна жалость,
Прощення і прощання мить.
Що за усіх часів збувалось,
Відбутись має вочевидь.
СПОВІДУЮ СКОВОРОДУ
С о н е т и
*
Далекі Предки не давали дьору,
Тримали міцно шаблю й чересло.
Вони притомно позирали вгору
І чули, як стебло в собі росло.
Покинути святу свою обору,
Де нас тримає росяне зело.
У Всесвіт проникаємо знадвору –
В небесний простір ми всьому на зло.
У Всесвіті нам господарювати,,
Порядкувати, наче у Раю.
Там нас не закують сталеві ґрати
І не обірвуть пісню соловʼю.
Небес моря, степи, Дніпро й Карпати,
До нас ви призру маєте свою.
*
На верховітті груші, мов лелека –
Душа не відлітає із Харсік.
Це знає рідна річка- самотека
І неквапливий у ярку потік.
Сік світла Місяць розливає з глека,
Немов береза березневий сік,
Та безвісти скривилася пащека
Тому, хто хату полишав навік.
Як орій, він березі білокорій
Сповідався і кинувся у даль.
У світ забрав Сковорода Григорій
З Харсік своєї Мудрости печаль.
Але на перевалі і у зворі
До нього, лихо з горем, не причаль.
*
Не кожного чекають райські кущі
По Трубежу, по Лопані й Дніпру.
Сьогодні і в суворі дні грядущі,
Ходити по землі, як по жару.
Із нас не всі, у цьому світі сущі,
У полі, у саду чи у бору
«Смак визначаєм не по шкаралущі,
А по насінню, зерну чи ядру».
Не кожному недоля стеле хутра,
Трапляється і божий трай-найдух…
Осяйно зірка спалахне заутра
Тому, для кого промінь не потух.
Як серце у поета-любомудра,
Душа і Розум, і безсмертний Дух.
*
У голову, мабуть, не прийде снобу
В його незаперечному труді
Із квітами приносити шанобу
Щораз Григорію Сковороді.
Ми ж з ним душі міняємо подобу
І стаємо душею молоді,
Вичавлюєм щораз раба-неробу
І проростаєм, наче жолуді.
Сягнув Сковорода свого зеніту,
Надбавши світла мудрости засік.
Ми несемо йому безслівʼя звіту
Про наші злети й наш головосік.
Імʼя Варсава – син усього світу,
Вкорінене у небо й ґрунт Харсік.
*
Часи беруть на гак нас абордажний,
Можливо й візьмуть. То і що тоді?
Хто подолав надземний шлях бродяжний,
У тих замешкавсь дідько в бороді.
Не кожен – боягуз, не всяк – відважний,
Не той – лінивий і не цей – в труді.
Ми думаємо, вік у нас – поважний,
Хоча в душі насправді – молоді.
Ти, Земле, також будеш молодою,
Покровою для тебе – синя вись.
Лиха недоле з прикрою бідою,
В дні сущі і грядущі відсахнись!
Я міряю часи Сковородою,
Як днями землю міряли колись.
*
Співає в небі пташка-одиночка.
Я ще в її краях не побував?
Але мандрую, не сиджу, мов квочка,
Я смаку до осідлости не мав.
Всьому була зволічка і відстрочка,
Свій час і нечас для людей і справ.
Невже то правда – жодного рядочка
Сковорода ніде не друкував?
Одначе, в неосяжному огромі
Є золотом карбовані томи…
Запалений ним негасимий пломінь
В свої серця вбираємо і ми.
Для нас і досі сяє світлий промінь
Сковороди в холоднім Царстві Тьми.
*
Хто тільки не служив Царю-Гороху?
Із нас часи кепкують, жартії:
Події ми видлубуєм із моху,
Де зникло кийло й навіть кураї.
В житті ми зазнаєм всього потроху,
Прямуючи в незвідані краї.
Сковорода прожив свою епоху,
А в ній – і злами, й прикрощі свої.
