Владимір
ЯГЛІЧИЧ (1961) – сучасний сербський письменник з міста Крагуєвац, автор десяти
поетичних збірок (“Поза свідомістю” (1990), “Темний сад”
(1992), “Усамітнений мандрівник” (1994), “Тіні в дворі”
(1996), “Стовп” (2013) та інш.), трьох романів і близько п’ятьох
десятків книг перекладів з англійської, французької, німецької та російської
мов.
Зокрема,
переклав і упорядкував Антологію англомовної поезії від чотирнадцятого до
двадцятого віків (2009) та Антологію російського модерного оповідання (від
Толстого до Шаргунова, 2011).
«Я чув про Владиміра Яглічича як про відомого
перекладача… – так писав про сербського колегу відомий російський поет Бахит
Кенжеєв. – Познайомившись з його власною творчістю, я був вражений глибинною
потугою цих віршів, їхньою безкорисливістю та
самовідданістю». Думаю, сповнені філософських розмислів та глибинної
експресії вірші сучасного сербського поета зацікавлять і вітчизняного читача.
Які в українській версії з’являються на світ уперше.
Павло ВОЛЬВАЧ
ПОВЕРНЕННЯ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Йдуть людей обрубки, попід стукіт милиць,
головним проспектом, де дими сповились,
клигають повз банки, школи, стадіони,
попри диско-клуби і «луї віттони»,
скупщину минають і нудьгу щоденну,
доки їхні очі тнуть пітьму теменну,
в цих часах скорботних, вимерзлих на відчай,
поки зрів-достигнув інший вимір притчі,
що тривкіша смерті – пам’ять днів цих ніби,
що дає спокуту, але рани глибить.
Вдивляться. Побачать: люду тлумні ріки
знов такі ж, як завше, без числа, без ліку.
ті самі неони над куби-громади,
і жінки дарують ті ж самі принади,
доки ті із друзів, що втекли із січі,
так старанно прагнуть уникати стрічі
в світі, що не знає сорому, вістимо,
що не заздрив зроду мертвим побратимам.
І коли земні ці похитнуться ролі,
і з суєт потягне в небо мимоволі:
де святим і грішним знайдеться порада,
де судом всевишнім віє Божа правда:
щоб прошепотіли, коли німб замріє,
слово найстрашніше: Сербія-Србиjя.
2
Хто, що
поневажив силу мас і силу
трону – взяв і виграв? Господи, помилуй!
Над самотнім гробом дим свічі у тиші, й
вітер хрест голубить, сам за себе більший.
ПІСЛЯ БУРІ
Як заревло, завило! Нічні стихії скресли.
Сам Всесвіт в одночасся змінився в круговерті.
Ще трохи буревію, і хто віднайде весла,
і хто відкриє землю, і – душі по тій тверді?
Але вже зрання стихло, роз’яснилось надворі:
адже то просто вітер, то води животворні…
Ось так і геніальність стрясає власну сутність
у божевіллях ночі, в істериках туманних,
шукає дім, де може, хоч закуток присутній
для шепотів неложних, для сенсів необманних.
Свій прототип, і міру, і – при нагоді – форму
узгодивши з єдиним, одвічним омофором,
із чимось, що не в смерті, ні в русі, ні в прапорі,
а тільки у творінні, де шлях єдиний: д’горі.
ЗУСТРІЧ
Вдягнись, зберись, а потім стиха
у сяйво браму привідкрий.
Щоб Гад мертвотою не дихав,
хай крок на волю лине твій.
Допоки пурха сніг над містом,
якісь єднаючи світи,
діждись когось, як благовістя,
серед перону, в сутінь, ти…
Де мов з вулкана – лава люду,
і в кожного свій льос, свій час.
Любов – ото єдине чудо,
що змушує творити нас
з нічого, із речей таких,
щось те, що знає лиш Пан-Біг.
ТАЇТІ
Та кам’яна замисленість несхитна –
То, може, руху перша зав’язь краща,
Свинець, що форму кулі не прибрав ще,
Щоб з часом долю вцілити несхибно.
Щоб ти, надсвітня мріє, так не тисла,
Одвіти стали хмарами на чатах.
Той берег моря – то найвищі змисли
Материків, у
головах зачатих.
