Десять сербських віршів

283

Владимір
ЯГЛІЧИЧ (1961) – сучасний сербський письменник з міста Крагуєвац, автор десяти
поетичних збірок (“Поза свідомістю” (1990), “Темний сад”
(1992), “Усамітнений мандрівник” (1994), “Тіні в дворі”
(1996), “Стовп” (2013) та інш.), трьох романів і близько п’ятьох
десятків книг перекладів з англійської, французької, німецької та російської
мов.

Зокрема,
переклав і упорядкував Антологію англомовної поезії від чотирнадцятого до
двадцятого віків (2009) та Антологію російського модерного оповідання (від
Толстого до Шаргунова, 2011).

 «Я чув про Владиміра Яглічича як про відомого
перекладача… – так писав про сербського колегу відомий російський поет Бахит
Кенжеєв. – Познайомившись з його власною творчістю, я був вражений глибинною
потугою цих віршів, їхньою безкорисливістю та 
самовідданістю». Думаю, сповнені філософських розмислів та глибинної
експресії вірші сучасного сербського поета зацікавлять і вітчизняного читача.
Які в українській версії з’являються на світ уперше.

                                                                                                                
Павло ВОЛЬВАЧ

ПОВЕРНЕННЯ

Йдуть людей обрубки, попід стукіт милиць,

головним проспектом, де дими сповились,

 

клигають повз банки, школи, стадіони,

попри диско-клуби і «луї віттони»,

 

скупщину минають і нудьгу щоденну,    

доки їхні очі тнуть пітьму теменну,

 

в цих часах скорботних, вимерзлих на відчай,

поки зрів-достигнув інший вимір притчі,

 

що тривкіша смерті – пам’ять днів цих ніби,

що дає спокуту, але рани глибить.

 

Вдивляться. Побачать: люду тлумні ріки

знов такі ж, як завше, без числа, без ліку.

 

ті самі неони над куби-громади,            

і жінки дарують ті ж самі принади,

 

доки ті із друзів, що втекли із січі,

так старанно прагнуть уникати  стрічі  

 

в світі, що не знає сорому, вістимо,

що не заздрив зроду мертвим побратимам.

 

І коли земні ці похитнуться ролі,

і з суєт потягне в небо мимоволі: 

 

де святим і грішним знайдеться порада,

де судом всевишнім віє Божа правда:         

 

щоб прошепотіли, коли німб замріє,

слово найстрашніше: Сербія-Србиjя.

2

Хто, що
поневажив силу мас і силу

трону – взяв і виграв? Господи, помилуй!

Над самотнім гробом дим свічі у тиші, й

вітер хрест голубить, сам за себе більший.

 

 ПІСЛЯ БУРІ

Як заревло, завило! Нічні стихії скресли.    

Сам Всесвіт в одночасся змінився в круговерті.

Ще трохи буревію, і хто віднайде весла,

і хто відкриє землю, і – душі по тій тверді?

 

Але вже зрання стихло, роз’яснилось надворі:

адже то просто вітер, то води животворні…

 

Ось так і геніальність стрясає власну сутність

у божевіллях ночі, в істериках туманних,

шукає дім, де може, хоч закуток присутній

для шепотів неложних, для сенсів необманних.

 

Свій прототип, і міру, і – при нагоді – форму

узгодивши з єдиним, одвічним омофором,

із чимось, що не в смерті, ні в русі, ні в прапорі,

а тільки у творінні, де шлях єдиний: д’горі.

 

ЗУСТРІЧ

Вдягнись, зберись, а потім стиха

у сяйво браму привідкрий. 

Щоб Гад мертвотою не дихав,   

хай крок на волю лине твій.

 

Допоки пурха сніг над містом,

якісь єднаючи світи,

діждись когось, як благовістя,

серед перону, в сутінь, ти…

 

Де мов з вулкана – лава люду,

і в кожного свій льос, свій час.  

Любов – ото єдине чудо,

що змушує творити нас

 

з нічого, із речей таких,

щось те, що знає лиш Пан-Біг.

 

ТАЇТІ

Та кам’яна замисленість несхитна – 

То, може, руху перша зав’язь краща,

Свинець, що форму кулі не прибрав ще,

Щоб з часом долю вцілити несхибно.

 

Щоб ти, надсвітня мріє, так не тисла,

Одвіти стали хмарами на чатах.

Той берег моря – то найвищі змисли

Материків,  у
головах зачатих.

