НА ПОКУТІ
Хурделить хуга,
в бовдурах гуде,
Риплять старі
віконниці од вітру.
Різдвяний вечір
в нашу хату йде
і, несучи куті
макітру,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Співає пісеньку
нехитру:
– Іде кутя до
покутя –
Туп, туп!
За чубчика бере
дитя – скуб, скуб
То моя мати
(осяйна як день!)
Із
древньогрецьким іменем
Федора,
За чубчик
взявши, ще малям веде
Мене на покуть й
жартома
говорить:
Іде кутя до
покутя –
Гуп, туп!
За чубчика бере
дитя –
скуб,скуб!
Я в білій льолі
– хлопчик-янголя
Під образами, де
горить лампадка.
Поважно так
всідаюсь, хоч маля,
В кутку на
покуті…
І досі в
згадках:
– Іде кутя до
покутя –
Туп, туп!
Нехай росте в
синка мого
Чуб, чуб!
На білий обрус
клалося сінце,
Кутя у мисці та
узвар із грушок…
Хоч і в літах я
нині, а оце
Вогнем лампадки
спогади ворушить.
До покутя іде
кутя
За чубчика веде
дитя…
Хурделить ніч
різдвяна у вікні!
Все те до скону
буде незабутнє:
Хурделить ніч, а
батько на війні.
А матінка веде
мене в майбутнє: –
До покутя іде
кутя
За чубчика веде
дитя…
***
Десь там, в
осінніх стомлених полях,
Де Бородянка,
Кодра, Забуяння,
Летить крізь
вечір залізничний шлях,
Мчить електричка
в темну ніч остання.
Мені ж її нічим
не зупинить,
Не наздогнать на
буйногривих конях.
Забрала серце –
залишила нить:
Сріблясту іскру
сивини на скронях.
В тій електричці
мчить моя любов,
Зорею сяє в
тумани гривасті,
Поміж полів
осінніх, між дібров
Летить моє
голубооке щастя.
Невже ж воно, як
той метеорит,
Протне пітьму і
кане в синю безвість?
Чи буде завжди
квітнути-горіть,
Цвісти весняним
голубливим безом?
Не знаю ще…
Лиш знаю, що печаль
П’янить мене, як
найхмільніший трунок,
Й пече, мов
сонця вогняна печать,
Її прощальний
пломінкий цілунок.
ГАЛУЗКА
Заплутавшись в
густій життєвій хащі,
Близьку галузку
я одвів убік…
Й хльосткий удар
– здавалось би нізащо
Зненацька очі й
серце враз обпік.
Нізащо? Де там:
ти ж ламав галузку –
Живу, зелену,
віддану тобі.
Заплутавшися в
хащі так безглуздо,
Гнув найдорожче
у своїй судьбі.
Обсипалося
листячко зелене,
Галузка не зламалась,
й ти живий.
Та вже немає тих
очей у мене,
В душі і в серці
я вже сам не свій.
САМОТА
Ніч глибока,
стрімка, як шурф.
Чорний простір
глевкий, як тісто.
Непривітно мені
і тісно.
Я на самому дні
лежу.
Дивно раптом
себе відчуть
Серед міста,
неначе в шурфі.
Крапелини хвилин
течуть
У нічний
шамотливий шурхіт.
У нічну самоту
пішла
Сновигати моя
тривога.
Поблукала і не
знайшла
Нічого…
А тепер ось
звила кубло
Біля серця мого
і ниє…
Намело снігів,
намело!
Самота над
снігами виє.
Й вовкулакою
вдаль бреде
Самота моя попід
будинки,
Залишаючи
де-не-де
Шерсті сірої
клапті-патинки.
Самото моя,
самото,
Самотино, мала
дитино,
Не зустріне тебе
ніхто,
Закоцюрбнем в
снігах під тином.
Йди до хати, де
я пишу
Дику пісню свою
про місто…
…Ніч глибока,
стрімка, як шурф;
Чорний простір
глевкий, як тісто.
Я на самому дні
лежу,
Непривітно мені
і тісно.
