ЦИКЛ СОНЕТІВ
«ТРИ ЛІТА»
Чи думали Кирило і Мефодій,
Що їхнє Братство діятиме в нас?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Але примкнув до братчиків Тарас –
Козацький лицар, істинний добродій.
В імперії гнилій, пащекоротій
За волю України встав, як барс,
Та, очевидно, був іще не час
Здійснитися надії щирозлотій.
Снага народу – у кореневищі
І в кроні, що сяга своїх орбіт…
Спалахували помисли найвищі,
Яких іще не бачив білий світ.
Народжені «Три літа» у Вʼюнищі,
Обійдуться вигнанцю в десять літ.
ВИРОК ЦАРЯ
Печалься, мученице Україно,
Вершити суд цар має пієтет –
Дух Волі твій корчує докорінно,
Поблажливо йдучи на паритет.
Як заповзято, ревно і сумлінно,
Звірячо й падковито, не секрет,
Катюжний спритний цар через коліно
Розламує поезії хребет.
«У рядові, в рекрути – гірше страти…
Покару бездоганно відбувать!
Заборонить писати й малювати –
Суворо і недремно пильнувать!»
Степів шалені Оренбурзькі шати –
Імперська Зауральська благодать.
ПОКАРА
Наказ притьмо́м здійсня́ть христопродавці.
Цар, сказано, відрізав, як алмаз,
І жертва опинилася в удавці –
Бездушний повелителя наказ.
На це зугарні високодержавці,
Та й іншим ця наука – напоказ.
Доведена до ницих виконавців,
Посилена з роками кілька раз.
Куди це ти загнав митця, екстриме,
В пустелю, де нема ні сіл, ні міст?
Це покарання геть напропади́ме –
Для фаталіста в ньому згубний зміст.
Жахіття не вичерпується зриме –
Душі царя у ньому хижий вміст.
НА ЕТАПІ
1
Фельдʼєґеря рука зрослась з ефесом.
Мірилом часу слугував упруг.
Зустрічний вітер різав гострим лезом
У час години і лихих шаруг.
Над берегом ріки і понад плесом,
Дрімучими лісами й між яруг
Поета оглашенно мчав експресом
Курʼєрський транспорт, на крайсвітній пруг.
Ти Генія в які несеш провалля
Занурюєш Його в які світи?
Йому вже не страшна ні гостра паля,
Ні для розпʼяття Божого хрести,
Ні сутінки глухого Зауралля,
Ні закутки саманні самоти.
2
В карʼєр з копит – за тридевʼять земель!..
Зник Петербурґ, палаци і палати.
Ні бистрий сокіл, а ні журавель
Не вклались би у стислі числа й дати.
Скажено закрутилась карусель…
Конвой фельдʼєґер все зумів здолати.
І от тобі – за розміром шинель,
Казарма з плацом, муштра і солдати.
Підступний рок вершить сліпий засів:
Не видно тут ні колосків, ні маків.
Аральське море геть без островів
І – без води, й ще – без каракалпаків…
Куди мене Тарасів Шлях завів?
У гиблий край, де а ні віх, ні знаків.
ГНАНА ВОЛЯ
Ясного дня, в непроторенну сутінь
В грубезні запрягають хомути,
Де на питання відповідь по суті
Єдина – є душитель на бунти.
Нема чим протидіяти отруті,
Де пустка поза віхою мети,
.Жива душа дичавіє у скруті
В лещатах болю, жаху, сумоти.
Розчавлює немислима опала
Й дикунський, нелюдськи́й перемолот,
Знущання всюди чиниться й потала,
Чекає непокірних ешафот.
Пустеля гнану волю засотала,
Здавила серце ланцюгом гризот.
СОЛДАТЧИНА
Повзеш повзком чи спиш собі ничком,
Пасуть наглядачі взимі і вліті –
Під стеженням ти вдосвіта й смерком,
Немов рибина впіймана у сіті.
