ПОЕМА
Присвячена Анатолію Погрібному, вченому–мовознавцю, письменнику, громадському діячеві, Шевченківському лауреатові.
Хто я? Людина! Можливо наївна, в чомусь і цікава. Можливо в майбутньому корисна для суспільства. Так, у майбутньому і я в це вірю, я цього хочу, до цього буду спрямовувати всю свою енергію, всі свої сили і прагнення.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Мені вже дев’ятнадцятий рік! Юність…
Я не претендую на те, щоб моє ім’я з трепетом згадували майбутні покоління. Ні! Не претендую! Я хочу лише бути корисним для людей, для своєї Батьківщини – України. Я хочу не слави. Я хочу діяльності ‑ такої діяльності, щоб серце горіло, а душа рвалась все вище і вище… Щоб ця діяльність увійшла в історію і в па’ять народу. Як велична і благородна».
7 січня 1960 р. («Із щоденникових записів»).
ВСТУП
Того дня до Анатолія в гості з Донбасу приїхала сестра Рая. Весь день вони прибирали родинну хату, подвір’я, гараж, де зібралося чимало зайвини. Хоч в Анатолія вже майже не було сил…
Підходив вечір до двора,
Професору казав: пора
Іти у сад, для самоти.
Там поговорите про все.
Про що давно так мріяв ти…
І Анатолій погукав:
‑ Сестричко, радосте моя,
У тебе ще міцна рука,
Фотель цей – в сад! Посиджу я
На нім, бо не заснуть в цю ніч,
А завтра – в місто, у постіль…
Недуга виробила стиль:
Сон утіка від мене пріч.
А там. в саду. я – сам-на-сам
Продовжу цей химерний день…
Та Рая ‑ в нехіть: ‑ Але ж там
Вже студень. Осінь же іде,
Таке й придумав, втім хіба
Іще посидимо оба…
‑ Про що ти, Раю? Я ‑ один!
А ти в хатиночці приляж,
Хай за вікном нічна кураж
Веде розмову без годин,
Ось-ось – роса …
Бери цей стільчик. А я – сам
Тупу, тупу, я ще ‑ ого.
Як буде треба, то й – бігом,
‑ Оце такий у мене брат:
Коли наміривсь ‑ не збивай…
Краще скажи, як всі ‑ нехай…
– Я цьому слову навіть рад…
Бач, вечір одяг поміняв ‑
Сорочку з крепу на жупан.
Прикрився ним і закуняв,
Як себелюбний зоре-пан.
Ти не чекай, сестричко, дій.
За день натупалась, ачей.
Заснеш притомлено тоді.
Як стихне пташок карусель.
Занітиться і ніч в саду.
Туди, сестричко, я вже йду.
БЕРЕГИ ЙОГО ЛЮБОВІ
«…найбільшою цінністю мого дитинства була
груша вербовка, яка росла в нас на городі»
Анатолій Погрібний
1
Згори посипавсь зорепад.
В гіллі – пташиний переліт…
У цім саду вже стільки літ
Професор набиравсь принад.
Неначе знов ось на плече
Хтось ніжно руку положив,
Горобчик пурхнув: жив-жив-жив…
Так, жив…А згад уже пече…
Це батько знов? Його свіча…
Толя бувало дитинчам
Ганяє… враз: може, прийшов?
Біжить у двір, мов по стерні:
Лиш фото батька на стіні.
А на душі – затерплий шов.
З-під Волхова не повернувсь
(Як був герой наш в сповитку),
То ж пів життя ‑ татусь, татусь…
Без нього ріс у рань терпку.
А тато ж був ‑ талант від Бога,
В селі – завклубом. Музикант.
Не вмів сказать лихого слова,
Бо на сумирність був гарант.
В його саду між деревами –
І Толі часточка свята:
Калини – кущ, кизил незнаний,
Де любо так гніздиться птах.
Жаль, не було смокви, оливи.
Лиш ‑ соломонівський горіх.
Повищати тут прагли сливи,
Барвінок ‑ для діток малих…
Морва, єдбавиця, трутина –
Шовковиця, коли простіш.
Красується тут попід тином.
Скуштуй – і стане веселіш.
Ще за Мазепи (маєм дані)
Шовковиця була в красі:
Ткали шовкові з неї ткані.
Що зачаровували всіх.
