День, що починається з трампліна

329

Микола СЛЮСАРЕВСЬКИЙ
ДЕНЬ, ЩО ПОЧИНАЄТЬСЯ З ТРАМПЛІНА
Така у зозулі робота:
лічити чужі роки.
 
Я нічого не маю проти.
Отак роздає номерки
гардеробниця в гардеробі.
І не знає напевно ніхто,
чи одержить назад пальто.
 
А тому й говорити не варто,
присягатися, як на суді,
що яєчка тієї лічбарки
у чужому лежали гнізді.
 
Мені не прожити двічі –
хай лічить роки щодня,
немовби скликає на віче
підкинутих пташенят.
 
МІСЦЯ ЛІСОРОЗРОБОК
Ніби й ліс. Та не можна у нім заблукати.
Що не рік, то все менше дерев.
Підіймається він безпорадно-рукатий,
дотягнувшись до хмар крізь бульдозерний рев.
 
Порожнечі все більше поміж стовбурів –
недаремно стараються бензопили.
У колишні часи вимерзав і горів,
ну а нині розробки ідуть без упину.
 
Стовбур трохи постоїть – і кроною вниз.
Назавжди. Так і люди вмирають поволі.
Моє покоління рідіє, мов ліс.
Крайні сосни скриплять у відкритому полі.
 
ПЛИННІСТЬ
Спершу квіточки,
потім – ягідки.
Просячи руки,
люблять на віки.
Потім – навпаки.
 
День стоїть в гаю.
Я передаю
сумніви акації,
як агент, по рації.
Хочеться порадиться,
як би не пораниться.
 
Адже в ягідках,
всяких там стручках
є ще й кісточки.
Розімну в руках,
а через роки,
мов мамелюки,
прямо тут-таки
зашумлять гілки.
Випустять голки!
 
Може, й небагато,
та усе, що знав,
цим сказав я, брате,
тут-таки сказав.
 
Дурнуватий вірш?
А переживе
те, у що ти віриш,
бо усе пливе,
все на світі змінюється,
зміщується, змішується.
 
***
Не вмирайте з подиву
під кінець відпустки,
коли спалах спомину
вихопить з-під споду
матіольну хустку.
 
І війнувши нею над бровами вашими,
заведе в алею з юними Наташами.
 
Сам я знаю з досвіду – не впізнають вас.
Хоч і ходять досі у десятий клас.
 
Буде сміху з плáчу!
Вашого, пробачте,
коли ви побачите
з розв’язком задачу.
 
На короткім поводі
з вами хтось ходив.
І летів на полум’я
юний поводир…
 
Буде сміху з плáчу, бо поводирі
смішно плачуть, сплачуючи векселі старі.
 
МОЛОЧАЙ
Понад лісом розтанули хмари,
що пророчили літні дощі.
В міражів розруйновані храми
я заходжу тепер без ключів.
 
Тут я в юності був і під старість
йду сюди гамувати одчай.
Тут цвіте, хоч би що тобі сталось,
жовта квітка моя – молочай.
 
***
Передчасності гріх прекрасний,
запізнілості грішний щем.
Вмійте зважитись і прокрастись
з нею вдвох під одним плащем
 
до свого молодого саду.
Подивуйтеся разом зблизька
з березневого снігопаду,
з вересневого падолисту.
 
Вам чимало обом дісталось –
і добра, і що вдієш – зла,
та подбайте, щоб ваша старість
вузьколобою не була.
 
Не розводьте злоби розсаду.
І не кваптесь при тім відплисти
з березневого снігопаду,
з вересневого падолисту.
 
НАБЛИЖЕННЯ ДОЩУ
         Три одміни
 

  1. Безгоміння

 
Гай зупинився й ждав. Дуби
присіли повагом на землю,
колінця білі обняли берізкам.
Гай зупинився й ждав. Ліщина,
як сонна, розбрелась поміж дубами,
так наче гай прийшов до гаю,
що зупинився й ждав. Ліщина
чутливі насторожувала вуха,
долоні зеленаво підставляючи,
і завмирала теж. Усе довкола
чекало непорушно. Тільки платтячко
лякливо мерехтіло між деревами.
Дуби й берізки опускали руки,
те мерехтіння неуважно пропускаючи,
а потім знову бралися за руки.
Гай зупинився й ждав. Гроза,
мов Командорша, важко йшла до гаю.
 

