Дмитро Семчишин. Місто Анни

2099

Не смій помирати повільно!

Пабло Неруда

 

коли боїшся сьогодні і завтра

коли боїшся линви і сильної хитавиці

коли боїшся негоди зливи і сонця

коли боїшся власного серця

 

як сядеш у човен як втримаєш рівновагу перед лицем небезпеки

як візьмеш любов свою за руку і побіжиш з нею під дощем

 

звір зростає у нетрях

злий жорстокий звір нетрі тривожить риком

голод його невтолимий

 

і звір нападає всюди

чуєш подих його ікластої пащі зблиски пазурів гострих

і тягне найбільш тремке живе найдорожче

 

але чуєш від звіра є рятунок

мусиш на нього пильно дивитися

бо ж будь-який звір не може поглянути людині в очі

бо ж боїться від того самого часу як людина перестала бути звіром

і стала людиною і встала на ноги і поглянула на тих що залишилися

згори вниз

 

і засміялася

 

не бійся

чуєш

не смій

 

серед усіх морів

серед усіх земель

 

твої очі зорі

твої руки весла

твоє тіло корабель

 

Місто Анни

У місті Анни скоро буде свято.

От сонце, покидаючи простори,

Спустилось, наче спритник по канату,

За вогняні хрести його собору,

 

І пропливли останні пасажири

В сухому руслі кам’яної річки

У місті Анни, що було пожаром

Від кожної запаленої свічки.

 

І тут оркестр нам починає грати

Свою найнижчу ноту. Ти – щаслива,

Така щаслива, бо найбільше свято

В твоєму місті – це велика злива.

 

І так нестерпно хочеться молитись,

Сховавшись у костьол Святої Анни,

Де продають намоклі амулети,

І дощ у вікна б’є, як в барабани.

 

Марія

Зайди в дерев’яний дім до блискучих стріл

дощу, зайди у кімнату і сядь за стіл.

Зніми свій плащ. Тебе обійме теплом

цей тихий дім і стіл. І дощ за вікном.

 

Ти бачиш: нікого в домі немає. Лиш

зі стін проростають трави. Широкий лист

з краплею білого соку в сплетінні жил –

найкращий твір поета, який тут жив.

 

Забудь про все, вдихнувши запах трав.

Забудь про те, що в тебе багато справ,

надто важких для таких тендітних тіл,

як твоє. Оцей будинок, і дощ, і стіл

 

тебе тут затримають, поки іде сюди

той, кого б ти хотіла знати завжди.

 

І той, хто тут жив, напише: і зараз день,

і день не спішить нікуди. І дощ про тих

двох нікому не скаже.

Чекай: він іде.

Чекай: він неодмінно має прийти.

 

твоя поема

бігти

стрибаючи через інших

і прислухатися до свого серця

витримає не витримає

це не для мене

 

тож складаю твою поему

що її центральним образом

має стати рух

 

бачиш як повільно рухається

заблудлий чоловік з молодими очима

він все ще точка на величезній площині пустелі

 

його ноги не мають великої сили

у руках не живе міць

а язик вимовляє чужі слова

 

в його торбині заледве знайдеш поживу

рам’я не врятує від холоду

голова ж нікому не потрібна

 

так і йде собі чоловік

не залишаючи слідів

уперед

 

і моя дорога до тебе зникає за горизонтом

у вечірніх краєвидах

як цей пісок червоних

 

У День Святого Патріка

Дивись, як вибілені лиця

У юнаків. Вони віками

Жонглюють гострими ножами,

Як жоден майстер не навчиться.

 

Дивись, атлет стрибає спритно,

Старий пірат ковтає шпагу.

Пірат жаліється на спрагу

І спрагу заливає спиртом.

 

Ставайте дітьми, бо незле вам –

І скачуть діти бородаті,

І пані у зеленім платті

Виходить бавитися з левом.

 

У бризках вогняної гриви

Музика плавить звук над нами.

Ми забуваємо слова. Ми

Зростаємо у царстві дива.

 

І входить хлопчик з капелюхом

В мої околиці і двері,

І мідяки задля вечері

Дзвенять, і їм радіє вухо…

 

Радіє разом з ними Патрік

І плескає в долоні сині, –

І мла, що залягла в долині,

Згоряє на гарячій ватрі.

 

м. Миколаїв

 

“Українська літературна газета”, ч. 1 (267), 17.01.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!