О, скільки квітів кольорових
Він насадив тут, під двором,
Щоб люди знали: квіти – мова,
Добра нев’янучий огром.
Ця дивовижа – наче пісня,
Що відлітає: гей, куди?
Толя завжди тягнувся, звісно,
Сюди, де матері сліди.
Від неї ‑ вчительська напруга
Перелилась у змаг його,
А рідне слово стало другом
(«Не віддавай комусь – свого»).
Згадав Професор праці гори…
І враз – у смуток перевис:
«Малоросійство ‑ пнеться вгору,
А мова матері – униз».
З дитинства з нею – в перемир’ї,
Що від родинного тепла.
Нема без неї долі… Вірив:
Ось розмахнеться – і у плав!
А поки що – пташині злети.
Зелений гімн – не первина.
Ну як не стати тут поетом,
Коли наспів щомить зрина?
2
«Краї, краї мої кохані,
Неначе вперше бачу я
Тебе в ранковому тумані,
Новобасанщино моя!
П’янке повітря, жито зріє,
Пахучі трави, ліс, поля.
Яке це змалку рідне, миле,
Новобасанщино моя!
Я в радості: міцніють села,
І щастя юності буя:
Зеленодужа і весела
Новобасанщина моя!
В її красі, в ділах людини
Завжди впізнати можу я
Ознаки рідної Вкраїни,
Новобасанщино моя!»
Анатолій Погрібний.
3
Творилися слова пісенні,
Де перший крок – як ритм жаги.
Яка то радість була в нені:
Син віднаходить береги.
Село Мочалище… Мочари?
Скільки доклав він дбань своїх,
Щоби розквітло незабаром
Й зачарувало геть усіх…
Трагізм війни воно здолало,
Гукнувши радо: «Я ‑ в труді!»
Та Погрібного тут немало
Було зусиль, благань і дій!
Його любов зростила віру.
Аби не він – кінець йому…
Хочеш зробить щось ‑ он сокира!
Як маг – берись за булаву!
4
Та знов село ‑ йде до загину.
Бува п’янок зі зла: «О, бля!…»
Побільшало тут гнізд осиних,
А дачників ‑ біля нуля.
Родинна хата призабута.
Може б музей?.. Коли? Кому?..
У котре, бач, зазнала скрути:
Тут культрежим давно заснув.
А книга стала не в пошані,
Забуті предківські пісні.
Чернігівщина в дні останні
Втрачає села… Може, ні?
(Щодня газети у тривозі:
Зника надія назавжди.
Ось і Блешня «почила в бозі»,
А іншим ‑ скоро до біди?)
5
А як же сад? Питання звичне,
Кизил, калина ‑ ніпочім…
Сусідка Галька вже й кислички
Тихенько цупить не вночі,
Бо кажуть: продала собачку
За газ, як радив депутат.
Одна природа – радість наче,
Але й вона вже не в контакт.
Про інше треба сказать згодом:
Надія завше творить тло.
Тому, якби «слуги народу»
Життя вернули у село!
Якби… та бачим їхню звичку,
Вона, як біс той, – наяву,
Народ про неї ще мугичить,
Та правду бачить вже нову.
Тож, Толе, вибач за ці вісці,
Ти біля Бога, то – проси,
Щоб нашим владцям норовистим
Він дав і розуму, і сил.
6
Дитинство. Мрії. Картоплище…
Вербовка груша в нім росла.
Було по ній підлізе вище
Й сидить у проміжках тепла.
Вербовка?.. Дивно… Всі казали:
«Завербувався на Донбас».
Приїде в гості – і не стало
Свого, бо він ‑ «рабочий клас».
«По-руськи чеше» лобуряка.
До чужоземного привик.
Оце така селу віддяка?
Й цей із села немов утік,
Став окупантом при неволі,
В чужинську дудочку дме тут,
Бо натягнув московські льолі
І поріднив чужу мету.
Де не була вербовка в силі,
Там в поміч – куля або – бич.
На «есеерівськім весіллі»
Найперший посаг клав Ілліч.
Ще цілинилася вербовка,
Мов спів синички: зін-зі-гер,
Дзвін комуняцький вперто бовкав:
«Наш дім і рай – в есересер».
Забули ми Сосюри кличі
(А він – донбасівець давно).
