Дерево сильне, але без кори…

140

ПОЛІСЬКЕ

Чорна хата.

Безінтернеття.

Ліс навколо.

Озерна тьма.

Піють весело

Півні треті,

Але ранку чомусь
нема…

 

***

Зоряним пилом
припали озер дзеркала.

Вже й ліро-епос
Дніпра весь прочитаний кровно.

Йду у пустелю.

А явір росте зі
ствола

Мого пістоля –

Друга мого
безвідмовного.

 

Час мій повільно
струмує – як в яворі сік.

Звик я до болю.

А біль мій
звикає до мене.

Рік – наче
день…

Це відомо…

А день – наче
рік…

Вени – дороги.

Дороги – як
вени.

 

Скоро Додому…

А я ще не все
розлюбив.

Ще не навчився
біблійно ламати хлібину.

Радість дитячу,
як вишню з вишнівки,

Виймаю з журби,

Доки мені люті
друзі стріляють у спину.

 

Адже я сам за
червоні зайшов прапорці,

Взявши на душу
первісну печаль динозавра,

Що усміхається
світові ще у яйці,

Світлий, хоч
битий громами, мов Київська лавра.

 

Саме таких не
пускають на сцену життя

Миші і люде,
дрібненькі і хитрі істоти.

На диктофони
записане вовче багряне виття

Буде летіти у
космосі доти,

 

Доки щемлива
пташина весняна сльоза

Родить сльозу
материнську –

Гарячу і тиху.

 

Доки не все те,
що цінне, везуть на базар…

І не потрібно
боятись не дихати.

 

***

Люлька…

Місяць –

Задимлений
мамонта ріг.

Тютюнець –

Конопля і
вишня…

Порожнеча,
втамована сумом доріг,

Воскреса, як
любов колишня.

 

Я маруджу собі,
що в житті є сенс,

Що згадають мене
нащадки,

Буде грошей
багато,

Слава і секс…

Ще й усе, як
тоді, –

Спочатку…

 

Захлиналися
кайфом.

І Сонце-Бог

Обіцяло зігріти
світло.

І плящина
пітніла –

Одна на трьох…

І дівчата гули
на мітлах.

 

То ж горіла
душа,

Як бікфордів
шнур,

Під сльозою,
вином і морем.

 

Йшов з мечем
Христос,

Кликав на
війну…

Бісенята співали
хором.

 

А пізніше була
Запорозька Січ,

Гайдамаки,

ОУН,

Майдани…

Радість смішно
печальна,

Що згинем всі, –

Як бальзам на
душевні рани.

 

Все повернеться
знов

«На круги своя»:

Динозаври…

Великий Вибух.

 

Люлька.

Місяць
туманний…

І ти,

І я…

З
ЖЕКо-зеківським штампом:

«Вибув»…

 

***

Вже печаль
переплавлена в лють золоту.

Вже у Музи
розмазана туш на віях…

Вже давно я узяв
ту свою висоту,

На якій час і
смерть не віють.

 

Де за небо
миліша земля могил,

Звідки світять
кохані душі.

І слізьми
припадає зоряний пил

На грозою убитій
груші.

 

Біля мене живе
кіт з людським лицем

І солона, мов
правда, щука.

Далі – все не
так і усе не те:

Ні собор, ні
бар, ні наука…

 

Друг римує іще
«океан-орган»…

Вип’є ром,
поцілує денце.

Ну а я, ну а я
«ще той хуліган».

Я за трьох
проживаю день цей.

 

Я минулі печалі
струсив у полин –

Наче попіл із
люльки.

Ми витягуєм з
братом зі схрону стволи –

Грати
«хрестики-нулики».

 

Ми безсмертя уже
не шукаємо десь,

Сенс у Стіксі,
білому болю?..

Усміхається
сумно небесний Отець

І колише стару
тополю.

 

ЩОДЕННИКОВЕ. 20 ЖОВТНЯ 2010 РОКУ.

Золота і
благенька печаль сором’язного ранку.

Ультрадзвонова
тиша самотності.

Хвойні бунти.

Чорне писане
слово й проспіване біле –

Як ранка.

Буржуазний жирок
на тремтливому тілі води.

 

Але спиртом
сухим вже валяється паморозь перша.

Переламаний
голос вирійного птаха з пітьми.

А душа моя сива
над річкою віршить і вершить:

Їй же хочеться
ритму,

А не залишати
томи…

 

Їй здається –
нема, окрім неї, нікого у світі.

Запітніле вікно.

А по ньому
листочок пливе.

Ще зоріють під
тином запізно народжені квіти,

Засинає дорога –

Фатальне
продовження вен.

 

У тайзі
підсвідомості лиси гуляють і леви.

А сопілка з
орлиної кістки співає про рай.

 

Золотіють і
сивіють всі, хто хоч трохи дерева.

