БАЛАДА СВІТЛА
У зливу, у
лагідне лоно землі,
у руки твої, у
вологе безсоння,
у хмари набряклі
– і хмарам услід,
у квітку, у тіні
тугі на осонні,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
у промінь тепла,
що пристав до щоки,
у віддих. У
істину, названу мітом;
у стежку, що –
випнута навпрошки, –
вливається тиша
й насичує світлом.
Страшне і
прекрасне всетишшя земне.
Все тане у ньому
– мов входить під воду; –
та іншим
мовчанням стискає мене
зацькована
пам’ять мойого народу –
що мудра, мов звір,
і так само німа…
Ми можемо тільки
дивитись, мов діти,
як точиться
галас і гусне пітьма.
А потім,
всміхаючись, мовчкома
з прадавньої
тиші світло родити.
БАЛАДА-ПРИЙДЕШНЄ
Я на скрипку
розбитую гляну
і на руки твої
на руки,
що стискають і
плачуть з розпуки.
О кохана моя
кохана.
Мов дитятко своє
мов розраду
ти любила
звучання зорі
із горішнього
Божого саду.
Світ сповив тебе
– й не зігрів.
Ти зоріла
щоночі, ти
все спалила – й
того замало.
І, вознесена,
скрипка впала
до грудей твоїх
золотих.
Я тепер озирнусь
востаннє –
зотліваючи в
тишині,
своє марення
ненастанне
на прощання
оддай мені,
на прощання
оддай мені…
МІСТИЧНА БАЛАДА
…і я виходжу з
дому, як зірниця,
як сяєво, як
промінь невгасимий.
За ніжну руку я
виводжу сина,
і нам услід
співає древня птиця.
Мій син отак
проказує мені:
“ми є отут, де
нас вовік не буде,
де скрипці звук
пече у пружні груди,
і руки плачуть,
й смішно тишині.
І я йому кажу
такі слова:
“зерно горить й
цвіте в твоїй долоні…”
І ми йдемо поміж
піски солоні,
і нас ковтає неба
голова.
Оце і все. У
темряві земній
росте зоря і
шириться коріння,
і Бог сидить в
невидимім промінні,
й тече по жилах
світу супокій.
Наш дім давно
заріс густим дощем;
де слід наш був,
зійшли стовпи із солі.
А сяєво
розходиться – і ще
співає птиця в
світляному колі.
***
У панночок коси
дощем налились,
і пахне у місті
вологим волоссям
Ці зливи
прадавні ще невідь-коли
упали найперше –
а падуть ще й досі
І першая тиша ще
й досі стоїть,
найпершеє яблуко
спить поміж гілля
Немає для істини
тисячоліть –
вона поза часом,
як зірка чи хвиля
І що то за диво
– ця неміч ясна –
як ми
зупиняємось, руки простягши –
і слово ще
котиться, – а луна
уже замовкає –
назавше, назавше.
КАЗКА ПРО ДИТИННІСТЬ
Удосвіта,
напередодні
останніх шпарких
снігів
у місті моїм
холоднім
не стало дітлахів.
у білих, мов
крильця, льолях
укупці зійшли
усі
у води тугі,
тернові
під дудку
дзвінких лісів –
таку, що ніхто
тепера
її не зуміє
чуть;
заглухлі, вросли
дерева
в розпачливу
чорну лють.
Дітей не
зосталось більше.
лиш дивні
одинаки
із повними
жменями віршів:
юродиві –
так-таки!
а діти були – як
діти…
бешкетники-янголи.
та що тепер
говорити!
одне те й слово:
були.
Під товщею вод і
пилу
усе, що
зосталось, – сміх,
і те, як вони
ліпили
пухкі небеса,
мов сніг.
І в нічку
спокійну й чисту
долоні я
простягну –
ловити над
сплячим містом
од сміху легку
луну.
БІЛА ВЕЖА, ЧОРНА ВЕЖА
(балада)
Древній, як
світ, дубище
з коренем
золотим
ліг на моїм
горищі –
тишком, мов дим,
мов дим.
правда, як мох
волога,
пахне довкола –
це
у золотого бога
сонно пахтить
лице.
вітами золотими
небо униз іде,
і пророста крізь
стіни
листячко золоте.
гілля я йму
чесала
гребенем
кістяним,
пісню йому
співала
і говорила з
ним.
дивна у нього
мова,
дика і мовчазна
–
в слові, що є не
слово,
в тиші, що є –
струна
схована таїна:
у пресвятім
безмежжі
ані отам, ні тут
біла, як
промінь, вежа
чорна, як
пломінь, вежа
сходяться в
золоту,
сходяться в
золоту…
***
Мені бентежно
хочеться зими.