Солдатчина завдасть мені оском –
Статути в ній тяжкі, несамовиті.
Нелегко в морі плавать моряком,
Але солдат царя – нещастя в світі.
В край вишень я полинув би, мов крижень,
З проклятих найпекельніших заслань.
Ятрить мене душі болючий стрижень
І піщана захланна глухомань
З постійною методою принижень –
«Причинами усіх моїх страждань».
В ГЛУХІЙ НЕВОЛІ
В глухій неволі як я не хворі́в?
Приниження дається безугавне…
Становище немислимо безправне,
Де розпач спопеляє прикрий гнів.
Змішалося реальне і уявне,
Світанків рань і сутінь вечорів,
Моє занотування захалявне,
Яким і там я не перехворів.
Трисутнє світло котрого нема,
Погрожується море за узвозом.
Неволя в серці пісню облама,
І душу обчухрає, навіть розум…
Зникає щира спека. І зима
Знов допікає давучким морозом.
БЛАГАННЯ
Самонадія, чванства вибухання,
Зазнайство гонорове шкодить нам
Та рабська зрада ницого вагання
Завжди були на руку ворогам.
Грядуть нові й нові випробування –
За хаосом прокотиться бедлам,
Але звучить Тарасове благання:
Обнятись необачливим братам.
Тоді б еліта наша не розпалась
Не подалась до інших берегів,
З катами, безталанна, б не злигалась
І не чинила б згірше ворогів.
У крові Україна б не купалась,
За що її трясе Тарасів гнів.
РОЗПʼЯТТЯ
Душа моя розідрана на шмаття…
Усі мої зізнання – не прості.
У мене в серці спротиву багаття –
Побув у казематі взаперті.
В еліту відбулось моє посвяття –
Зʼявилися спромоги золоті…
Та цар вельможний вдався до розпʼяття,
Закатувать на смертному хресті.
Я в пеклі, де не виживе і дрохва,
А якось треба вижити мені…
Тяжка десятилітня катастрофа
В Закаспійській пустельній глушині
Серед пісків розпечена Голгофа,
Де розпинають жертву день при дні.
РУКОПИСИ ГОРЯТЬ!
1
Пустельний степ, У всій пустелі
Людина для людини – звір.
Через доноси невеселі,
Бува, вчиняєм перебір.
У рекрутському закапеллі,
Коли вже припекло надмір,
І я спустошив два портфелі –
Спалив з нотатками папір.
У полум’ї дозрілі теми
Вже не повторять свій мотив.
Палити твір – сюжет окремий.
Не як захланний примітив,
Спалив я повісті й поеми,
Разом із віршами спалив.
2
Людських творінь горіли гори,
Вогонь їх нищив без гармат,
Коли безсилі прокурори
Благословляли безліч втрат.
Палив їх виплодок потвори
Душею й розумом кастрат.
У всі віки горіли твори –
Їх щиро нищив Герострат.
Горів твій розум, Рідний Краю,
І здиміла Велика Русь.
В душі довіку я палаю –
Горю й ніяк не зупинюсь.
В мені горить усе, що знаю,
І що́ дістанеться комусь?
НА ГАУПТВАХТІ
Чужинська чужина на всім ландшафті,
Свого тут – нічогісінько з прикмет.
У Оренбурзі десь на гауптвахті
Утримувавсь під вартою поет.
Він Балтику згадав, як плив на яхті…
Шум українських степових трепет…
Красуню-україночку у плахті,
В купальському віночку, не секрет.
Поет душею тліє під арештом,
З ним квітень – також сутий арештант.
Чужої правоти не розгребеш ти,
Чого не ризикує комендант.
Тобі сваволя випала і решта –
Розґнузданий мучителів талант.
ВʼЯЗЕНЬ
За те, що я не падав ниць,
Душі не кинув у багницю,
Серед мокриць та між блощиць
Сиджу, упечений в темницю.