Словам, що кинуті у вічі,
Не вірили, бач, все одно:
«Од гніву хочеться ридати:
(Який це жах!) в твоїм краю,
Коли мерзота в рідній хаті
Святиню убива твою».
Й слова Професора забули
Про рідномовну ненасить:
«Донбас підкине ще бамбулу,
Чекати треба кожну мить.
Чи не пора усім на стінах
Повісить «постріл» назавжди?
Бо не минуть імперських кпинів:
Сьогодні – в слово, завтра ‑ в дих…»
7
Над садом – ніч в рожевому розливі,
Професор ‑ на стільці, бо не до сну,
Здалося у цю мить йому – щасливий…
Однак гостряк по серцю полоснув.
На яблуні, що звуть в селі, ‑ кисличка,
Усілось щось – і співу перший тур.
– Це ти, провіснице? Відома – звичка…
Якщо латиною, то попросту:– тур-тур.
– Так, ти вгадав, я – горлиця, в цю нічку
Тебе прошу по-рідному ‑ не спи:
У подорож незвичну тебе кличу,
Що ми побачим, пам’ятю вхопи.
Я – угорі, ти по землі потупцяй,
Забудь за втому – ти не знав її.
Бери стило у роботящі руці
І занотуй опінії свої.
Пройдемо разом по святій і грішній,
Де споконвіку – чужаки-тузи…
Чужинська Лавра і понині пише
Анафеми вкраїнцям без сльози.
Бо невідомість ‑ на «святому боці»,
У «вірних» – чужина, імперська слизь,
Бо в їхніх душах каламутить стронцій,
Який Московія збудила скрізь.
Вони – раби з невіданим майбутнім.
Коли подумать… Боже, сохрани!
Осяює їх зірка п’ятикутня
Із відблиском кремлівської стіни.
8
Хоч все і помінялося, до речі,
Вони нові відкрили соловки:
По Україні роблять колотнечі,
Ганьбить все українське ‑ їм з руки.
А ваша влада пише лиш закони:
Чужинцям землю скоро продавать.
Стоять вони вже невситимим колом…
‑ Та знаю, горличко, невситна рать.
От знов культурі піднесли підніжки,
Поки це зробити крадькома,
А на людей понатягали віжки.
Ну, як терпіть, коли вже сил нема?
Що, помилилися? Чи це насправді –
Розгулює тут знову окупант?
‑ З часів Хмельницького ми всі – у зраді…
Скільки століть в нас править «сват» і «брат».
О, горличко, ‑ затурбувавсь Професор,‑
Спинись, я перескочу в майбуття.
Імперія, ти знаєш, ‑ на колесах,
Тому снарядів чую вже виття.
АВТОРСЬКИЙ УРІЗ
(Почну у дужках ‑ це такий прийом.
Професоре, рашисту ти не вірив.
Коли тепер накинулися лютим звіром,
Підступно загарчав: «Твойо – мойо!»
Ракетами і мінами – у ціль!
А світу – брехи: «Міжусобні стички».
Дев’ятий рік зорить вогнисто з вічка
Пройдисвіт Путін: це його брех-стиль.
Закрию дужки… Друже! В небесах
Побіля Бога ти в горінні ріднім…
Над Україну, за яку ти знидів,
Московія вже підняла тесак.
Він до цих пір криваво злиться,
Та вже зривається з руки.
Притупиться рашистська криця:
А Перемога – це наш клич з віків.)
ОЗВАЛАСЬ ГОРЛИЧКА
Вам фірташі, бойки, вікулли
І коломойські, й пінчуки
Повіддя туго натягнули
Як чужомовні свояки.
Тебе, мій друже, знаю здавна:
Ти в цім саду любовно зріс:
Синків і доцю, Богом дану,
Підніс також у мудру вись.
Ти ще не знаєш про їх долі:
Вони всі в тебе, у труді…
Їх коники ще на припоні
Та скоро ‑ в скач, на славу днів.
Я потурчу тобі всю нічку
Про те, що стане на путі.
Така у мене давня звичка…
Твої ж охопи всі – святі.
Ти не вберігсь у творчім злеті:
Ворожий змах не проминув.
А вороги московські – вперті,
Їм – аби вирвати струну!
Рашистський світ ‑ у сяйві й злості…
Останні дні віддай добру,
Воно не раз прийде у гості,
Тож не кажи лише: помру…
Відгонить коршунів затятих
Тобі від слова – ще літа.
