Давид Шемокмеделі (Грузія). Прощання зі старими масками

383

Давид Шемокмеделі (справжнє призвіще – Такідзе) відомий грузинський поет, прозаїк, перекладач, президент грузинського Товариства Шота Руставелі. Був директором видавництва, заступником голови Національної спілки письменників Грузії. Автор багатьох поетичних збірок, лауреат кількох літературних премій. Його твори друкувалися закордоном, входли до різноманітних антологій. Українською мовою друкується вперше.

 

 

 

Ти б повела мене

До дитинства,

Сільська стежино,

А ти біжиш до кладовища…

 

***

Що скажеш, небо,

І ти вже небезпечне.

Південним небом учора

Пролетів яструб…

 

***

Коли на могилі матері

Колишеться квітка,

Здається, що це –

Подих мами…

 

***

Голос й з підвалу

Вирветься назовні,

Та, на жаль, в нього

Зовсім інша сила.

 

Поет

Слідами динозаврів

Ходити заборонено, –

Попереджають.

А ти все ж смієш…

 

***

Вересневий ранок,

В жовтій пожежі

Я помітив тебе,

білосніжна птахо,

Та ніяк не зміг

Встановити,

Кому ти співав…

 

***

Впало проміння

На балкон,

Цього ранку

сусідка скинула

Чорне вбрання.

 

***

Від моїх безсонних ночей

До твого вічного сну

Скільки довгих зим,

Мамо!

 

***

Не ображайся,

Якщо інколи гримну.

За запізнілу весну, пригадую,

Я дорікнув

Навіть сонцю.

 

***

Наче вкрадений фрукт

в сусідським саду,

була солодкою та ніч з тобою…

 

***

Я повернувся додому

Й з’ясував, що

Звідси нікуди не виїздив.

 

***

Ви, мої думки,

Що повстали проти

мого фатуму,

Чому прагнете своєю

Безнадійною дорогою

Забрати й мене!

Ну яка щепка

Зможе пливти

Проти течії…

 

***

Він простував

Нескінченною

Чужою дорогою,

А ми ховали

Його тіло…

 

***

Мачухи в мене

Не було,

Може й тому

Не зміг пізнати

До кінця маму…

 

***

Вивчаю тишу…

Доадамових часів…

 

***

Дерево пізнається плодом,

А не шелестінням.

 

***

Незвичний…

Ось визначення поета

Одним словом.

 

***

Життя –

Переконати себе

Й інших,

Що ти правий.

 

Синові

В печерах морозу,

В гірких лабіринтах пам’яті,

В полум’ї свічки

Золотистими літерами

Заблищало:

«Брила, яку забракували

Будівельники,

Стала наріжним каменем.

Може, в тому й є сенс життя,

Щоб стати тією брилою.

 

***

Сонце зайшло,

А проліски продовжували квітнути

Перед моїм будинком.

 

***

Ти поховав ненависть,

А тепер боїшся:

Чи не нашкодив любові?

 

***

Дивлюсь на мозолясті руки батька,

Котрі обережно виполюють бур’ян

З могили своєї сестри

Й мимоволі думаю

Про долю власних дітей.

 

***

Може й не трагедія

Прощання зі старими масками,

Ніби жбурнув кудись набридлі іграшки

Й нові купив.

 

***

Гірше за страхітливе мовчання

Кладовища

Брехливий й стомливий

Голос хаосу…

 

***

Ти створений подібно й на зразок

Господа, – сказали.

Ти земля й обернешся землею, –

Нагадали.

Ти – істота, народжена від еволюції мавпі, – переконали.

Він усьому повірив,

Й стоїть тепер приголомшений

І запитує: «Хто ж я?»

 

***

Шкода неба,

З якого крапає

Печаль батьківщини.

 

***

Ти так віддався сьогоденню,

Як наречена

Нелюбому нареченому…

 

***

Народили:

Земля – байдужість,

Сонце – тінь,

Зірки – нічне небо.

 

***

Пам’ятаю першу двійку в десятому класі.

Тема з узагальненою назвою: «Щастя».