Хто хоч трохи
пташки,

Тим здається –

У вирій пора…

 

СПОВІДЬ ХАРАКТЕРНИКА

Снилося не те,
що я хотів,

Ранений у душу
через спину.

Гамлетівський
настрій…

Сто чортів

У мені шукають
батьківщину.

 

Смерть ходила в
білому кругом.

Я ж окрайцем
хліба сьорбав тишу.

Гнав чортів
хрестом і батогом

До вітрів, що
білу пісню пишуть.

 

Серце – як
вороняче гніздо,

Схолодніло і
осиротіло,

Бо до нього не
прибивсь ніхто,

Адже серце – то
не тільки тіло.

 

Мрії – наче
спогади.

Тепер

Ніби і нема…

Не відчуваю.

Написав я вірша

І подер…

Мов пакетик
золотого чаю.

 

Вмерти – чи
заснути назавжди:

Є різниця?

Чи нема різниці?

Догоря сльоза.

Солоний дим

Щастям
незаляканим іскриться.

 

Гріх у гнів, як
ртуть, перетече.

Сум – у радість,

А вогонь – у
воду.

 

Я безсмертний…

Та для мене
честь –

Вмерти разом зі
своїм народом…

 

***

 

Навіщо йдем?

Куди ідем?

Уже не знаємо…

Про що не можна
говорить –

Про те співаємо.

 

Упізнаємо з нот
кількох

Космічну музику

І «сображаємо»
на трьох

З чужими музами.

 

Як вітер, довга
кров шумить

В хрестах без
написів.

Тут вічність –
мить, що не болить,

Забуті напасті.

 

Як пуповина,
шлях у рай:

Сміється Бог –

Старенький Ра –

Над ідіотами,

Які виходять на
льодок

Тонкий і
ломаний.

І роблять злет –

Останній крок, –

Не знавши, хто
вони.

 

А вже коли отам,
за всім,

Ураз дізнаються,

Чомусь…

Напевно, добре
їм…

Не
повертаються…

 

***

Вакуум.

Боляче.

Пісня дика.

В кисні рідкому
– безмежні весла.

Велика душа – наче
дзвін великий:

Не вміє дзвеніти
весело.

 

Горілка в крові

Як єдина
радість.

Бог-Сонце
мовчить, як риба.

В таблиці
хімічній якийсь там радій

Уранно планету
здибив.

 

Аж кожен атом

Зайшовся матом,

Запінився,

Загорланив.

І куля, пущена з
автомата

У 41-м,

Тепер аж мене
порани…

 

Душа поцілується
грішно з тілом –

І тихо
проститься з болем.

 

Вакуум.

Космос…

 

Хотіла
безсмертя.

Жити вже не
хотіла…

Гола.

 

ЩОДЕННИКОВЕ. 11 ГРУДНЯ 2010.

Битий фарфор
снігів.

Напівсонна жура
за собою…

Як монета в
труну, пада в річку нічийна зоря.

Завтра вдарить
мороз –

І болюче білючим
загоїть

У пташках, у
вовках, в бунтарях.

 

Світла церква в
снігах без єдиного цвяха постала,

Ну хіба що оті –
у Христових руках на хресті…

Битий фарфор
снігів на лісах, цвинтарях, на вокзалах –

Мов розчинені
«царською водкою»  осені сни золоті.

 

Тихо. Вітер – як
час, а чи Бог… непомітно присутній.

Кожна п’яна
сніжинка спішить пригорнутись до всіх –

Отаких, як вона,
– білопінно-хрестатих, невзутих,

Отаких, як і
люде, – рожденних на сміх і на гріх.

 

Місяць – бісовий
ріг – заіскрився, нагнувся і – здимів.

Але пісня забута
в далекій корчмі ожила.

 

Битий фарфор
снігів…

Я тілесно і з
вами, і з тими…

 

А душа під
снігами шукає тепла.

 

***

Кожен день
проживаю тепер, як окреме життя.

Книгу білої хати
нутром читаю.

У вітчизни моєї
змінився стяг.

Не змінився
Почаїв.

 

Бачу, люде
старенькі сміються старим

Так, як діти
звірятам.

Я – мов дерево
сильне, але без кори,

Що навчилось
літати.

 

А живу, наче Бог
у собачій душі.

І борюсь зі
сльозою.

І тече по мені,
наче мед по ножі,

Ситий зойк
Мезозою.

 

То ж закладка на
книзі поезописань –

Птеродактиля
шкіра.

І приходять
волхви із духовних повстань,

І шукають
кумира.

 

А лелеки
чорнобильські носять дітей

Сумнуватих
доволі…

І корінням до
верху калина росте,

Б’ють громи
тонкостволі.

 

Словом, все, як
було много вітру назад.

Сателітки
гніздечок.

Спить пекельно
порубаний райський сад.

Змій рятується
втечею.

 

І напоказ молінь
так багато тепер,

Що не віриш
нікому.

 

Цей останній мій
день молодим помер.

Крапка з комою.