‑ А де ж їх, горличко, узяти ?
– Професоре, ти правди птах.
Літа твої – в працях іскристих,
Завжди злетять при чорноті.
У твоїх книгах – добрі вісті:
Будуть прийдешників ростить.
Приберегтись буває гірко,
Бо час – це й смуток, може – рай…
Спорхнула горличка із гілки.
Сказав Професор їй:
‑ Бувай…
СПЛИВАЛА НІЧ…
«Так прихилять вкраїнське серце,
так боронити від захлання
рідне слово!..»
Володимир Коломієць
I
В гіллі, де затінок калини,
Щось враз присіло… Голубки?
Прислухався, а звідти лине
Їх воркотаннячка п’янкі.
Цікаво, а що буде далі?
Мабуть, відчули – не самі,
Тому знялись і закружляли,
А потім зникли у пітьмі.
Згадав Професор непутящі
Афіші, кинуті в огонь…
Одна лишилася… Не краще
Повідую про схил його.
Пожовкла, з часом призабута,
Була вона ‑ що «номінал».
Приберегти б її? Як бути?
Не подолав же перевал.
Діяч, учений, з патріотів
У депутати йшов, але…
Не набивать кишені злотом,
А горе виривати зле.
Інші – не його, трудолюба,
Уміли скибку намастить.
Щоб, де брехня, кусати губи
І по-пташиному: віть-віть.
Бо рукотворство й лицеміру
Приймає бевзь ( а їх ‑ ого!)
За «непогрішну» владну віру,
То ж вибирає: «свій – свого».
Професоре, що далі буде?
‑ Вітрець оновлення подув.
Шевченкові «лихії люди»
У владочолу лаву йдуть.
Під плінтус заганяєм себе,
Щоб люд у подивах зачах.
Одні драбину ставлять в небо,
А в інших – розпач на очах.
Навибираєм «творчосміхів»,
Яким одне ‑ готуй навар.
…Позеленіють ще горіхи
Не на весні ‑ в лютневий чвар.
О, Україно, в руках влади
Потонеш ти у реготні:
«Браток» не раз тебе «підрадить»
(Тепер вже знаєш) – у вогні.
Але про все це, мабуть, досить,
Бо наш герой – учений муж,
Читач про нього слова просить,
А в слові рідному ‑ він дуж.
Воно лунало й перед стартом:
«Відстоюй мене сміливіш!»
Тому про це гукати варто:
Нехай заквітне і цей вірш.
II
Спливала ніч в серпневому саду,
Притомлена, у тиші приупала,
А місяць плив незрушно на виду
Козацьким шляхом у дзеркальні далі.
Може, на мить, у сповитку думок
Толя утратив прямоту довіри.
Прислухався – вже вітерець примовк
В кущі калини, де гойдавсь допіру.
Враз із давен – учений, протеже,
Котрий в житті «ставав на всяке жниво» ‑
Борис Грінченко:
‑ Друже мій, уже
Ти на дорозі вдатних і щасливих!
‑ О, не кажи, мій зоряний кумир,
Чужинська мова гени затруїла.
Щербата правда, вір або не вір,
У більшості сердець ‑ що та месія.
«Раби рабів ще гірші ніж раби»*,
В них звичка до «інязу» гірше пута.
Не вигнати з душі, що не роби,
Імперська мова в`їлась як отрута.
Холод софізму – он Донбас і Крим,
Тут ваше слово гонять, безперечно,
А честь і совість зовсім не вервечать,
Для них не підшуковують тут рим…
Донбас зажив надією совка:
Москаль – під боком, а це ж дух ординця.
Там праведнику радять: привикай,
Душа ординця завше пригодиться.
Рояль, як кажуть, вже давно в кущах,
Хамло московське по-злодійськи зирить.
Боюся, що потонемо у «щах»…
А мова ж – карта, виключно козирна.
Грінченко враз:
– Мій друже, роз’яснив:
В націєборстві ‑ починай із генів.
Просвітницьких інтенцій, голосних,
Ти навогнив у боротьбі щоденній…
…Голос Грінченка потонув, нема…
Кукунула зозуля – і не стало…
Марко Вовчок згадалась недарма,
Та і її басок ураз зів`янув…
Григорій Ващенко, немов зі сну,
Карбує поклик власної науки:
‑ Я із стезі своєї не звернув,
Мою любов затято взяв ти в руки.