Чи відчував недремність кредиторів
І за терпіння люду свого стид?
Чи міг мудрець прожити без докорів
З розорами Козачих Атлантид?
Сковорода не знав голодоморів,
Хоча тоді вже бачив геноцид.
*
З усіх щонайщиріших побажань,
Слова Сковороди, дійдіть до серця
В годину вечорову чи надрань,
Покіль до нього шлях наш не зітреться.
Носити в серці образ – вища грань
Від простору зернини до щемерця.
За ці – немає вищих побажань,
Що як вода із чистого джерельця.
Інакше, як ми маємо тепер
З душі повигрібати нечистоти?
До чистоти гаїв, полів, озер
Сповідуєм Сковороду, аж поти,
Покіль не прийде селекціонер
Очистить нас від бруду і мерзоти.
*
В монастирі тобі розкішно, Грицю,
Мозоля тут ніде б ти не натер…
Але недолю слухаєш, блудницю,
Для котрої ти – вічний вояжер.
«Бери сопілку, книгу й патерицю!» –
Спонукав голос піднебесних сфер,
І Дух велить покинути столицю
Й податись в Україну відтепер.
Про тебе поговір іде в піввуха
І не минає кожну хату й дім.
На серці – скруха в час, коли розруха
Тебе терзає – хай ти анонім.
Завважить рухи внутрішнього Духа,
Незрозумілі, трапиться не всім.
*
Все – на порі. Сьогодні все – на часі.
В напрузі – нерв і цей колючий дріт.
Червʼяк нам у заморськім ананасі
Підморгує і посила привіт.
На дарівщину ми – голінноласі,
Зачаєні по закутках боліт.
У замкненому просторі і часі
Ми з радіусом кулі в сотні літ.
Відчиняться не нам небесні брами –
Крізь них не пройдуть бовдури й осли.
Всі намагання оповиті снами –
Пиху ми нашу тільки й розпасли.
Змагатися Сковороді із нами
Це смішно! Ми його не доросли.
*
Мелодії нам не звучать єлейні
В словах Варсави, що не бережуть
Відлуння, десь озвучені на Рейні
І на Дунаї з Многою, мабуть.
Потоки енергетики надземні
Несуть могутню нездоланну суть.
Ти чуєш не вібрації музейні,
А хвилі прохолоди, що течуть.
Не давучка розірвана задуха,
А дружнє відчувається плече –
Немов оракул провіща віщуха
Із вірою у слово гаряче́.
Потоком Світла від Святого Духа
Невідворотність Істини тече.
*
Імперський кат підступний і безжальний,
В мізках якого буйні бурʼяни,
Не був ніколи з розумом лояльний
В шизофренічних бреднях двоїни.
Що шлях війни завідомо провальний,
Ніякої немає таїни.
Злочинницький заскок маніакальний –
Безумний засіб ведення війни.
Змітають ураганом вогнеметним
Укріплення муровані тверді…
Поня́тий тероризмом всепланетним,
Оскаженілий монстр у ворожді
Прицільно влучним пострілом ракетним
Та шкоди не завдав Сковороді.
*
Чарівне Паніванівко-село,
Де у Сковороди всі добра й втрати,
Куди його востаннє занесло,
Мандрівця, що намислив помирати.
За двадцять літ всього тут наросло,
Як січові замовкнули гармати,
Знічвидили невʼянуче зело
Гнобителі, рвачі і казнокради.
Довести все до краху, до руїни –
Обскубти до останньої пірʼїни.
Пустив своє коріння душодав
У ґрунт плодючий Волі України.
Але всупір Сковорода постав
В ясній світлиці із вікном на став.
*
Я сам собі втовкмачую – учись
По-божому чинити справедливо.
Свій погляд кидай у бездонну вись,
Бо тільки там ще є велике диво.
Твої печалі дінуться кудись –
Останеться для тебе щастя мливо.
