ПОЛІСЬКЕ
Чорна хата.
Безінтернеття.
Ліс навколо.
Озерна тьма.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Піють весело
Півні треті,
Але ранку чомусь
нема…
***
Зоряним пилом
припали озер дзеркала.
Вже й ліро-епос
Дніпра весь прочитаний кровно.
Йду у пустелю.
А явір росте зі
ствола
Мого пістоля –
Друга мого
безвідмовного.
Час мій повільно
струмує – як в яворі сік.
Звик я до болю.
А біль мій
звикає до мене.
Рік – наче
день…
Це відомо…
А день – наче
рік…
Вени – дороги.
Дороги – як
вени.
Скоро Додому…
А я ще не все
розлюбив.
Ще не навчився
біблійно ламати хлібину.
Радість дитячу,
як вишню з вишнівки,
Виймаю з журби,
Доки мені люті
друзі стріляють у спину.
Адже я сам за
червоні зайшов прапорці,
Взявши на душу
первісну печаль динозавра,
Що усміхається
світові ще у яйці,
Світлий, хоч
битий громами, мов Київська лавра.
Саме таких не
пускають на сцену життя
Миші і люде,
дрібненькі і хитрі істоти.
На диктофони
записане вовче багряне виття
Буде летіти у
космосі доти,
Доки щемлива
пташина весняна сльоза
Родить сльозу
материнську –
Гарячу і тиху.
Доки не все те,
що цінне, везуть на базар…
І не потрібно
боятись не дихати.
***
Люлька…
Місяць –
Задимлений
мамонта ріг.
Тютюнець –
Конопля і
вишня…
Порожнеча,
втамована сумом доріг,
Воскреса, як
любов колишня.
Я маруджу собі,
що в житті є сенс,
Що згадають мене
нащадки,
Буде грошей
багато,
Слава і секс…
Ще й усе, як
тоді, –
Спочатку…
Захлиналися
кайфом.
І Сонце-Бог
Обіцяло зігріти
світло.
І плящина
пітніла –
Одна на трьох…
І дівчата гули
на мітлах.
То ж горіла
душа,
Як бікфордів
шнур,
Під сльозою,
вином і морем.
Йшов з мечем
Христос,
Кликав на
війну…
Бісенята співали
хором.
А пізніше була
Запорозька Січ,
Гайдамаки,
ОУН,
Майдани…
Радість смішно
печальна,
Що згинем всі, –
Як бальзам на
душевні рани.
Все повернеться
знов
«На круги своя»:
Динозаври…
Великий Вибух.
Люлька.
Місяць
туманний…
І ти,
І я…
З
ЖЕКо-зеківським штампом:
«Вибув»…
***
Вже печаль
переплавлена в лють золоту.
Вже у Музи
розмазана туш на віях…
Вже давно я узяв
ту свою висоту,
На якій час і
смерть не віють.
Де за небо
миліша земля могил,
Звідки світять
кохані душі.
І слізьми
припадає зоряний пил
На грозою убитій
груші.
Біля мене живе
кіт з людським лицем
І солона, мов
правда, щука.
Далі – все не
так і усе не те:
Ні собор, ні
бар, ні наука…
Друг римує іще
«океан-орган»…
Вип’є ром,
поцілує денце.
Ну а я, ну а я
«ще той хуліган».
Я за трьох
проживаю день цей.
Я минулі печалі
струсив у полин –
Наче попіл із
люльки.
Ми витягуєм з
братом зі схрону стволи –
Грати
«хрестики-нулики».
Ми безсмертя уже
не шукаємо десь,
Сенс у Стіксі,
білому болю?..
Усміхається
сумно небесний Отець
І колише стару
тополю.
ЩОДЕННИКОВЕ. 20 ЖОВТНЯ 2010 РОКУ.
Золота і
благенька печаль сором’язного ранку.
Ультрадзвонова
тиша самотності.
Хвойні бунти.
Чорне писане
слово й проспіване біле –
Як ранка.
Буржуазний жирок
на тремтливому тілі води.
Але спиртом
сухим вже валяється паморозь перша.
Переламаний
голос вирійного птаха з пітьми.
А душа моя сива
над річкою віршить і вершить:
Їй же хочеться
ритму,
А не залишати
томи…
Їй здається –
нема, окрім неї, нікого у світі.
Запітніле вікно.
А по ньому
листочок пливе.
Ще зоріють під
тином запізно народжені квіти,
Засинає дорога –
Фатальне
продовження вен.
У тайзі
підсвідомості лиси гуляють і леви.
А сопілка з
орлиної кістки співає про рай.
Золотіють і
сивіють всі, хто хоч трохи дерева.
Хто хоч трохи
пташки,
Тим здається –
У вирій пора…
СПОВІДЬ ХАРАКТЕРНИКА
Снилося не те,
що я хотів,
Ранений у душу
через спину.