Всі окаянні, різні брюховецькі
Із кочубеями, що їм у смак,
Натеревенили, неначе й по-отецьки,
Та в їх словах – підступність, переляк.
Не меншало таких у нас ніколи,
Бо наплодились з горя, із біди,
Стоять вони, зрадливі, марним колом,
Їх омини і непохитно йди.
Бо де загроза, наче й невеличка,
Для нації – гнуздечка у цепках,
Культурному надбанню – ще підніжка.
Бог й Україна – це було в віках!..
Зітхнув Професор: ‑ Знаю це, ой, знаю.
Тож мало квітів наростив в саду.
Я мотлох викидав із душ навзаєм.
А із голів ‑ змосковщену нуду.
Ми відігрілись у долонях часу,
Навчились брати рідну висоту…
‑ Професоре, ти й цього разу
Дискусію ось розпочав круту.
Ти у студентів, знаю, був надія,
Серед колег ‑ ононовленість і рань.
‑ Від вас, мій геній, взяв мету, щоб діять…
‑ Тому й досяг філологічних звань…
«Якби ми вчились так, як треба»…
«По колу зачарованих століть»…
Ти завше був у часових потребах.
Якщо не так, Професоре, простіть…
‑ Григорію, так мовив і Тичина, ‑
І наш герой замислився на мить,
Згадав за твір
«Поклик дужого чину»,
Що багатьом надії прояснив.
Бо хоч які дискусії публічні
Були, а його слово – на вагу.
Не раз казав чужинцеві у вічі:
‑ Ти нашу мову не зігнеш в дугу!
Щоб кожен мав претензію до себе,
Якщо бере на глум чужу біду,
То власну глухоту вишкрібуй скребом,
Щоби її не стало на виду.
Лицем – до мови, просим, ‑ до святині!
Трибуну предків – наперед несіть!
Бо ще город затягується тинню.
Лиш разом можна виполоть несить…
Озвавсь Шевченко, а за ним ‑ Єфремов,
Ще й на підмогу – Глібов, земляки…
Замислився Професор недаремно –
Світанок вже висіював вінки.
III
‑ Гей, друзі, ‑тихо погукав учений
(Він за всю ніч не стулював повік), ‑
І рідне слово й прапор наш ‑ священні,
А дехто й досі з насміхом – «Зачєм?»
Уже настав ідейний перелом…
В свідомості «Іняз» ще дещо коїть…
Чи може птах з поламаним крилом
Здолати хижака ураз в двобою?
Ні, ще раз – ні! Тому всі складові
Державотворення ‑ у першості поправу.
Хто з мудреців по-чесному довів,
Що рідна мова ‑ це таки держава?
А сфера, кинута напризволяще, ‑
Це те, як кажуть: «Та нехай буде…»
Не допоможе економіці покращать.
Якщо не так, тоді: «У кого?.. Де?..»
Скільки у нас Семенів Паліїв,
Котрі хоч завтра підуть під Полтаву?
Хто дасть команду виважену: «Плі!
П’тиколонники! Скоріш ‑ на лаву!..
Знов мову кидають у пересуди.
А скільки гальм начіплено «о, ні!»
А хто «какаяразніков» розбудить,
Котрі іще у летаргічнім сні?
А ти стоїш таким смішним, убогим,
Як тебе б`ють у спину та у пах.
Бува підкошуються навіть ноги:
«Іняз» у генах ‑ наче та ропа.
Бо відчувати себе гостем
Удома, друже, це не те,
Тож рідне слово визнай просто
І за любов, й за щось святе.
Тоді тобі – ніщо висоти,
Їх подолаєш під смішки.
Не дай бог слову стать супроти ‑
Життєвий шлях стане тяжким.
Не зайве нагадать про зброю,
Котра на сході градом б’є –
То чужомовні зло-герої
Чуже хапають за своє.
На жаль, для внутрішніх «звитяжців»
Теж рідна мова ‑ що чужба.
В обнімку,з ворогом у ласці, –
Вважай, що буде їм труба.
Читачу, друже теж ізмала
Професор йшов, як ти, в цей день…
Щоб наша мова розквітала,
Бери цей досвід ‑ і вперед!
