Для того, щоб простити

267

 
 
Ваня АНГЕЛОВА
Болгарська поетеса; вчений-лінгвіст; член Спілки незалежних болгарських письменників (СНБП);  член Спілки сербських письменників (СКОР), член Співдружності македонських письменників (Бран), член Асоціації шведських письменників; член Руху світових поетес «Donne e Poesia«; член Руху світових поетів «Poetas del Mundo«; почесний член Спілки письменників Вірменії; почесний член НСПУ.
 
ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ПРОСТИТИ
Години йдуть крізь мене – все без сну,
вони горять у присмерковій сині.
В очах твоїх я ласку осягну,
що зве мене вночі, ота, єдина.
Не спить світанок, сонячне зерно,
Я завмираю, линуть просто в душу
пісні Загрея, невтишимі, знов.
Солодкий запах золотої груші
несеться серед ніжних трав, могил.
Вітри блаженні віються по світу.
О, рідна земле, дай прощенням сил,
щоби і я змогла богів простити.
 
КОЛІСНИЦЯ ЧАСУ
Чи нестримна часу колісниця
знов летить в ліси, що сплять в мені?
Мирно спочивають многолітні
спомини, бажання, давні дні.
 
Світло незапаленої свічки
все ще непогасно пломенить.
Мертві вже захисники довічні.
Колісниця блискає, гримить.
 
Метушня нарешті затихає
в непорочній темряві слабій,
вже йдемо до зір, до небокраю,
смертні і безсмертні по судьбі.
 
ПРИРЕЧЕНІ
Стародавні небеса заклечані.
Пломінь зір дорогу простелив.
Віриш ти, з тобою ми приречені,
тільки я не відаю, коли,
розігнати морок із копитами,
щоби зло пощезло навіки?!
Божевілля селиться між квітами,
сіється з небесної руки…
І видіння бачаться пробуджені,
шириться навкруг вогонь заграв,
ми з тобою все ж таки приречені…
Тіні в’ються між зім’ятих трав…
 
БОГИНІ ЗУХВАЛОСТІ
Стукотять у присмерках підкови.
Шал горить у венах навздогін.
І бездонний вітер славословить,
вихваля зухвалості богинь.
 
Час тьмяніє десь за небосхилом,
блідо-сіру фарбу дні несуть.
Почекай, життя, коротке, миле!
Попід сонцем, попід небом – будь!
 
Хай тобі насниться щось химерне,
ще не йди в останню смертну путь!
Бо тебе зухвалості богині
під холодним каменем знайдуть!
 
ПОЛУМ’Я У ВОГНИЩІ
Батьківщино, ти жива в мені,
із нічого нібито народжена.
Виникають знов прийдешні дні
з непогасним полум’ям у вогнищі.
Зі свічками, де старий вівтар,
з двоголоссям співу церкви нашої,
з дітьми – то великий Божий дар,
із геранню, із хрестом і рясою,
із кістками предків, що в твоїх
пресвятих обіймах сповиваються,
службами вечірніми в церквах,
у земному храмі – відчуваю я –
всюди ти, в моїй душі весь час.
У могили батька рідноокого,
як мене покличе неба глас,
я лягаю в сподіванні спокою
біля материнської душі.
Зорі заіскряться небозводами
і дадуть снагу нових вершин,
силу принесуть Панеги водами.
Мудрість серця віднайду тоді,
я повстану з куряви і попелу.
Знову на майбутнє відроди –
вічна і спасенна, не потоптана.
Ти жива, Болгаріє, в мені,
ти безсмертна, з вічності народжена,
Виникають знов прийдешні дні
з сонячним вогнем в твоєму вогнищі.
 
CПОМИНИ
Ніби Херос, я вершник самий,
і копита гримлять, наче дзвони,
хтось запалює іскру в пітьмі
і дає мені хрест та ікону.
 
Ніч долаю нестримним конем,
вівтарі у безмісячній сині,
знов, очищена Божим вогнем,
над красою Болгарії лину,
 
де відважний балканський юнак
крутить вуса свої молодії,
я життя відчуваю сповна…
Там палає, згорає, не тліє
 
непогасний вогонь у мені,
та приходить неспокій, неначе
літня блискавка в лагідні дні,
щоб могла його краще побачить.
 
Спомин давній, жага і любов…
Птахом юність випурхує завше,
я іду між святих молитов,
бо частину себе роздала вже.
 
 
МАНДРІВКА
Літа у вічі дивляться мені,
я чую гуркіт – стукотять копита,
зарозумілі, сиві, навісні,
я з ними чуюсь, наче Афродіта.
 
А на дорогу ллється водоспад,
дзвенять підкови – червонястий кінь цей,
сліди ведуть у молодість, назад,
в не полум’яний доти захід сонця.
 
ЗНОВУ
Знову йду до нестримного часу,
помолитись дощу і землі,
хочу змити проблеми, що ласі
на незгоди, й летіти у млі.
 
Змиє злива вдавання рікою,
благовісно озвуться святі,
і здається, Парис прийде з Трої,
щоби мати любов у житті.
 
СОН
Не може сон мене впіймати
і смерть десь недалеко є,
колись візьме життя моє,
а поки що стоїть на чатах.
 
І час, і плоть – для мене ґрати,
їм небо душу віддає,
не може сон мене впіймати
і смерть десь недалеко є,
 
життя – фантом, що сіє втрати,
спиваю час, мов сомельє,
та поряд завжди Віфлеєм,
Отець і Син, і Божа мати –
не може сон мене впіймати…
 
НАВІЩО
Навіщо я прийшла в цей  світ?
Невже для того, щоб померти?
Владар, безжалісний і впертий,
терза вуста мої живі,
 
лукавство в нього у крові,
ворожий лик його не стерти –
навіщо я прийшла в цей  світ?
Невже для того, щоб померти?
 
Це все – такий жорстокий міт,
суворий, згубний і відвертий,
та вперше, вдруге і вчетверте,
пекельний скуштувавши плід,
не зойкну, бо прийшла в цей світ!
 

Переклад з болгарської

Інни КОВАЛЬЧУК

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!