Гамлетівський
настрій…
Сто чортів
У мені шукають
батьківщину.
Смерть ходила в
білому кругом.
Я ж окрайцем
хліба сьорбав тишу.
Гнав чортів
хрестом і батогом
До вітрів, що
білу пісню пишуть.
Серце – як
вороняче гніздо,
Схолодніло і
осиротіло,
Бо до нього не
прибивсь ніхто,
Адже серце – то
не тільки тіло.
Мрії – наче
спогади.
Тепер
Ніби і нема…
Не відчуваю.
Написав я вірша
–
І подер…
Мов пакетик
золотого чаю.
Вмерти – чи
заснути назавжди:
Є різниця?
Чи нема різниці?
Догоря сльоза.
Солоний дим
Щастям
незаляканим іскриться.
Гріх у гнів, як
ртуть, перетече.
Сум – у радість,
А вогонь – у
воду.
Я безсмертний…
Та для мене
честь –
Вмерти разом зі
своїм народом…
***
Навіщо йдем?
Куди ідем?
Уже не знаємо…
Про що не можна
говорить –
Про те співаємо.
Упізнаємо з нот
кількох
Космічну музику
І «сображаємо»
на трьох
З чужими музами.
Як вітер, довга
кров шумить
В хрестах без
написів.
Тут вічність –
мить, що не болить,
Забуті напасті.
Як пуповина,
шлях у рай:
Сміється Бог –
Старенький Ра –
Над ідіотами,
Які виходять на
льодок
Тонкий і
ломаний.
І роблять злет –
Останній крок, –
Не знавши, хто
вони.
А вже коли отам,
за всім,
Ураз дізнаються,
Чомусь…
Напевно, добре
їм…
Не
повертаються…
***
Вакуум.
Боляче.
Пісня дика.
В кисні рідкому
– безмежні весла.
Велика душа – наче
дзвін великий:
Не вміє дзвеніти
весело.
Горілка в крові
–
Як єдина
радість.
Бог-Сонце
мовчить, як риба.
В таблиці
хімічній якийсь там радій
Уранно планету
здибив.
Аж кожен атом
Зайшовся матом,
Запінився,
Загорланив.
І куля, пущена з
автомата
У 41-м,
Тепер аж мене
порани…
Душа поцілується
грішно з тілом –
І тихо
проститься з болем.
Вакуум.
Космос…
Хотіла
безсмертя.
Жити вже не
хотіла…
Гола.
ЩОДЕННИКОВЕ. 11 ГРУДНЯ 2010.
Битий фарфор
снігів.
Напівсонна жура
за собою…
Як монета в
труну, пада в річку нічийна зоря.
Завтра вдарить
мороз –
І болюче білючим
загоїть
У пташках, у
вовках, в бунтарях.
Світла церква в
снігах без єдиного цвяха постала,
Ну хіба що оті –
у Христових руках на хресті…
Битий фарфор
снігів на лісах, цвинтарях, на вокзалах –
Мов розчинені
«царською водкою» осені сни золоті.
Тихо. Вітер – як
час, а чи Бог… непомітно присутній.
Кожна п’яна
сніжинка спішить пригорнутись до всіх –
Отаких, як вона,
– білопінно-хрестатих, невзутих,
Отаких, як і
люде, – рожденних на сміх і на гріх.
Місяць – бісовий
ріг – заіскрився, нагнувся і – здимів.
Але пісня забута
в далекій корчмі ожила.
Битий фарфор
снігів…
Я тілесно і з
вами, і з тими…
А душа під
снігами шукає тепла.
***
Кожен день
проживаю тепер, як окреме життя.
Книгу білої хати
нутром читаю.
У вітчизни моєї
змінився стяг.
Не змінився
Почаїв.
Бачу, люде
старенькі сміються старим
Так, як діти
звірятам.
Я – мов дерево
сильне, але без кори,
Що навчилось
літати.
А живу, наче Бог
у собачій душі.
І борюсь зі
сльозою.
І тече по мені,
наче мед по ножі,
Ситий зойк
Мезозою.
То ж закладка на
книзі поезописань –
Птеродактиля
шкіра.
І приходять
волхви із духовних повстань,
І шукають
кумира.
А лелеки
чорнобильські носять дітей
Сумнуватих
доволі…
І корінням до
верху калина росте,
Б’ють громи
тонкостволі.
Словом, все, як
було много вітру назад.
Сателітки
гніздечок.
Спить пекельно
порубаний райський сад.
Змій рятується
втечею.
І напоказ молінь
так багато тепер,
Що не віриш
нікому.
Цей останній мій
день молодим помер.
Крапка з комою.