А поки що пишайся і гордись
І пізнавай Сковороду щасливо.
Голодної душі не зоставляй,
Бо їй потрібна духотворна їжа.
Нехай собі реве якийсь горлай,
Що страва ця для нього вже несвіжа,
Та є в Сковороди надійна ніша –
Народ і наш козачий рідний край.
*
«Перед сліпим, що хочеш, розклади,
Для нього – все без вмісту, все пусте».
У цьому вчення суть Сковороди
Чи глиняне воно, чи золоте.
Матерію хоч слав на всі лади,
Крилата суть із неї не росте.
І тільки там чекають гаразди́
Ідею, де в ній бачимо святе.
Фальшиві знедуховлені вожді,
Для вас існує Богом догма мертва.
Не зародком вас ваблять жолуді,
А шкаралущі їх зотліла мерва.
Ви з вищим Духом завжди в ворожді –
Щораз потрібна вам кривава жертва.
*
Гартовані звіку ми Скороводою,
Ходячих босоніж лікує й земля,
Не кличе в політ – підганяє вандою.
Безкрилого небо також окриля.
Замрія здається нестерпно блідою –
Нерідко невдача її спопеля.
Ми байдуже, іноді ревно з жадою
Свій попіл вивозим на спраглі поля.
А нитка снується під спів веретенця –
Хтось в небо злітає, хтось пада на дно.
Не всяк досягає, чого заманеться,
Та іншого в світі, мабуть, не дано.
Нам Істина Правдою тяжко дається,
Бо «справжня Людина і Бог – все одно».
*
Прапредків розум, їхній чистий голос
В нащадках не охрипнув, не присів,
З прадавнини дійшла Софія-Логос
Із рідновірських сонячних часів.
В нас будувались храми, як і в когось,
Щоб України геній в днях розцвів.
Нам вихід вкаже повзаючий полоз,
І ми продовжим зоряний засів.
Записані ми в дикі експонати,
Як раритети завтрашнього дня.
Та вибухнемо, врешті, як гранати,
Доволі нам блукати навмання!
Софіє, в тебе три координати
Трисуть: Майстерність, Мудрість і Знання.
*
Не сплять з Харсіками Чорнухи,
В їх думах мир і ворожда,
Де сяйво місяця спада
На смерклі грози й завірюхи.
Не раз у полумʼї розрухи
Сюди вдиралася біда…
Тоді за харч була вода
І кусень давньої макухи.
Ще дим чадів із далини,
Але пробуджений нащадок
Полям давав новий початок –
Оружно знов орав лани.
Край, сходжений Сковородою,
Тримав і плуга, й вірну зброю.
*
Іще малим у ріднім краї
Хотів у свій хлопʼячий зріст
Сходить за Многу через міст
І побувати на Удаї…
Опісля Києва – в Токаї
Побув, відвідав безліч міст,
Яких розкрився власний зміст,
Та тільки не в Бахчисараї.
Відвідать Крим не довелося,
Де височить стрімка гряда
І степ із видзвоном колосся,
Де виноградники й руда…
Де моря збурена вода,
Не побував Сковорода.
*
Я не самотній, поки не один,
Та поки оклик поле шле волого,
Моя укромна доля, хоч убого
Над шляхом буде врунити полин.
Впиваюся я величчю рівнин,
Всесиллям степу й неба голубого,
Ні миті я не житиму без цього –
Носитиму самотини заклин.
Воно то так здається, що ніде
Й ніхто вже за тобою не полює,
Ніхто на тебе невід не плете,
Твій кожен крок і подих не чатує.
Твій душолов, сказившися, лютує,
Що ти обходиш путо золоте.
ТЛО ПОЛОТНА
*
Тло полотна – розцвічені сади:
Та паморозь на колосистім житі.
І Геній. Наче з чистої води,
Промінням сонця думи перемиті.
Печальний усміх ліг в куточки губ –
Блідих, – крізь усміх щось уважно слуха, –
Тримаючи Абетку, правдолюб
Прикривсь недбало полами кожуха.