 

Все відсахнеться в темряву печери,      

в тинистості камінного боввана,

до сну, снага якого невтолена,                 

котрий не знає влади тлуму й черги

та з ночі навпіл світ протне до рана:    

Проникнення жертовності Гогена.

 

КАБЕЗА
ДЕ ВАКА                                

Морську пили ми воду, тлінне жито

вкушали; хвилі розтрощили човна.

І правду, як пісок гірку, спожито – 

це шлях в обман, жаска дорога й чорна.

 

Від триста душ лишилося чотири.

Здалося: нас покрають, ми, незграби,

зневірені, зостались потаймиру,

немов на берег викинуті краби.

 

При дикунах, під їх гортанні звуки

розклали ватру, м’якоть мідій їли;

чекали смерті, як вінця образам.

Коли ж впритул узріли наші муки,

на берег сіли поряд з нами. Сіли     

й заплакали. Також
із нами разом.

 

ДОСВІТНЄ

Не можу йти, з тобою зостався би отут,

у рань оцю, назавжди,
де сон, неначе скрут.                                 ,

нога пообважніє,
чоло потнуть турботи, 

і все, що вчора праглось, зміліє від марноти

світ з небезпек і болю; той світ великий наш –

що в пригірщ набереться, не більше щоби аж,

що суєта і порох, такі закони прості:

чиясь самозневага, розгорнута у простір;

із вод цих спраглий зіп’є хіба ще більшу спрагу:

мізерія пустелі і утопічні блага.

Не можу йти, з тобою зостався би отут,

де наші ідеали мруть без трагічних нут,

у тремі пощезання, в печалі снів і літер,

в ілюзії, що все це – якийсь таємний вибір.

 

ВОРГОЛОВА
МАТИ

Ночами, без одвіту

дивлюся, занімівши:

лежить він серед світу,

що криги крижаніший.

 

Вночі, в німотних гулах,

лежить на боці, в снінні.

У шепотах минулих,

в ілюзії, в затінні.

 

Перформансові
зблиски

все прибираю вдень
я. 

Він додає до списку

нових курвів
імення. 

 

Удень його вітають

і лають, як належить.         

І дим душі витає,

його душі на вежах.

 

На неї лиш надія.

На згублену. Самітню.

Удень гублю її я,

Аби знайти крізь пітьму.

 

Вночі вона, буває,

верта до нього в снінні.

Тоді – це син – я знаю.

Мій син, моє творіння. 

 

Душа, як перед казкою

стихає, добра знову.

Долонею приласкана

із матір’ю розмова 

 

Життя крицеві очі    

вдень байдуже
поблискують.

І лиш в ночах урочих                         

з ним марю по-русинському…

 

ТРУНА
З ЛЬОДОВИКОВОГО ПЕРІОДУ

В нашої культури під Сибіром льоду       

городи й архіви, рай і розмах
неба.

Занепала,
ціла
Всесвіту подоба: 

і немає шани, і нема потреби.       

 

Диханням
несправжнім, що сердець не гріє,

обростаєм, ніби скрижанілим м’ясом.

Тож обрав я житлом
крижану завію,

Під дощем холодним, під таким же часом.

 

Ось я, між нового льодосвяткування.

Де ідеш, утробо? Зрештою, не суть.

На землі лишає хтось усі надбання,

а я все, що маю, крізь труну несу.

 

МРЕВО

Коли пітьмою
день огорне,                          

нахлинуть сльози, груди крає.

І морок – лик лихого Бога,

і ще до полудня не скоро     

від тих ілюзій, що немає,

і м’ясо на кістках всихає,

як у небіжчика живого.

 

Нема творця добра і правди,

ти сам живив озлілість світу          

і ніч на зір тче запинало.

Неначе раптом щось постало,

неначе бачиш батька раптом,

що схоронив ось власні діти,

а знав ти їх усіх відмалу.

 

БОГ
КАЖЕ

Я батькове не знаю ймено,

Моя матуся – річка диму.

І браття з паль глядять на мене,

а сестри з кладовищ – за ними…

 

А друзі – кропива і терни,

любов – химерія. Таке щось…

Як човен, без вітрил і стерна,

пливу, вітрами гнаний в безвість.

 

Рече Господь: “Живи, бо що
вже…

Не забрудни душі подовше,

і плоть свою садни, болящу.

 

Ти прах – падеш, як пил з підошви, –    

чи злиднем, чи ясновельможним,     

і не питай ніколи: нащо?” 

                                                          Переклад
Павла Вольвача

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!