Десь там, в осінніх стомлених полях…

164

НА ПОКУТІ

Хурделить хуга,
в бовдурах гуде,

Риплять старі
віконниці од вітру.

Різдвяний вечір
в нашу хату йде

і, несучи куті
макітру,

Співає пісеньку
нехитру:

– Іде кутя до
покутя –

Туп, туп!

За чубчика бере
дитя – скуб, скуб

То моя мати
(осяйна як день!)

Із
древньогрецьким іменем

                        Федора,

За чубчик
взявши, ще малям веде

Мене на покуть й
жартома

                        говорить:

Іде кутя до
покутя –

Гуп, туп!

За чубчика бере
дитя –

скуб,скуб!

Я в білій льолі
– хлопчик-янголя

Під образами, де
горить лампадка.

Поважно так
всідаюсь, хоч маля,

В кутку на
покуті…

І досі в
згадках:

– Іде кутя до
покутя –

Туп, туп!

Нехай росте в
синка мого

Чуб, чуб!

На білий обрус
клалося сінце,

Кутя у мисці та
узвар із грушок…

Хоч і в літах я
нині, а оце

Вогнем лампадки
спогади ворушить.

До покутя іде
кутя

За чубчика веде
дитя…

Хурделить ніч
різдвяна у вікні!

Все те до скону
буде незабутнє:

Хурделить ніч, а
батько на війні.

А матінка веде
мене в майбутнє: –

До покутя іде
кутя

За чубчика веде
дитя…

 

***

Десь там, в
осінніх стомлених полях,

Де Бородянка,
Кодра, Забуяння,

Летить крізь
вечір залізничний шлях,

Мчить електричка
в темну ніч остання.

 

Мені ж її нічим
не зупинить,

Не наздогнать на
буйногривих конях.

Забрала серце –
залишила нить:

Сріблясту іскру
сивини на скронях.

 

В тій електричці
мчить моя любов,

Зорею сяє в
тумани гривасті,

Поміж полів
осінніх, між дібров

Летить моє
голубооке щастя.

 

Невже ж воно, як
той метеорит,

Протне пітьму і
кане в синю безвість?

Чи буде завжди
квітнути-горіть,

Цвісти весняним
голубливим безом?

 

Не знаю ще…
Лиш знаю, що печаль

П’янить мене, як
найхмільніший трунок,

Й пече, мов
сонця вогняна печать,

Її прощальний
пломінкий цілунок.

 

ГАЛУЗКА

Заплутавшись в
густій життєвій хащі,

Близьку галузку
я одвів убік…

Й хльосткий удар
–  здавалось би нізащо

Зненацька очі й
серце враз обпік.

 

Нізащо? Де там:
ти ж ламав галузку –

Живу, зелену,
віддану тобі.

Заплутавшися в
хащі так безглуздо,

Гнув найдорожче
у своїй судьбі.

 

Обсипалося
листячко зелене,

Галузка не зламалась,
й ти живий.

Та вже немає тих
очей у мене,

В душі і в серці
я вже сам не свій.

 

САМОТА

Ніч глибока,
стрімка, як шурф.

Чорний простір
глевкий, як тісто.

Непривітно мені
і тісно.

Я на самому дні
лежу.

 

Дивно раптом
себе відчуть

Серед міста,
неначе в шурфі.

Крапелини хвилин
течуть

У нічний
шамотливий шурхіт.

 

У нічну самоту
пішла

Сновигати моя
тривога.

Поблукала і не
знайшла

Нічого…

 

А тепер ось
звила кубло

Біля серця мого
і ниє…

Намело снігів,
намело!

Самота над
снігами виє.

 

Й вовкулакою
вдаль бреде

Самота моя попід
будинки,

Залишаючи
де-не-де

Шерсті сірої
клапті-патинки.

 

Самото моя,
самото,

Самотино, мала
дитино,

Не зустріне тебе
ніхто,

Закоцюрбнем в
снігах під тином.

 

Йди до хати, де
я пишу

Дику пісню свою
про місто…

…Ніч глибока,
стрімка, як шурф;

Чорний простір
глевкий, як тісто.

Я на самому дні
лежу,

Непривітно мені
і тісно.