Як бути вмістом порожниць,
Та я б вирощував пшеницю!
Неначе злодій між убивць
Запроторе́нний у в’язницю.
Чи хтось дізнається про це,
Що я, оганьблений, забутим
Потрапив раптом у сильце,
Голодним, голим і роззутим,
Над щиколотками – кільце
Із ланцюгом до нар прикутим?
В АРЕШТАНТСЬКІЙ
Помешкання у мене бестіянське,
В нім засув із запорами гуде.
Такого не побачите ніде.
Становище невтішне арештантське.
В нічному небі зірка де-не-де
І чалиться якесь магометанське
До мене сяйво місяця бліде.
Донос на мене спрацював допіру,
От арештанту і знайшлась діра.
Нелюдське покарання і невміру –
У прірві, що від плісняви сира,
Сприймаю чисту місяця довіру,
Як спогади бентежного Дніпра.
В КАРАУЛАХ
Ні воду не пийни́ з баклаги,
Молюся на свою зорю.
Стою із почуттям зневаги
Як стій із вдячністю царю.
Отак і грай навпереваги,
Адже не сію, не орю…
І, не приймаючи присяги,
Щораз виходячи на прю.
Німі раби, чого ми варті?
Все передбачив артику́л…
У третю зміну стать на варті
Біля клейнодів упритул.
Побіля військових штандартів.
Неначе кара – караул.
НАЧИЩЕНА ТРУБА
У вільного – своє роздолля
І свій порив, і свій мотив…
Комусь дана розкішна воля,
А дехто утисків зажив.
Тобі ж – нечувана сваволя,
Щоб ти за волею тужив…
Тринадцятого березоля
Печальний запис залишив.
«У караульному будинку
На блиск начищена труба».
Тож вартовий не мав спочинку,
Що свідчить запису глоба́.
У безкінечнім поєдинку
Постійних на́гінок ганьба.
СОБОР ПУСТЕЛІ
Розверзнута пустеля – море болю.
Пустельний порох – вся тобі краса.
З імперського тупого канітролю
Тінь смерті на пустелю нависа.
Спекота й холод грають на басолю.
Вряди-годи веселка воскреса.
Зажурливо занурені в недолю
Пустих пустель зотліли небеса.
Зір сяєво на всенебеснім вітті,
За котрим полював ще хан Батий.
Несамовито узимі і вліті –
Ти замість молитов, хоч вовком вий.
Жахливішого не бува на світі
За цей собор пустелі золотий.
НА МУШТРІ
В сипких пісках, випа́дком, не здичілий,
Вивчай статут безглуздий назубок,
До муштр непристосований, невмілий
Не зможеш упокорити свій строк.
Ти – занімілий, страдник терпкотілий
На плаці хвацько відпрацьовуй крок.
Минає день безхмарний, перемлілий,
Щоб прочитати трепети зірок.
Тупе начальство при́гнітом вітає –
У закутку своєму знай одне!
Наздоженне і крила розпластає –
Пустеля переслідує мене.
Вулкану серця, що вогнем палає,
Блаженне почуття не стрепене́.
СОНЯЧНИЙ УДАР
Примарилось: вертить вертіль,
Спекота тіло пожирає,
Немов підсмажує суціль
І рятувать не поспішає.
Світило з висоти, звідтіль
Пекучим променем карає.
В чужім краю пустельний біль
До краю хворе серце крає.
Неначе в сні, заціпенів,
Я від запа́мороки скуливсь.
Гарячий простір сполотнів
Дзеленькнув безліччю брязку́лець,
Небесні віти соловʼїв
В нестямі при́пурху хитнулись.
ВОЛОДАРІ ПУСТЕЛЬ
Охороняють гамаюни
Пусті пустелі всім на страх.
Вони дволезий меч фортуни
Тримають міцно у руках.