КОЛИ ВСЕ НАВПАКИ
«І знову, як і в ті роки,коли тут, у цих стінах (Будинку Спілки письменників України) ми створювали Товариство української мови ім.Т.Шевченка, і Народний Рух і Демократичну партію України заснували,‑ чується злостиве, роздратоване: «Чого вони не сидять над своїми рядками? Чого лізуть?».
А.Погрібний , «Україна навпаки»
На Банковій – будинок Спілки,
Де рідне слово гарт взяло,
Тут революцій було стільки
І твій, Професоре, апломб.
Протестні акції, нічліжки,
Розсуньтесь, стіни – люд, огром…
Долались тут владні розбіжки,
Щоб рідне слово зажило.
Скільки тут гризлось не за нього,
Але про це – замкни вуста:
Добром кінчалось, слава Богу,
А час досягнень наверстав.
Тут зігрівались, лікувались,
Щоб завтра знов казати: ні!
«Свої» омоновці з’являлись
Сюди, де гнів розпаленів.
Хоч було лячно: влада ‑ сила…
І розгадай, де «свій чужак».
Чолом тобі, письменська вілло!
Життя ішло тоді нвспак.
Скільки ідей тут народилось?
(Кучму та ін. – під три чорти!)
А влада, сціпивши вудила,
Хитрила: «Разом нам іти».
Професоре, у цім горнилі.
Ти – серед постатей ясних.
Серед чесніших, що мов хвилі
Змивали президентський звих.
Гончар в «Щоденниках» навіки
Вписав цей день, терору день.
Чи ревно дивимось у вічі
Майбутньому, котре іде?
Хоч грай осанну: не єдині,
А оборонців – усе більш.
Здавалося,твердіші нині:
Життя в державі йде певніш.
Та знов незгоди різномовні
І докір знов: ‑ Ти хто такий?
Усе б, здавалось, разом зробим,
Так знов: «нехай» та «навпаки».
Господь і гідність, і закони
Дав людям справді на віки,
Беріть і кланяйтесь іконам.
Та шовіністи ‑ навпаки.
Не прогнівити б фарисеїв,
У них хвостища он які!
Чи скинемо із шиї шлеї?
Так нас учили ж навпаки…
Зросійщення – духовні міти,
П’ятиколонникам ‑ віки?
З якого, кажете, ми віку?
З того, що ріже навпаки!
Не забувайте за епоху:
Ви ‑ є творці, чи їдаки?…
Де обруситель шкодить трохи,‑
Там «руський мір» ‑ все навпаки.
Хай не сидиться, не лежиться,
Як це було у ті роки…
Моя порада знадобиться:
Давайте діять навпаки!
ЕПІЛОГ
Кличе його душа:
Байдужості дай одкоша!
Ідейна його мета
Злетіла, як мудрий птах.
Безстрашність він вирвав з лав –
Майбутнього зрине плав.
Професоре, за звичай,
Долі твоєї свіча
Буде іскрить щодень.
Гей, хто за ним вже йде?
Життєва вершина митця:
Забить в бездуховність цвях,
‑ Цвях мудрості і надій.
А юні сказати: дій!
Бо ще ж малоросів – рої…
Боже, сини ми чиї?
Є ще хохол і смерд…
Рідному слову дай лет!
Наш же прекрасний рід
Вічно розтоплював лід…
Бог й Україна ‑ це ти:
Професора творчий мотив..
З найвищих його нагород:
Кликати етнос до згод…
Хто ще до цього не звик?
Наші герої повік:
Поряд з Шевченком ‑ вони,
Ті, що стоять край горнил.
Тож , найвідважніші, ‑ в стрій!
Хай не поменшає мрій!
Творімо за ним Едем:
Посіяне ним все ‑ зійде!
Життя його ‑ сад вночі,
Де ще багато сичів.
Лет їх – у нашій судьбі.
Ворогу дайте відбій!
Хто у обнімку з ним,
Не бачить тому весни.
В критичну годину еліт
Творімо омріяний світ!
Нехай ще у нашім саду –
Зрідка ку-ку й оду-ду…
Та оживе перезва,
Він же до неї всіх звав!
*Ліна Костенко
На світлині: Дмитро Головко (ліворуч) з Анатолієм Погрібним (праворуч), село Мочалище Бобровицького району Чернігівської області, 2006 рік.