  1. Пориви вітру

 
Найвищу хмару роз’єднай з горою,
Стрибоже, якщо хочеш нам добра!
Нехай паде у нас над богарою,
бо ждуть хліба дощу. Давно пора!
 
Його наближення стрімкі відчули птиці.
А ще – дівчата, що, збігаючи з гори,
двома долонями притримують спідниці,
немовби ловлять в пелену вітри.
 

  1. Яруга. Кручене провалля

 
Вітри зелені репалися туго
і в житі затихали до пори.
А десь далеко за горою тупав
грім, з прив’язі спускаючи вітри
вже інші – сині… Бігли у долину,
де незабаром побіжать струмки…
І вдарить блискавка,
неначе Батьківщина
розпишеться у небі від руки.
 
А потім я ходитиму в яру,
що мов та блискавка,
прорубаному круто.
І дику грушу вгледівши стару –
за що, не знаю – поцілую в руку.
 
ОПРИСУТНЕННЯ
Мов чайник, що на в’юшці закипає,
грім булькотить надворі за сараєм.
 
…він бив обухом батога
розжевреної блискавки. Та годі
було здолать. Уже перемагав
помірний крапель шум обабіч на вгороді,
де овочів усміхнений базар
(там випрані ряднини – мокрі грядки,
як на полицях), адже прив’язав
хтось до обійстя райдугу. Погляньте!
Вона навколо мене! Я пишу
(мов по слідах дощу – охайні коми),
отак пишу: «Конвульсіями щук
відцьвохкав дощ водою в невідоме,
і просотало райдугою кущ,
з якого виставляє довгі вуха
ущухла злива. Тут хлопчак – Зелений Куць –
біля куща принишк, закинув вудочку…»
 
Розлито чай. Родина за столом.
Півколом. Мати на осонні.
А трохи далі, на затіненім ослоні,
вчувається чиясь присутність.
І мати мовить:
– Снилося, присунувсь
покійник, каже: «Хочу подивиться»,
але замислився, згадав про щось нараз,
підняв з-під ніг сакви та й зазбиравсь…
Завдав їх на плече… Постояв за селом…
 
Побрів по пояс – дощ у косовицю.
 
МАНТРА-
САМОЗАКЛИНАННЯ
Може й неблизько мені ще до схилу,
та забувати про нього не слід:
вдарить година в холонучу жилу
і доведеться – складатиму звіт.
 
Хочу, аби не кривити душею
перед радаром синівських зіниць,
а говорити про щогли і реї,
про перелітних притомлених птиць.
 
Може мені вистачатиме мови,
бурю здолавши, сказати колись,
що полюбив я розбурхане море,
де мої мрії, мов чайки, збулись?
 
Може мені вистачатиме духу
чарку підняти за розмах крила?
То  було б добре. Підняв би я другу
за Україну – щоб вічно була!
 
О, коли б так, то, вважаю, не марно
я покладався на ризик лишень,
витратив час на боріння і мандри,
з власного серця зробивши мішень.
 
КОСМОС УКРАЇНІКИ
(спроба візуалізації)
Стояв собі
хрест над могилою.
 
Небо синіло
без краю-початку.
 
Цілувався парубок
зі своєю милою.
 
Розквітав
барвінок хрещатий.
 
ГІПЕРДАЛЬТОНІЧНИЙ КРИЗ
Жовтня барви –
золота, червона…
Атмосферний тиск межі дійшов,
за якою медсестра чергόва
Осінь
випустить калині кров.
 
Пелехату плоть я розрізаю
кавунову, мов Луї Пастер!..
Я дальтонік – я не розрізняю,
щό на ній написано
про смерть.
 
ТРАМПЛІН
Мов п’ять пальців, кинутих на клавіші,
хлопці розлітались по воді.
Річка вигиналася за кладовищем,
вигризала береги тверді.
 
Не лякали схилені хрести
ані хлопців, ані світлу воду.
Задивлялись голубі мости
на свою архітектурну вроду…
 
Хай же буде так завжди, як є!
Над віками хай встає нетлінно, –
наче хвиля, що у берег б’є,–
день, що починається з трампліна.
 
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!