Мені згадалася мати,

Котра в каміні запалює багаття.

Зайде батько, посміхнеться

Й почне читати газету.

А мої сестрички,

наче пташата взимку,

прагнуть тепла.

Я довго думав…

Нарешті вивів лише одне речення:

«Щастя –

Коли всі вдома!»

 

***

Скільки сторінок маю стерти,

Щоб вмістити тебе

В одному слові.

 

***

Боже, дай мені таку ніч,

Щоб за день скоєні гріхи

Не довелось на тернах лежати,

Або дай такий ранок,

Щоб не доводилось мені

Грішити на землі мимоволі.

 

***

На вершині цієї гори

Ти мусиш виднітися завжди,

Мов підстрелений лебідь.

 

***

Життя – театр тіней.

Дитинство –

Вальс метеликів.

 

***

Те, що повинно статися,

Вже сталося,

Дитинство поранили ножом.

 

Батько. Син

Два паралельні вектори,

Що рухаються

в протилежні напрямки,

В якійсь частині простору

Перетнуться.

 

Пам’яті друга

Похоронна процесія

Рухається вгору…

Там, на пагорбі

Ми навіки залишимо

Твоє життя,

Ображене

На тлінний світ.

 

***

Якщо в твоє життя хоч раз

Не увірвалася жінка,

Не збентежила, не  звихрила,

Не вивела зі звичного ритму,

Ти не жив…

 

***

Адреса офісу,

Який ти маєш

Приватизувати –

Моє серце.

 

***

Пишу цей вірш з метою,

Щоб нагадати –

Я ще живий.

 

***

Інсульт у мами!

Тоді я вперше відчув,

Що можлива смерть

Й всього Всесвіту…

 

***

Сенс життя, можливо,

У тому й є,

Щоб заповнювати

Божественним

Порожнечу.

 

***

Мораліст – Достоєвський.

Амораліст – Уельбек.

Правда десь поміж ними.

 

Тост

Вип’ємо  за те,

Що для нас – усе,

Для інших –

Ніщо.

 

***

Зацвів бузок,

Наче радісно сповістив,

Що я ще на рік постарів.

 

***

Яка відповідь у тебе для Господа,

Коли починаєшся з гріха

Й закінчуєшся гріхом.

 

***

Міст між мною й смертю –

То тремтячий промінь

У темряві…

 

***

Чи думав ти на грудях матері

Про гріхи,

Які коїш?

 

***

В цих розтягнутих зимових ночах

Чи згадав ти хоч раз

Ті палаючі дні літа?

 

***

Думаю про ту первозданну красу,

Яку ти лишила на шкільній парті,

Яка ніби розтанула в імлі…

 

***

Життя наше –

Довжелезний марафон,

Зі стартом в пологовому будинку

Й фінішем на кладовищі!

 

***

Гадав, зіперся об скелю,

А то був лише

Клаптик хмаринки…

 

***

Якщо ти поет,

Маєш сам собі

Спорудити хрест.

 

***

Спізнилися твої очі,

Аби мені сказати:

«Кохаю».

Тепер на цвинтарі почуттів

Слухаю Реквієм.

 

***

Я в такому віці,

Що більше наближаюсь до смерті,

Ніж до життя.

 

***

«Любов – хвороба,

Стверджують уперто.

Аби так! Був би радий

В один чудовий день

Побачити одну велику лікарню

З написом: «Земля».

 

***

Куди ви, птахи,

До теплих країн

Вам доведеться летіти

По моєму

Холодному небу.

 

Настанова Дон Жуана

Жінка – це та,

Хто тілом краще розмовляє,

Ніж язиком.

 

***

Сльози, пролиті рядками

На папері,

Не зви віршами.

Вони – ваша сповідь

Лишень!

 

***

Я з самотністю подружився,

Тепер нас двоє

І надбав набагато більше,

Ніж за все життя

З вами…

 

***

Він так залишав

Старе кохання,

Мов старий берег

Лишає пароплав.

 

***

«Вбили поета».