Горіли різи й давні руни,
Хай волхв писав їх чи монах,
Тих слів слова далекі луни
Загребені в сухих пісках.
Запитує тупий нечема:
«За чим пильнує гамаюн?»
Пісок – нащадок чорнозема,
Не постарів, ще зовсім юн.
Пустелі мова – суть поема
У тінях змісту поміж дюн.
ЗАБЛУКАНА СВОБОДА
Ні витязя в пустелі на розпутті,
Нема, як і притулку для мети.
Душа таки дичавіє у скруті
В безмежності піщаній сумоти.
Однак радій печалі, як отруті,
У ній для тебе доста смакоти.
Печаль у найприхованішій суті,
Якою повні ярма й хомути.
Між берегами Каспію й Арала,
Де звершує самум перемолот ,
Над кожною піщиною – опала,
То що вже говорити про народ!
Свобода у пустелі заблукала
Подалі від примарливих щедрот.
КАПИЩЕ СОНЦЯ
Ви завше з монологами, пустелі,
Не сказаного ж маєте ще більш…
В сипучому піщанім підземеллі.
Ховаю я сумний останній вірш.
А з віршами впереміж акварелі –
Усе , правдиве й грішне, ні за гріш.
В зеніті піднебесся, як зі стелі
Петля звисає, напнута тугіш.
Із нас вампіри випивають соки
Цинічно задля виграшки, для втіх.
Чужі наскоки і свої заскоки –
Одвічні наші муки всім на сміх.
Справіку Сонця капище високе
Не розгубило вірувань своїх.
ГЛУМ НЕВОЛІ
Розхристані загре́бисторука́стій
Сваволі безпросвітній, хоч умри,
Ще гостролезо продувають Каспій
Хвиські осінньозимові вітри.
Запанував суціль токсичний настрій…
І не рятують верби, явори…
Рахубі підкорить не безнапасній
В пустелі до останньої нори!
Змішалися із розпачами болі –
Щемливість невира́зності глевка.
Чи ми не потребуємо з потолі
Принаймні необачного ривка?
Вітрам не довіряє глум неволі.
Принишкло все, а вітер не змовка.
ПОСЛАНЕЦЬ БУРІ
Дихнув легкий світанку вітерець –
Втішають згадок струмені потоком.
І увірвався спокою кінець
Зі штормовим розгніваним наскоком.
Пахну́в грози озоновий чебрець,
Встелили простір хвилі наволоком.
Рвучким поривом бурі посланець
Облавок шхуни накренив з підскоком.
Хвиль визначену вітром біготню
З її переполошним лихоманням
Не спиниш непомітно на корню
В шторм грозовий, освячений світанням,
Із дотиком небесного вогню,
Благословенним моря рокотанням.
НАЙВИЩА ВОЛЯ
Покара в пильності виба́гла
Впере́між з досвідом старим,
Де виїмковий зайвий нагад
Імперський втаковив режим.
У злагоді вказівка нагла
Від Соловків по пляжний Крим
Суворий поліційний нагляд
З тотальним стеженням між тим.
Пильнують стражі – пружать сили.
Все світле – в прірві гузиря.
Які вони таланти вбили –
Гильня́ опричного звірря.
Крилаті душі спопелили
Псарі розбійного царя.
ТАРАС НА КОНІ
Не всякому Бог підставля щаблі,
Хоча і не буває у погрозі:
На кожнім зламі, кожному узвозі
Сліди сховали заметілі злі.
Крізь простір безбережної землі
Поет нестримно квапився в дорозі
І потягом, і в санях, і на возі,
Доводилось – то й плив на кораблі…
Благословенні всі шляхи крилаті,
Для кого «Своя правда в рідній хаті»…
Крізь хмари диму полум’я лахматі
Примчав не на простому скакуні –
На бойовім спорядженім бахматі –
Зʼявився на спорядженім коні.