 

***

Пружина
стиснулась – тугіше, тугіше, тугіше…

Обличчя – як
серце…

А серце розбитим
зрослось.

Штрафний стакан
«водкі» –

І знову
покластись на вірші,

Повітря розбивши

Як гутне
задощене скло.

 

У муть
непутьових скандалів пропасти веселим

І виплисти зранку,
немовби родитися знов.

Люблю це
безмежжя і дух допотопний оселі,

Зорю над могилою
– Богом зупинену кров.

 

Поклони й
прокльони, політики й полістероли –

Це все не для
мене.

Я музику неба
люблю.

Крізь гени мої у
Європу ходили «моголи»

І вікінги в
греки…

Тому я не кум
королю.

 

Цю землю мою мої
предки нагріли тілами,

Коли цілувались,

Коли умирали за
честь.

А я на межі між
підземним польотом і зламом.

А я на війні.

І пісні мої –
«жесть».

 

Та поки що
Сонце.

І ранок.

Кохання
вернулось нарешті.

І настрій веселий.

Це щастя?..

Вже знаю, що
так.

 

Блистить і
зітхає обтяжена цвітом черешня.

І вірші читає
підстреленим птахам дивак.

 

 

МОЇ ЖІНКИ

 

Була мені жінка
для пісні,

Була і для
ліжка,

Монахиня-жінка й
до чарів

Безсовісно
грамотна.

Одна була сп’яну

Хатинка на
курячих ніжках,

А інша – мов
різьблена

З кістки
мамонта.

 

Була мені жінка

Струна між
високими дзвонами,

Актриса театру
кріпацького,

Люлька
розпалена…

Поміж
дзеркалами, іконами

І поміж конями

Була мені дика,
балувана…

 

І я був усякий,

І світ був усякий
навколишній…

То весни, то
війни…

То Всесвіт –
сльозою під віями.

 

Була мені Жінка.

Стаю перед нею
навколішки,

То цвітом, то
снігом завіяний.

 

 ***

Нема що
робити…

Рахую зорі.

Мов сонна
дитина,

Слухняний весь.

І лід
борисфенський такий прозорий,

Що видно на дні:

Хто втонув,
живе…

 

Он блиснула
рибка, чи шабля давня…

Загадуй бажання:

А мо’,
здійснить?..

Чи вовк, а чи
вітер гуля у плавнях?

Реальність усе
це, чи давні сни?

 

Здається, що п’ю
я вино із рога

І люльку палю,

І грішу, й пишу

Калиновим соком

Листи до Бога,

Але не за ту
межу…

 

Мені ще й отута
хоч тяжко, – світло.

Я в білій
сорочці.

Кохана…
друг…

Бабуся прислала
сільське повидло.

Битву я виграв,
програвши гру.

 

Одні зреклися,
нові з’явились…

Шляхетні друзі,

Такі – мов кров.

Цвіте коріння.

Складаю крила

І – воскресаю
знов…

 

***

Вітри
потойбічні.

Порожні воронячі
гнізда.

Задумливі тіні
на дні золотої ріки.

Пегаса у яблуках
димно-розпалені ніздрі.

І Музи моєї
хітон безкінечно легкий.

 

Свіча у хлібині
росте еротично і свято.

Вже перші сніжинки
упали на скроні мої.

Прожито немало.

Написано також
затято.

Проведено
ближніх і дальніх у вічні краї.

 

Занудно від
слави.

А хочеться тайни
і мами…

Первісного
всього,

Чи вічного
світлого сну

Обабіч старого
іще дерев’яного храму,

Над серцем
згорілим –

Калину, пташину,
сосну…

 

А поки що –

Бунт мій із
дзвоном розбитого льоду.

І – кола по
колу.

Й вороняче око
зорі.

І Шлях – крізь
уродів і снобів –

Лежить до
народу,

Який посилає на
хрест молодих бунтарів.

 

Жде вперто і
стерпло тоді воскресіння розп’ятих.

Возносить до
Бога їх.

Чуда чека від
чудних.

І нікому коло
трикляте оце розірвати.

 

Висоти безбожні

В серцях,

Де нема глибини.

 

***

Повний кінець
романтики.

Міни лягають
поруч.

Голос.

Дим діамантовий.

Черга біля
собору…

 

Пес
безпритульний тулиться

В автоматичні
двері.

Переназвана
вулиця –

З «Маркса» – на
«Ст. Бандери».

 

Тут некрасиві
тітоньки

Щось продають
завзято.

І у бомжа
безквітове

Повносмітницьке
свято.

 

Капіталізм.

Повернення.

Чорт же його не
вхопить!..

Я відчуваю
нервами

Смертну тоску
Європи.

 

Я відчуваю
кісткою –

Наче лозою воду,

Стильні тумани
містики,

Вперту дівочу
вроду,

Голос, дим
діамантовий,

Світу кердик
первісний.

 

Повний кінець
романтики.

Вічний початок пісні.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!