Високий і сухий ставний козак –
Тамує власну гідність академік.
В зіницях, – з найшляхетніших ознак, –
Переконання світло від полемік.
А біля непорочної душі,
Під небесами з вічністю стрімкою,
Де розшумілись трави й комиші,
Де місце уготоване спокою,
Зваблива жінка серце притуля,
Світанкові округлі перса й плечі.
Вона своє годує немовля,
Шукаючи рятунку у предтечі.
Відринули розпука і біда.
І от стоять над втіхами земними
Вкраїна молода й Сковорода
З малям. І гілка інію над ними.
Злилося все в єдиний моноліт –
Співучу гаму із ультрамарину.
На схилі ночі рученята віт
Тримають опромінену хмарину.
Ніч гойно відшкодовує борги –
Розсипалася зорями рясними.
Долини, схили, ріки і луги
Чекають новодення разом з ними.
Тирлується уретна півімла
Під Місяця діжастим короваєм.
Прискригнута, вона розповіла
Про ніч, яка спливла за небокраєм.
*
Є на світі козацька Диканька
І в Диканці Мазепинський Дуб,
Де ще тепла міцна черепанька
І козацький розвихрений чуб.
Москалі в нас бували й поляки –
Завдавали і горя, і лих.
І Диканського Дуба гілляки
Тінь давали, мабуть і для них.
Мимо давні часи проскакали,
Адже ми – козаки, не раби.
Королі, і царі й генерали
Потопилися в жовчі злоби.
Нас протепи ведуть у Диканьку,
Звідусіль суверенних уже,
Де Мазепа сховав черепаньку
І її дужий Дуб стереже.
В ній вогонь не зазнав затухання.
Як од скверни очистимось ми,
Запалає останнє повстання –
Загримлять окупанти костьми.
Шле привіт із-за Балтики шведець.
Вороги розсипаються впрах.
Крони чуб – козака оселедець
Майоріє на буйних вітрах.
В спеку стань за колодязним зрубом,
Пий джереляну воду свою.
Перегукуйся з Хортицьким Дубом
І з дубами у Ріднім Краю.
В унісон верховіть перемови –
Про новітні свої гаразди́,
Де шумлять рясновіто діброви
В долі Генія – Сковороди.
*
У торбі кресало і сало,
Часник та хлібина, узвар,
І з гуски пірʼїна-писало,
Й з чорнилом простий каламар.
Та книга… І більше – нічого.
Усе, що своє, при собі.
Із серця свого вогняного –
Викрешує іскру добі.
Доба відгукнеться на кличі,
Де сяють сузірʼїв рої…
Нещастя прийшли войовничі
У вільні козацькі краї.
Нам кривдою, не вибачанням,
Зруйновано шлях доброти.
Трагічним образи мовчанням
Заціплено наші роти.
Туге завʼядає пагілля,
Не раде ранковій росі.
Під прес ґвалтівного свавілля
Потрапили наміри всі.
Хвороби в нас косять малечу
Без голоду, в мороку стуж.
Задивлені у порожнечу
Покірні хранителі душ.
Ми ненагодовані й босі,
Неначе ж і не без мізків –
Царі колесують і досі
Нащадків крутих козаків.
Та з нами ще наша фортуна –
Удач нерозривний звʼзок.
І зяє імперія трунна
Гноїщем усіх виразо́к.
*
Гукає Небо голубе
Тобі й мені:
«Пізнай Себе!
У цьому Дні.
«Прибулець Аз
Є на Землі!..»
Ти, як алмаз,
В густій імлі.
«Пізнай Себе –
Премудрий суть!»,
Бо заскубе,
Бо загризуть.
«Верховний Шлях
І Горній Шлях –
Велебний Шлях»
У цих краях.
Чи звіт дають
Усі Цабе?
«Запитують
Самі Себе?»