ВЕРШНИК
Не наросли китчасті комиші,
Де не підхопиш непомітний нежить,
Коли на прибережнім спориші
Уява тихі закутки бентежить.
І не полюють здобичі вужі,
Без них вітрець гладінь води мережить.
Лишень шторми вчиняють грабежі
З обвалом берегів, як і належить –
Протискуються всі навперебій,
Вони тут непритомними конають.
Живина не спішить на водопій
І спраглі порятунку не шукають.
Не затиха притлумлений прибій –
Об скелі сплески відчаю лунають.
РОЗБІЙ У ПІСКАХ
На горлі всім – підкова у обцасі
Захланних кровопивць і ненажер.
Приречена імперія на пласі –
У змозі на покару вищих сфер.
Принишкло і заклякло в одночассі,
Давно тут час у просторі завмер.
Тримається усе на помордасі –
Сваволя тільки чинна відтепер.
На за́двірках імперії узбочин
Все поглинає царський теребій
І з безлічі захланних червоточин
Потворно визирає кровопій.
В пісках пустелі звершується злочин –
Триває необмежений розбій.
ТЕБЕ НЕ БАЧУ
Не встиг я сподівань своїх окрилить
І от – в неволі , наче самостріл,
Що прямо в серце вражений навиліт.
Кому все це приносить задовіл?
Свою гірку печаль я маю вилить?
Своє тяжке ярмо несу як віл.
Тебе не бачу – в скруті серце квилить,
Наруга розрива його навпіл.
Знічевʼя просто кинути за себе
Не зміг те, що далося на роду.
Пустелі пекло тут високонебе
На десять років маю на біду.
Печалі прірву як же я без тебе,
Кохана Україно, перейду?
В БЕЗОДНІ
В степи й пустелі, де сухий полин,
Свої шляхи протоптує наруга,
Куди мене загнали на загин,
Де я – біля бездонного упруга.
На клинові і тут зійшовся клин –
Пекуча спека і морозна хуґа.
Промитих не знаходиться хвилин,
Де кайдани́, шпіцрутени, палюга…
Безперестанний бʼє кинджальний біль,
І загнаному серце гостро крає,
Мої набутки не покриє цвіль,
Бо кожне слово – в просторі буяє.
У цю безодню я прийшов звідтіль,
Де забуття з безпам’ятством немає.
НА КРУЧІ
Наввипередки хвилі мчать сліпучо –
Для них немає путлищ і кошар…
Однак шторми спонукують ревучо
Гінців до самоборства й пересвар.
А штиль порив гамує, неминучо
Виснажуючи кожен їх удар…
Над урвищем твоїм, обвальна кручо,
Лиш птахи та світила поміж хмар.
Донощик суне й тут нахабний писок –
Приймає подобизну біхреса́.
Смерть підіймає свій щербатий скісок –
У неї затупилася коса.
Сумотина́. Скорботний жару присок
На ватрі дня поволі догаса.
КВІТКА ПУСТЕЛІ
Ллє сонце сяєво рікою,
Я в захваті його надпив,
І маю втіху самотою,
Неначе в інший світ ступив.
Тримає сонце супокою
Ясного просвіту мотив.
Питаючи, що я накою,
Мій ворог сонце заступив.
Від нього тхне смердюча бражка,
У нього – свій орієнтир.
Яка уїдлива замашка?
На нім, неначе влип, мундир.
Восьмипелю́сткова ромашка,
Мій символ Сонця – Алатир.
ПІЗНАННЯ
У чому щастя запорука,
Доводить інколи біда.
Усім нещасним горе й му́ка
У цьому світі випада.
Мабу́ть це все-таки наука,
Що варта певного труда.
Тому за вчителя принука,
Хто кращу долю вигляда.
Про вічне думу я плекаю,
В його обіймах ти? А дзусь!
О сонце, променя зурнаю,
Зурнуй мені та ще комусь.