Щоб сніг спадав
у дивному безлюдді,
і, мов уперше,
йшли за руки ми
у простоту і
легкість білих буднів.
В такій зимі я
уподібнюсь Будді
і не бажатиму
нічого більш, окрім.
Бо це нестерпне
прагнення польоту,
цей щем терпких
душевних пантомім,
оцей безглуздий
аутосупротив –
мені вже
остогидли до нудоти,
а все ж без того
я собі лиш тінь.
Й тому так
хочеться – за руку із тобою –
все зайве –
геть, у чудній чистоті
ставати
зачаровано до бою
з цією одурілою
добою.
ЛОВИ
Заганяв мене
тисячу років.
Я нарешті упала
на сніг.
Надимаються
змилені боки.
Ти й не радий
вже, що переміг.
Тиш гуде. З
перетятого горла
юшить кров. О
година лиха…
Понад звіром
печальним і гордим
нахилилася
висхла вільха.
Ти, збентежений
власним бездушшям,
мою голову з
оком сліпим,
повагавшись – за
роги – і рушив.
– Що ж бо далі?
Шляхи – мов стовпи,
увіперті у небо.
Що з того –
сотню літ між
облуд і химер
тільки ти мені,
золотонога,
тільки ти –
пресвята… Що ж тепер?
ЄДИНЕ
Дощ волочиться.
Тлум гуде
і розхристано, і
врочисто.
Гасне листя –
шорстке, бліде.
Я воліла б весь
світ повісти,
відкидаючи
звичне пріч,
як паскудну парку
перуку. –
Притуляє до уст
до віч
заперечливу білу руку
що одна – ніби
дві моїх:
не забрати, не відрізнити.
В цім грузькім
монотоннім світі
те єдине, що
маю, – сміх.
Те єдине, що
маю, – сміх.
Дощ періщить в
буденній втомі.
Стихле листя на
чистім тоні
білі руки
кладуть до ніг.
МИШІ,
тобто цікава Розмова, з якої
дізнаємось про Походження
Гарненькі миші збігаються звідусіль,
сідають біля дитинки,
і перша каже:
Я миша з поля, я
– полівка.
а друга каже:
Я – доливиця,
мій дім – долівка.
а далі всі по черзі:
Я борошниця. А я
– нориця.
А я – найкнижна
літериця.
Я капцева, я –
ниточкова.
Нас ціла прірва,
одне слово.
це вони говорять усі разом, і – знов по
черзі:
Валізниця і
шухлядниця,
хмариця і
шоколадниця,
кульбабівка,
дрібна пушківка,
скрипківка,
фарбівка, свічківка –
як кожній банці
є по кришці,
то й кожній
штучці є по мишці.
доказавши, миші, попискуючи, розбігаються
і ховаються –
кожна у свою нірку.
ПІСТРЯВА СТРІЧКА
(одна маленька буденна історія)
Його сусід
захотів померти.
О третій ночі, у
темній кухні
руками, від жаху
немов затерплими,
відкручував газ.
Ну а він з друзями
допивав пиво.
Розбитого кухля
по скалці
зібравши – щоб синок не поранився –
у забитий
смітник (винесе вранці).
Ні, вони не
якісь мудаки чи лузери –
а нормальні
хлопці, друзяки, дивились
цей незграбний
матч, пригадали минуле.
Знаєш, будь-якій
жінці пасує біле.
Особливо коли це
її весілля.
Посміялись – на
тому затихли – заснули.
А він усе
продумав, оцей сусід.
І сконав, як
хотів, – безшелесно… от лиш
надто
егоцентрична річ – суїцид,
й самовбивця
зазвичай – кінчений невротик,
що йому – навіть
хай до найближчого світу,
і що світу – до
нього? В глухій оселі
він посмертно ще
викрикне із заповіту
кілька марних
слів – і на тому все.
Але знаєте, газ
– він такий один,
що де схоче лазить
– пістрява стрічка –
блакитна смерть,
яку не спинити.
Друзям –
спальню, собі постелив в невеличкій
кухні. А в нього
дружина і син,
що завтра
надвечір приїдуть від тещі –
цього вже
достатньо для щастя. Та є ще
червоний диплом,
півтори ставки,
авто у кредит,
кілька гарних ідей,
його пес на
чужих відмінно гавкає,
і за ним, мов
прив’язаний скрізь іде;
навіть плани на
літо – щоб усе, як в людей,
і півзарплатні у
нижній шухлядці,
і дружині на
примхи… скажіть мені,
чому ж назавтра
о першій двадцять
прокинулись
друзі, а він – ні?
м. Київ