День виграє
В дуду стару:
«Шлях миру є»
І шлях в миру́.
Без ворожнеч,
Не для біди –
«Духовний Меч
Сковороди».
*
В гулкому полохливому відлунні,
Немов на сполох дзвін у всі часи,
Бандури й кобзи грають дзвінкострунні
Й лунають нам Пророків голоси.
Відлуння не розтало в даленизні
Над бурними потоками води:
Нема Пророка у своїй Вітчизні,
Окрім Григорія Сковороди.
Над попелом і прахом днів руїни
Народ наш у молитві до зірок
Нелиняного неба України
І нам новий зʼвляється Пророк.
Нас промені ласкають прямовисні,
Натхненно ми звершаємо труди…
Нема Пророка у своїй Вітчизні,
Окрім Шевченка і Сковороди.
Нам люба неба синя оболока
Й не боїмося ми грози гримас.
Нового ми очікуєм Пророка –
Чекаєм ясновидця повсякчас.
Ми чесні починаємо загінки
І оремо лани на гаразди́…
Окрім Франка і Лесі Українки,
Окрім Шевченка і Сковороди
Нема Пророка.
РОДОВІД
Сфери найвищого рівня
Й крону єднає дубок –
Живить глибоке коріння
Єдности вічний клубок.
Ясен блакит, незахмарен,
Вдячен за божі труди.
Кажуть, що кримський татарин –
Прадід у Сковороди.
В злагоді, в зморі й покорі
Памʼять будити не лінь.
В єдності крона і корінь –
Поклик усіх поколінь.
Дзвінко з левадок і царин
Пісню доносять дрозди.
Кажуть, що кримський татарин –
Прадід у Сковороди.
Жилами кожної гілки
Соки пульсують з глибин.
Збуджені співом сопілки
Не відчувають слабин.
Чуються звуки окарин –
Злинули на всі лади,
Кажуть, що кримський татарин –
Прадід у Сковороди.
ПОВЕЛА МЕНЕ ВЕСЕЛКА
Спогад
1
Битий шлях із закапелка,
Де краси небес потік,
Повела мене веселка
Із Куріньки до Харсік.
…Бачу на дорозі кінській
Слід, що все не пропада:
В Красногорівці курінській –
Знову Гриць Сковорода.
Вікопомний шлях воловий
Кожен крок Його зберіг.
Лет у небі соколовий
По-над плин земних доріг.
Ти ступаєш, пане-брате,
І красу душею пий!
Зліва – голе Ярувате,
Справа – Удай голубий.
Тут стаєш ти світлоносним –
Сонце маєш попервах
З рівним шляхом, а за Плоским –
Страховщина всім на страх.
2
Цвіли там липові гаї
О тій добі минулій,
Водились в пасіках рої,
Де борть дзумів і вулій.
У Страховщину там, де став,
Де голубів цикорій,
Не раз, бувало, завертав
Сковорода Григорій.
Усіх крутив життєвий вир –
Спливли події в Мнозі,
І Красногірський монастир,
І що було в дорозі.
Розмову тиху слухав став
І кожна квітка гілки,
Як гість і пасічник співав
Під супровід сопілки.
Але усе те утекло
В невідь за течією –
Ставок накрило криги скло
Безпамʼяттю своєю.
3
Знаки ночі забуваєш.
День наповнив синю креш.
Щойно Півневе минаєш,
Потім Галяве минеш.
…Із веснянками гаївки
На пташиному крилі.
Я підходжу до Кизлівки,
За якою – Ковалі.
Тут не мʼяли потерухи,
Вдачу знаючи свою.
Многа! За містком – Чорнухи
І – Харсіки, як в раю.
Тут сакви свої ми носим.
Нам згадати випада:
Підлітком дзвінкоголосим
Бігав Гриць Сковорода.
Дуб у двадцять два обхвати…
Хлопчик – брилик набакир,
Із Харсік ходив співати
В Красногірський монастир.