Слугую вічності. Пізнаю?
Як осягну, то причащусь.
ЖУРБА
Мене журба навідала сьогодні –
Згадалися замучені батьки.
Морська печаль смутніша від безодні,
Така ж, як і безодня завглибки́.
І писанки не в радість великодні…
Чи до батьків хто прийде на гробки?..
Відстежуєм місця глибоководні –
В муляці там лишень променяки.
Над ними безконечність вічна шерег,
Катастрофічні долі жертв людських.
За о́блавком хвиль плюскітливий шерех
Нагадує про шторм, що ледь затих.
Та вистоїть у бурю впертий берег
У панцері із каменів морських.
ПОПІЛ І ПІСОК
Де розпач силоміть засів,
Де не росте ні мох, ні шелюг,
Все – для захланних москалів
У незагнузданих пустелях.
Імперський тлін скрізь напосів
Все спопелить в пісках, на скелях…
Загумінковості світів
Закарбував я в акварелях.
Пустельний попіл і пісок
Не спалять наші душі світлі,
Щоб розцвісти без пелюсто́к
В часи обчахнуті, розквітлі.
Січе недоля нас навідлі –
Стинає будь-який росток.
ШЕДЕВР ПУСТЕЛІ
Є в скромності самоомана
Убору дюнної чалми,
У володінні торбагана –
Загроза чорної чуми.
Пустеля стеле бездоганна
Суціль піщані килими,
Та є у цім самопошана
Навіть у пилової тьми.
Такі пейзажі без багетства
Лиш подив вихоплять з грудей…
В краях суворого естетства,
Що не позбавлені смертей,
Пустеля – це шедевр мистецтва
Самого Бога і людей.
ДОВЕРШЕННЯ
В розбійницькій затятій іпостасі
Рве імператор з копита в карʼєр –
Мертвотний штиль в пустельному оглассі,
Не знехтуваним, кам’яно завмер.
Усі ми – підневільні, всі – на пласі
І загнані усі ми до вольєр.
Неначе все чинилось в одночассі
Й продовжує чинитися тепер.
Все діється без правил – не по праву,
Завідома з утаєних причин.
Імперії роздутій на ославу,
Яким би він не був – військовий чин.
У цій пустелі викінчено справу
Й довершено розбою дикий чин.
ОДЧАЙДУШНІТЬ
На думці в нас – одне: не дати маху,
Для цього наїжачились дроти –
Передчувань приречених на плаху
Не відаєм, заціпивши роти.
Ми коїмо на безголовʼя змаху –
Аби-кого із ближніх запрягти…
Тарасова душа не знала страху,
Хоч він і випив чашу гіркоти.
Не кожному дано злетіти птахом
Над полум’ям у зоряну безмеж.
Не знатися ні з розпачем, ні страхом
Материків, морів та узбереж,
Щоб тільки не пішло усе запрахом
І щоб уникло фосфорних пожеж.
НА ЗО́ЛОТІ ПУСТЕЛІ
Тримають лиш надії соковиті,
Які давно душа твоя спила.
Дощів – ні в хмарах, ні у заблакитті,
Де запеклась розжарена імла.
Зʼявитися на світ лихої миті,
Коли недоля болю піддала.
Сухі піски, дощами не политі,
Сподівано не вродять ні стебла.
Тала́нисті пʼють ром і ркацителі,
Вони тямущі бесіди ведуть…
Існують джунглі з травами до стелі,
Але туди заказаний нам путь.
Мої слова на зо́лоті пустелі
Хіба що блиском сонця проростуть.
ЧИН СОНЦЯ
Звучить мільярднострунна дека
Небес бездоння гаряче́ –
Вселенська кобза Цура й Пека,
Звідкіль мелодія тече.
Нас оминає небезпека,
Коли свинцевий град січе.
Чин Сонця – це не тільки спека,
Вогонь проміння світла тче.
