…Де скрипці звук пече у пружні груди

148

БАЛАДА СВІТЛА

У зливу, у
лагідне лоно землі,

у руки твої, у
вологе безсоння,

у хмари набряклі
– і хмарам услід,

у квітку, у тіні
тугі на осонні,

 

у промінь тепла,
що пристав до щоки,

у віддих. У
істину, названу мітом;

у стежку, що –
випнута навпрошки, –

вливається тиша
й насичує світлом.

 

Страшне і
прекрасне всетишшя земне.

Все тане у ньому
– мов входить під воду; –

та іншим
мовчанням стискає мене

зацькована
пам’ять мойого народу –

що мудра, мов звір,
і так само німа…

 

Ми можемо тільки
дивитись, мов діти,

як точиться
галас і гусне пітьма.

А потім,
всміхаючись, мовчкома

з прадавньої
тиші  світло родити.

 

БАЛАДА-ПРИЙДЕШНЄ

Я на скрипку
розбитую гляну

і на руки твої
на руки,

що стискають і
плачуть з розпуки.

О кохана моя
кохана.

 

Мов дитятко своє
мов розраду

ти любила
звучання зорі

із горішнього
Божого саду.

Світ сповив тебе
– й не зігрів.

 

Ти зоріла
щоночі, ти

все спалила – й
того замало.

І, вознесена,
скрипка впала

до грудей твоїх
золотих.

 

Я тепер озирнусь
востаннє –

зотліваючи в
тишині,

своє марення
ненастанне

на прощання
оддай мені,

на прощання
оддай мені…

 

МІСТИЧНА БАЛАДА

…і я виходжу з
дому, як зірниця,

як сяєво, як
промінь невгасимий.

За ніжну руку я
виводжу сина,

і нам услід
співає древня птиця.

 

Мій син отак
проказує мені:

“ми є отут, де
нас вовік не буде,

де скрипці звук
пече у пружні груди,

і руки плачуть,
й смішно тишині.

 

І я йому кажу
такі слова:

“зерно горить й
цвіте в твоїй долоні…”

І ми йдемо поміж
піски солоні,

і нас ковтає неба
голова.

 

Оце і все. У
темряві земній

росте зоря і
шириться коріння,

і Бог сидить в
невидимім промінні,

й тече по жилах
світу супокій.

 

Наш дім давно
заріс густим дощем;

де слід наш був,
зійшли стовпи із солі.

А сяєво
розходиться – і ще

співає птиця в
світляному колі.

 

***

У панночок коси
дощем налились,

і пахне у місті
вологим волоссям

Ці зливи
прадавні ще невідь-коли

упали найперше –
а падуть ще й досі

 

І першая тиша ще
й досі стоїть,

найпершеє яблуко
спить поміж гілля

Немає для істини
тисячоліть –

вона поза часом,
як зірка чи хвиля

 

І що то за диво
– ця неміч ясна –

як ми
зупиняємось, руки простягши –

і слово ще
котиться, – а луна

уже замовкає –
назавше, назавше.

 

КАЗКА ПРО ДИТИННІСТЬ

Удосвіта,
напередодні

останніх шпарких
снігів

у місті моїм
холоднім

не стало   дітлахів.

 

у білих, мов
крильця, льолях

укупці зійшли
усі

у води тугі,
тернові

під дудку
дзвінких лісів –

 

таку, що ніхто
тепера

її не зуміє
чуть;

заглухлі, вросли
дерева

в розпачливу
чорну лють.

 

Дітей не
зосталось більше.

лиш дивні
одинаки

із повними
жменями віршів:

юродиві –
так-таки!

 

а діти були – як
діти…

бешкетники-янголи.

та що тепер
говорити!

одне те й слово:
були.

 

Під товщею вод і
пилу

усе, що
зосталось, – сміх,

і те, як вони
ліпили

пухкі небеса,
мов сніг.

 

І в нічку
спокійну й чисту

долоні я
простягну –

ловити над
сплячим містом

од сміху легку
луну.

 

БІЛА ВЕЖА, ЧОРНА ВЕЖА

(балада)

 

Древній, як
світ, дубище

з коренем
золотим

ліг на моїм
горищі –

тишком, мов дим,
мов дим.

 

правда, як мох
волога,

пахне довкола –
це

у золотого бога

сонно пахтить
лице.

 

вітами золотими

небо униз іде,

і пророста крізь
стіни

листячко золоте.

 

гілля я йму
чесала

гребенем
кістяним,

пісню йому
співала

і говорила з
ним.

 

дивна у нього
мова,

дика і мовчазна

в слові, що є не
слово,

в тиші, що є –
струна

схована таїна:

 

у пресвятім
безмежжі

ані отам, ні тут

біла, як
промінь, вежа

чорна, як
пломінь, вежа

сходяться в
золоту,

сходяться в
золоту…

 

***

Мені бентежно
хочеться зими.