Все відсахнеться в темряву печери,
в тинистості камінного боввана,
до сну, снага якого невтолена,
котрий не знає влади тлуму й черги
та з ночі навпіл світ протне до рана:
Проникнення жертовності Гогена.
КАБЕЗА
ДЕ ВАКА
Морську пили ми воду, тлінне жито
вкушали; хвилі розтрощили човна.
І правду, як пісок гірку, спожито –
це шлях в обман, жаска дорога й чорна.
Від триста душ лишилося чотири.
Здалося: нас покрають, ми, незграби,
зневірені, зостались потаймиру,
немов на берег викинуті краби.
При дикунах, під їх гортанні звуки
розклали ватру, м’якоть мідій їли;
чекали смерті, як вінця образам.
Коли ж впритул узріли наші муки,
на берег сіли поряд з нами. Сіли
й заплакали. Також
із нами разом.
ДОСВІТНЄ
Не можу йти, з тобою зостався би отут,
у рань оцю, назавжди,
де сон, неначе скрут. ,
нога пообважніє,
чоло потнуть турботи,
і все, що вчора праглось, зміліє від марноти
світ з небезпек і болю; той світ великий наш –
що в пригірщ набереться, не більше щоби аж,
що суєта і порох, такі закони прості:
чиясь самозневага, розгорнута у простір;
із вод цих спраглий зіп’є хіба ще більшу спрагу:
мізерія пустелі і утопічні блага.
Не можу йти, з тобою зостався би отут,
де наші ідеали мруть без трагічних нут,
у тремі пощезання, в печалі снів і літер,
в ілюзії, що все це – якийсь таємний вибір.
ВОРГОЛОВА
МАТИ
Ночами, без одвіту
дивлюся, занімівши:
лежить він серед світу,
що криги крижаніший.
Вночі, в німотних гулах,
лежить на боці, в снінні.
У шепотах минулих,
в ілюзії, в затінні.
Перформансові
зблиски
все прибираю вдень
я.
Він додає до списку
нових курвів
імення.
Удень його вітають
і лають, як належить.
І дим душі витає,
його душі на вежах.
На неї лиш надія.
На згублену. Самітню.
Удень гублю її я,
Аби знайти крізь пітьму.
Вночі вона, буває,
верта до нього в снінні.
Тоді – це син – я знаю.
Мій син, моє творіння.
Душа, як перед казкою
стихає, добра знову.
Долонею приласкана
із матір’ю розмова
Життя крицеві очі
вдень байдуже
поблискують.
І лиш в ночах урочих
з ним марю по-русинському…
ТРУНА
З ЛЬОДОВИКОВОГО ПЕРІОДУ
В нашої культури під Сибіром льоду
городи й архіви, рай і розмах
неба.
Занепала,
ціла
Всесвіту подоба:
і немає шани, і нема потреби.
Диханням
несправжнім, що сердець не гріє,
обростаєм, ніби скрижанілим м’ясом.
Тож обрав я житлом
крижану завію,
Під дощем холодним, під таким же часом.
Ось я, між нового льодосвяткування.
Де ідеш, утробо? Зрештою, не суть.
На землі лишає хтось усі надбання,
а я все, що маю, крізь труну несу.
МРЕВО
Коли пітьмою
день огорне,
нахлинуть сльози, груди крає.
І морок – лик лихого Бога,
і ще до полудня не скоро
від тих ілюзій, що немає,
і м’ясо на кістках всихає,
як у небіжчика живого.
Нема творця добра і правди,
ти сам живив озлілість світу
і ніч на зір тче запинало.
Неначе раптом щось постало,
неначе бачиш батька раптом,
що схоронив ось власні діти,
а знав ти їх усіх відмалу.
БОГ
КАЖЕ
Я батькове не знаю ймено,
Моя матуся – річка диму.
І браття з паль глядять на мене,
а сестри з кладовищ – за ними…
А друзі – кропива і терни,
любов – химерія. Таке щось…
Як човен, без вітрил і стерна,
пливу, вітрами гнаний в безвість.
Рече Господь: “Живи, бо що
вже…
Не забрудни душі подовше,
і плоть свою садни, болящу.
Ти прах – падеш, як пил з підошви, –
чи злиднем, чи ясновельможним,
і не питай ніколи: нащо?”
Переклад
Павла Вольвача