Надійна і міцна опора –
Безвірникам і для святих.
Триває нині, як і вчора,
Покіль біг крові не затих,
Палає наша непокора
На віях Сонця золотих.
ДЗВОНИ УКРАЇНИ
Безчестя зради в підʼяремʼї гніту –
Скара́скатись притисло на порі.
Очікує країна перекі́ту –
З імперії кров смокчуть упирі.
Щербата доля на розвилці світу
І наші душі – в леті до зорі,
А крила – у спромозі «Заповіту»,
І сила – у потужному Дніпрі.
В черговості вселенські переміни,
Росія – уразливий адресат.
Волають опритомлені руїни
В окресленні своїх адіабат.
Ревуть на сполох дзвони України,
Понад Дніпром ревучим бʼють в набат.
МИТЕЦЬ ЗАМРІЯВСЯ
В царя – всі артику́ли й протоколи,
Отож ти їх дотримуйся, гнучись…
Для вичинки покірних є відзоли
Що зовсім не поділися кудись.
Гористий берег острова Миколи
З похилим хоч графічно збереглись…
А променів захмарні частоколи
До Бога кличуть у бездонну вись.
Побіля астролябії-верцадла
Замріятись час випав козаку:
Насильство поміж молота й ковадла
Не стерлося на порох та луску,
Як проклята імперія ненатла,
Бодай пощезла б, як вода в піску.
GENIUS NUDITATE
1
Мольберт і пензель – мій щоденний хліб.
Я на межі – між морем і землею.
Невже я тут знайду притулок – гріб,
Невже я тут піду за течією?
Я голий, наче вилущений біб,
Цього вам не збагнути привілею.
Не кидаю життя своє вроздріб,
Але довершу власну одіссею.
Мій шлях на манівці не заверта,
Я не особа стрижена овеча,
Якій дарунок долі – німота,
У невидющість непомітна втеча.
Хай істинна, хоч тлінна нагота,
Ніж стадності нікчемна порожнеча.
2
Хто це до наготи довів мене?
У мене за душею – ні окрайця.
Плащ замість крил чи то не є дурне?
Я сам-один. Не потребую райця.
Голодне слово, наче пес, жене,
Хоч костуром від нього відбивайся.
Триває слово – решта промине,
Проіґнорує запити бувальця.
Я змалу мав натуру витривалу,
А штиб життя не вивчив назубок.
Байдуже, що наказано капралу –
Не встежить хоч ушнипивсь кроком крок.
Із посохом по безміру Аралу
Піду по водах моря, мов пророк.
3
Прикротно у імперській скаженівці –
Мандрівцеві перегатили путь.
Ми щедрі і, щедруючи, щедрівці
Пороздаєм ростокостям розпуть.
У серці ходака червонокрівці
Киплять і супокою не дають.
У бездоріж пророки і мандрівці
З довірливістю костуру ідуть.
Хтось має скороходи мореплавні,
У даль доріг його пускає пращ…
А я колись пройшов Дніпровські плавні,
Козацькі нетрі й непрохідність хащ.
Моє взуття – криївки захалявні,
Берет шикарний і пристойний плащ.
4
Чи не доволі розпікать добіла?
Чи не доволі кидать між крижин?
Мене тримати на хресті приціла,
Моїх доріг лишати і стежин?
Та ваш мундир не пристає до тіла,
Витаю голим – вирвався, як джин,
Я у пустелі, і немає діла
Мені до вас і ваших одежин.
Під небом сірим, від нудьги зхололим,
Я все-таки зіграю власну роль.
Як і прийшов – зі світу підеш голим,
Байдуже, ти – король чи не король,
Не схований плащем широкополим,
Вельможним наступаю на мозоль.
5
Світами йду з видющими очима –
Мені звучить міжзоряний концерт.
Іду нагим – у мене за плечима
Забуті версти й мрія про мольберт.