Щоб сніг спадав
у дивному безлюдді,

і, мов уперше,
йшли за руки ми

у простоту і
легкість білих буднів.

В такій зимі я
уподібнюсь Будді

 

і не бажатиму
нічого більш, окрім.

Бо це нестерпне
прагнення польоту,

цей щем терпких
душевних пантомім,

оцей безглуздий
аутосупротив –

мені вже
остогидли до нудоти,

 

а все ж без того
я собі лиш тінь.

Й тому так
хочеться – за руку із тобою –

все зайве –
геть, у чудній чистоті

ставати
зачаровано до бою

з цією одурілою
добою.

 

 

ЛОВИ

Заганяв мене
тисячу років.

Я нарешті упала
на сніг.

Надимаються
змилені боки.

Ти й не радий
вже, що переміг.

 

Тиш гуде. З
перетятого горла

юшить кров. О
година лиха…

Понад звіром
печальним і гордим

нахилилася
висхла вільха.

 

Ти, збентежений
власним бездушшям,

мою голову з
оком сліпим,

повагавшись – за
роги – і рушив.

– Що ж бо далі?
Шляхи – мов стовпи,

 

увіперті у небо.
Що з того –

сотню літ між
облуд і химер

тільки ти мені,
золотонога,

тільки ти –
пресвята… Що ж тепер?

 

ЄДИНЕ

Дощ волочиться.
Тлум гуде

і розхристано, і
врочисто.

Гасне листя –
шорстке,   бліде.

Я воліла б весь
світ повісти,

 

відкидаючи
звичне пріч,

як паскудну парку
перуку. –

Притуляє   до уст  
до віч

заперечливу   білу руку

 

що одна – ніби
дві моїх:

не забрати,   не відрізнити.

В цім грузькім
монотоннім світі

те єдине, що
маю, – сміх.

 

Те єдине, що
маю, – сміх.

Дощ періщить в
буденній втомі.

Стихле листя на
чистім тоні

білі руки
кладуть до ніг.

 

МИШІ,

тобто цікава Розмова, з якої

дізнаємось про Походження

Гарненькі миші збігаються звідусіль,
сідають біля дитинки,

і перша каже:

 

Я миша з поля, я
– полівка.

 

а друга каже:

 

Я – доливиця,
мій дім – долівка.

 

а далі всі по черзі:

 

Я борошниця. А я
– нориця.

А я – найкнижна
літериця.

Я капцева, я –
ниточкова.

Нас ціла прірва,
одне слово.

 

це вони говорять усі разом, і – знов по
черзі:

 

Валізниця і
шухлядниця,

хмариця і
шоколадниця,

кульбабівка,
дрібна пушківка,

скрипківка,
фарбівка, свічківка –

 

як кожній банці
є по кришці,

то й кожній
штучці є по мишці.

 

доказавши, миші, попискуючи, розбігаються
і ховаються –

кожна у свою нірку.

 

ПІСТРЯВА СТРІЧКА

(одна маленька буденна історія)

Його сусід
захотів померти.

О третій ночі, у
темній кухні

руками, від жаху
немов затерплими,

відкручував газ.
Ну а він з друзями

допивав пиво.
Розбитого кухля

по скалці
зібравши – щоб синок не поранився –

у забитий
смітник (винесе вранці).

Ні, вони не
якісь мудаки чи лузери –

а нормальні
хлопці, друзяки, дивились

цей незграбний
матч, пригадали минуле.

Знаєш, будь-якій
жінці пасує біле.

Особливо коли це
її весілля.

Посміялись – на
тому затихли – заснули.

 

А він усе
продумав, оцей сусід.

І сконав, як
хотів, – безшелесно… от лиш

надто
егоцентрична річ – суїцид,

й самовбивця
зазвичай – кінчений невротик,

що йому – навіть
хай до найближчого світу,

і що світу – до
нього? В глухій оселі

він посмертно ще
викрикне із заповіту

кілька марних
слів – і на тому все.

Але знаєте, газ
– він такий один,

що де схоче лазить
– пістрява стрічка –

блакитна смерть,
яку не спинити.

 

Друзям –
спальню, собі постелив в невеличкій

кухні. А в нього
дружина і син,

що завтра
надвечір приїдуть від тещі –

цього вже
достатньо для щастя. Та є ще

червоний диплом,
півтори ставки,

авто у кредит,
кілька гарних ідей,

його пес на
чужих відмінно гавкає,

і за ним, мов
прив’язаний скрізь іде;

навіть плани на
літо – щоб усе, як в людей,

і півзарплатні у
нижній шухлядці,

і дружині на
примхи… скажіть мені,

чому ж назавтра
о першій двадцять

 

прокинулись
друзі, а він – ні?

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!