 

***

Моя душа, як
човен край верби…

Летять листки на
сполотнілу воду.

Нащо, скажи,
навіщо я тобі?

Я хочу виру й
броду-переброду.

 

Так хочу виру
волі й сплеску весел я!

Невже ж так
важко, трудно так збагнути,

Що човен має
плавать – не стоять

Замком і
ланцюгом навік припнутий.

 

ГРОЗА НА ВИСОКОМУ ЗАМКУ

Несамовита і
жагуча,

Неначе злива
грозова,

Ти солодко мене
так мучила,

Шепочучи п’янкі
слова:

 

– Люби мене,
люби, мій легіню!

Палають вічності
свічки,

Проходять сивою
легендою

Крізь нас, крізь
вечір козаки.

 

– Люби мене,
люби, мій соколе!

Хай громом
стугонять серця

На Замку синьому
Високому

Во ім’я Сина і
Отця.

 

– Люби мене!..
Бо нічка близько вже

Погасить грози і
свічки…

…І я любив.
Кресали блискавки,

Немов шаблі
січовиків.

 

І я любив…
Крізь нас майбутньому

Життя і воля
слали в світ

Кохання силою
могутньою

Жагучий грозяний
привіт.

 

І я любив… По
синіх кручах

Ішла до вічності
жива

Несамовита і
жагуча

Гаряча злива
грозова.

 

НА МОГИЛІ А. АХМАТОВОЇ

Сосни високі,
мов щогли.

Туман, як
вітрила, повис.

Анно Андріївно,
що ж Ви

Зайшли так
далеко в ліс?

 

Мохом сирим
зеленим

Вкрита навколо
земля.

Якось незвично
для мене

З Вами отак
розмовлять.

 

Я ж бо із Вашим
словом

Білих стрічав
лебедів,

Сам же у це
Комарове

Жайвором сірим
летів.

 

Ліс берендеїв
тихо

Казку сумну
снує.

З нею розрада й
лихо

Стукають в слово
моє.

 

Ваше суворе
ложе.

Сосни кругом до
небес

Сіра стіна (о
Боже!), –

І чорний
залізний хрест.

 

Склала лебідка
крила,

Ліс потемнів,
завмер…

Тільки туман, як
вітрила,

Рвався до синіх
озер.

1977

 

 

ЯБЛУНЕВА БАЛКА

Б.М. Мозолевському

У ті роки… У
ті далекі роки,

Де ми були, були
й перебули.

Нарешті
все-таки, нарешті

Нема дощу, нема
сльоти,

Крупу нам сіє
небо в решеті,

А з ними –  зірочки слюди.

 

Хутчій на лижі
та в погоню,

Щоб вітер в лісі
перейнять!..

Калини кетяги
червоні,

Як смолоскипи,
пломенять.

1975

***

Всю ніч мело, аж
в бовдурах гуло,

Здалось, не
вибратись з хурдиги вік нам…

Так біле свято
увійшло в село,

Засипавши хати
по самі вікна.

 

Ранкова тиша
стала в береги,

Де й ділася
завійна ніч і хмари –

Скрізь урочисто
й чисто навкруги.

І сходить сонце,
як діжа в опарі.

 

А з бовдурів
–  ти тільки подивись:

Ледь
підрожевлені, а то й червоні.

Дими увись так
рівно підвелись,

Немов Елади
древньої колони.

 

В Еладі нашій
топлять матері

Ранкові печі. З
них зажарка пахне.

В небесній сині
сонце вже вгорі.

Як сковорідка,
що в печі не чахне.

 

Сніги –  святкова скатерть на столі…

Сідають снідати
в моїм селі.

2001

 

***

Вже повернуло на
весну…

Дихнув зненацька
гострий вітер.

Мов приску в очі
хто сипнув  

Я скрадливо
сльозину витер.

Вже повернуло на
весну.

У синім небі
галок грай

Рахманно-чорний,
ніби ріллі.

1 хмари, як
лебідки білі,

Пливуть кудись
за небокрай.

 

Вже повернуло на
весну!

Так фіалково
квітне обрій.

І я спішу в
надії добрій

Стрічать любов
мою ясну…

Вже повернуло на
весну.

1963

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!