***
Моя душа, як
човен край верби…
Летять листки на
сполотнілу воду.
Нащо, скажи,
навіщо я тобі?
Я хочу виру й
броду-переброду.
Так хочу виру
волі й сплеску весел я!
Невже ж так
важко, трудно так збагнути,
Що човен має
плавать – не стоять
Замком і
ланцюгом навік припнутий.
ГРОЗА НА ВИСОКОМУ ЗАМКУ
Несамовита і
жагуча,
Неначе злива
грозова,
Ти солодко мене
так мучила,
Шепочучи п’янкі
слова:
– Люби мене,
люби, мій легіню!
Палають вічності
свічки,
Проходять сивою
легендою
Крізь нас, крізь
вечір козаки.
– Люби мене,
люби, мій соколе!
Хай громом
стугонять серця
На Замку синьому
Високому
Во ім’я Сина і
Отця.
– Люби мене!..
Бо нічка близько вже
Погасить грози і
свічки…
…І я любив.
Кресали блискавки,
Немов шаблі
січовиків.
І я любив…
Крізь нас майбутньому
Життя і воля
слали в світ
Кохання силою
могутньою
Жагучий грозяний
привіт.
І я любив… По
синіх кручах
Ішла до вічності
жива
Несамовита і
жагуча
Гаряча злива
грозова.
НА МОГИЛІ А. АХМАТОВОЇ
Сосни високі,
мов щогли.
Туман, як
вітрила, повис.
Анно Андріївно,
що ж Ви
Зайшли так
далеко в ліс?
Мохом сирим
зеленим
Вкрита навколо
земля.
Якось незвично
для мене
З Вами отак
розмовлять.
Я ж бо із Вашим
словом
Білих стрічав
лебедів,
Сам же у це
Комарове
Жайвором сірим
летів.
Ліс берендеїв
тихо
Казку сумну
снує.
З нею розрада й
лихо
Стукають в слово
моє.
Ваше суворе
ложе.
Сосни кругом до
небес
Сіра стіна (о
Боже!), –
І чорний
залізний хрест.
Склала лебідка
крила,
Ліс потемнів,
завмер…
Тільки туман, як
вітрила,
Рвався до синіх
озер.
1977
ЯБЛУНЕВА БАЛКА
Б.М. Мозолевському
У ті роки… У
ті далекі роки,
Де ми були, були
й перебули.
Нарешті
все-таки, нарешті
Нема дощу, нема
сльоти,
Крупу нам сіє
небо в решеті,
А з ними – зірочки слюди.
Хутчій на лижі
та в погоню,
Щоб вітер в лісі
перейнять!..
Калини кетяги
червоні,
Як смолоскипи,
пломенять.
1975
***
Всю ніч мело, аж
в бовдурах гуло,
Здалось, не
вибратись з хурдиги вік нам…
Так біле свято
увійшло в село,
Засипавши хати
по самі вікна.
Ранкова тиша
стала в береги,
Де й ділася
завійна ніч і хмари –
Скрізь урочисто
й чисто навкруги.
І сходить сонце,
як діжа в опарі.
А з бовдурів
– ти тільки подивись:
Ледь
підрожевлені, а то й червоні.
Дими увись так
рівно підвелись,
Немов Елади
древньої колони.
В Еладі нашій
топлять матері
Ранкові печі. З
них зажарка пахне.
В небесній сині
сонце вже вгорі.
Як сковорідка,
що в печі не чахне.
Сніги – святкова скатерть на столі…
Сідають снідати
в моїм селі.
2001
***
Вже повернуло на
весну…
Дихнув зненацька
гострий вітер.
Мов приску в очі
хто сипнув
Я скрадливо
сльозину витер.
Вже повернуло на
весну.
У синім небі
галок грай
Рахманно-чорний,
ніби ріллі.
1 хмари, як
лебідки білі,
Пливуть кудись
за небокрай.
Вже повернуло на
весну!
Так фіалково
квітне обрій.
І я спішу в
надії добрій
Стрічать любов
мою ясну…
Вже повернуло на
весну.
1963
м. Київ