***
Пружина
стиснулась – тугіше, тугіше, тугіше…
Обличчя – як
серце…
А серце розбитим
зрослось.
Штрафний стакан
«водкі» –
І знову
покластись на вірші,
Повітря розбивши
–
Як гутне
задощене скло.
У муть
непутьових скандалів пропасти веселим
І виплисти зранку,
немовби родитися знов.
Люблю це
безмежжя і дух допотопний оселі,
Зорю над могилою
– Богом зупинену кров.
Поклони й
прокльони, політики й полістероли –
Це все не для
мене.
Я музику неба
люблю.
Крізь гени мої у
Європу ходили «моголи»
І вікінги в
греки…
Тому я не кум
королю.
Цю землю мою мої
предки нагріли тілами,
Коли цілувались,
Коли умирали за
честь.
А я на межі між
підземним польотом і зламом.
А я на війні.
І пісні мої –
«жесть».
Та поки що
Сонце.
І ранок.
Кохання
вернулось нарешті.
І настрій веселий.
Це щастя?..
Вже знаю, що
так.
Блистить і
зітхає обтяжена цвітом черешня.
І вірші читає
підстреленим птахам дивак.
МОЇ ЖІНКИ
Була мені жінка
для пісні,
Була і для
ліжка,
Монахиня-жінка й
до чарів
Безсовісно
грамотна.
Одна була сп’яну
–
Хатинка на
курячих ніжках,
А інша – мов
різьблена
З кістки
мамонта.
Була мені жінка
–
Струна між
високими дзвонами,
Актриса театру
кріпацького,
Люлька
розпалена…
Поміж
дзеркалами, іконами
І поміж конями
Була мені дика,
балувана…
І я був усякий,
І світ був усякий
навколишній…
То весни, то
війни…
То Всесвіт –
сльозою під віями.
Була мені Жінка.
Стаю перед нею
навколішки,
То цвітом, то
снігом завіяний.
***
Нема що
робити…
Рахую зорі.
Мов сонна
дитина,
Слухняний весь.
І лід
борисфенський такий прозорий,
Що видно на дні:
Хто втонув,
живе…
Он блиснула
рибка, чи шабля давня…
Загадуй бажання:
А мо’,
здійснить?..
Чи вовк, а чи
вітер гуля у плавнях?
Реальність усе
це, чи давні сни?
Здається, що п’ю
я вино із рога
І люльку палю,
І грішу, й пишу
Калиновим соком
Листи до Бога,
Але не за ту
межу…
Мені ще й отута
хоч тяжко, – світло.
Я в білій
сорочці.
Кохана…
друг…
Бабуся прислала
сільське повидло.
Битву я виграв,
програвши гру.
Одні зреклися,
нові з’явились…
Шляхетні друзі,
Такі – мов кров.
Цвіте коріння.
Складаю крила
І – воскресаю
знов…
***
Вітри
потойбічні.
Порожні воронячі
гнізда.
Задумливі тіні
на дні золотої ріки.
Пегаса у яблуках
димно-розпалені ніздрі.
І Музи моєї
хітон безкінечно легкий.
Свіча у хлібині
росте еротично і свято.
Вже перші сніжинки
упали на скроні мої.
Прожито немало.
Написано також
затято.
Проведено
ближніх і дальніх у вічні краї.
Занудно від
слави.
А хочеться тайни
і мами…
Первісного
всього,
Чи вічного
світлого сну
Обабіч старого
іще дерев’яного храму,
Над серцем
згорілим –
Калину, пташину,
сосну…
А поки що –
Бунт мій із
дзвоном розбитого льоду.
І – кола по
колу.
Й вороняче око
зорі.
І Шлях – крізь
уродів і снобів –
Лежить до
народу,
Який посилає на
хрест молодих бунтарів.
Жде вперто і
стерпло тоді воскресіння розп’ятих.
Возносить до
Бога їх.
Чуда чека від
чудних.
І нікому коло
трикляте оце розірвати.
Висоти безбожні
В серцях,
Де нема глибини.
***
Повний кінець
романтики.
Міни лягають
поруч.
Голос.
Дим діамантовий.
Черга біля
собору…
Пес
безпритульний тулиться
В автоматичні
двері.
Переназвана
вулиця –
З «Маркса» – на
«Ст. Бандери».
Тут некрасиві
тітоньки
Щось продають
завзято.
І у бомжа
безквітове
Повносмітницьке
свято.
Капіталізм.
Повернення.
Чорт же його не
вхопить!..
Я відчуваю
нервами
Смертну тоску
Європи.
Я відчуваю
кісткою –
Наче лозою воду,
Стильні тумани
містики,
Вперту дівочу
вроду,
Голос, дим
діамантовий,
Світу кердик
первісний.
Повний кінець
романтики.
Вічний початок пісні.