Я дихаю душею пілігрима,
Мамай степів, а не салонний ферт.
Прикротна голість – невмолима схима
Про людське око плащ і цей берет.
В одвертім русі світу галактичність –
Розіпʼятості істина свята
І серце обпіка нага дотичність –
Про неї мовлять зціплені вуста.
Блаженно сяє Сонця восьмеричність –
Божественна небесна чистота.
6
Не шторм не ураган-кораблетрощик,
Вогонь спожив паперів добрий стос.
Байдужий чітко спрацював донощик –
Згоріла повість названа «Матрос».
Та ліпше б закопать було під хощик ,
Під хмаркою в пустелі, в гніздах ос,
Уклавши все у величезний горщик
Чого б не зміг рознюхати барбос.
Не вкинув до́бра в кратер вулканічний,
Тож мав арешт через таких личин…
Таке вчинити міг покидьок вічний –
Знайшовсь для цього відповідний чин…
Щоб цей запамʼятать урок трагічний,
Стають нагими з декількох причин.
7
Портфелі із рукописами творів,
Альбоми із малюнками митця –
Все кинуто супроти духоборів
Для винищення Духа до кінця.
Будь-хто у цьому випадку б захворів –
Не витримають будь-які серця.
Цілодобово в ката на обзорі,
Найперш ті, в кого замість душ – сонця.
Така біда загрозою солодкою
Для володільця арештантських нар.
Шпіцрутени із карною колодкою
В царя чи найжорстокіші з покар.
Нагий нічого вже не візьме глоткою –
Віддасть життя Свободі на олтар.
8
Прощай, зужита, гамірна барлого!
Із полумʼя ярміс – в обійми стуж.
Якщо недоля припира сторого,
Тоді не до троянд і не до руж.
Нагим ти маєш стати перед Богом,
Про блага забуваючи чимдуж.
Доведений до стану руйнівного,
Ти маєш озирнутися довкруж.
Коли твоя вже суть осамотіла
І далі жить немає моготи,
Щоб спраглого душа палахкотіла,
Щоб ми не сміли тліти, мов ґноти,
Існує культ оголеного тіла
Існує вічний кодекс наготи.
9
Роззявив хижу пащу алігатор…
Загрожує скажений моретрус…
Жене пекельник нас у прірву каторг,
Анциболот, в затятості уклус.
На відстані – всяк голий. Всяк – аматор
Торує шлях на роковий обрус…
У просторі веде нас навігатор –
У нього свій благословенний курс.
Там, де на кожну душу конквіста́дор,
Існує тільки визиску хосен,
На чатах розперезаний диктатор
І з Троєю в руїнах Карфаґен.
Оголеним вмирає гладіатор,
Нагим живе вигнанець Діоґен.
10
Мене в пусте бездоння неозоре
Самим царем всевишнім, зокрема,
Закинуто за тридевʼяте море,
Одначе й тут губитель не дріма.
Та безбережне найлютіше горе,
Ні спека, ні з морозами зима
Моїх переконань не переоре,
Ніщо душі моєї не злама.
Я про одне невільником молюсь,
Щоб не погас мені вогонь маячний:
Із цих крайсвітніх пустищ і запусть
У край свій бунтівливий, гайдамач ний –
Я звідси в Україну повернусь
І сонце привезу їй, необачний.
11
Просвітлює нас небо жайворонче,
Благословля в мандрівку рідний дім.
Тебе не манівці манили, хлопче,
А Неба Шлях у вирії крутім.
То він тобі теж уділив доконче –
Глагол твій пролунав, неначе грім.
Підстерігаєш нас, Армагедонче,
На кожнім кроці з вироком своїм.
Та списувать уважно любомудра
Старанно долучилось, пастуша, –
Тобі співа високість перламутра
І тремко розпрозорена душа…
А тут – сніги дарують пишні хутра,
Вітри й мороз – підскоком антраша.