Його не викликали на дуель,

Його  не вели на гільйотину,

Його не піднімали похапцем

На шибеницю.

Ані ждановська «трійка» засідала,

Щоб винести йому вирок.

Просто, поруч з королівським троном

Поставили стілець бідолахи.

 

***

Сонце лізе їй в груди,

Вітер тріпоче її плаття,

Море її обіймає,

Настане час, і, може,

Я мститиму за це…

 

***

Ти вивчав смерть…

Все життя було підготовкою

Для зустрічі з невідомим світом,

Який, можливо,

Зовсім не трагічніший,

Ніж оце наше нікчемне буття.

 

***

Він не вірші пише,

А сповідується перед

Самим собою…

 

***

Поруч з красивою пихатою брехнею

Так кепкували з голої правди,

Що стогін землі

Сягав до зірок.

 

***

Подорожуй з паралельного простору

В паралельний час,

як з першої колискової матері

До першого вигуку: «Горе мені, мамо!»

 

***

Всі кудись поспішають.

Фініш – надгробок.

Смерть – нагорода переможцю.

 

***

Час – міна.

Ніколи не відаєш, коли вибухне.

 

***

Кохання, мов астероїд.

Наближається страх

Втратити тебе!

 

***

Нічого особливого!

В калюжі погано віддзеркалюється

Твоє обличчя.

 

***

Землю трясе. Страх.

Небо незворушне.

Треба жити, мов птах.

 

Через двадцять  років

 

Зруйнована огорожа…

Заржавілі ворота…

Хочеться втекти в дитинство.

 

***

Якщо пам’ять тіла триваліша

Пам’яті душі, це не любов.

 

***

Якби спромога

Полишити тебе,

Цікаво,

Яку б планету я обрав?

 

***

З дощем увійшов у дім,

Ніч залишив біля порога,

А серце лишилося в тебе.

 

***

Не такий вже я слабкий,

Щоб ворог жалкував.

 

***

Наближається безтілесна

Нескінченність

І я наближаюся

До земного кінця.

 

***

В думках пішов за тобою.

Не знайшовши собі місця,

Повернувся назад.

 

До Ісуса

У цій пустелі  весь час

Без компасу…

Як дійти до тебе,

Господи!

 

***

Я довго чекав,

Та як побачив,

що не несе тіло ворога,

Образився на річку…

 

Епітафія

Напис на моєму надгробку:

«Підсумок кохань,

Що збулися й

Не збулися,

Поділений

На всі терні,

Які пропонувало життя».

 

В аеропорту

Очікується негода.

Політ відкладається.

Про власне життя

Розповідаю, друзі.

 

Роден

Твою душу ліпив

Та лише очима.

Більше й бачити

Не було чого.

 

Скажуть…

Скажуть – помер,

Загинув,

перейшов межу,

Палає в пеклі,

Ніжиться в раю,

Знайшов жадану оселю.

Але ніхто не скаже:

Перемістився

В паралельний

Час чи Світ!

 

Новий рік

Вічність,

що на рік

Постаріла.

 

Геній

В космічній свідомості

Дав Господ

Йому притулок.

 

***

Багато не зміг обіцяти,

Я розділів Всесвіт навпіл:

З цього боку – ти,

З того – решта свідомості.

 

Як і раніше

Як і раніше,

Пейзаж зими суворий.

Як і раніше – самотній сад.

Гарячий подих закоханих

Не гріє повітря.

 

***

Забарилося запрошення з того світу,

Приплинь до берега,

Звідки назад не повернешся.

Поезія – це зведення рахунків з життям.

 

***

Інколи слід й правду казати.

Нехай навмання, підсвідомо.

Летіти на паперовому літаку неможливо.

 

***

Звуки материнських кроків.

Ніби чуєш серцебиття Господа.

 

***

Біля тину мого подвір’я,

Наче мертва дитина,

покоїться випадково

Скошена ромашка.

Спогад повернув у село.

 

***

Спогад віддзеркалює зиму.

Безперервно падає сніг…

Дерева повінчалися зі снігом.

Теперішності личить зима.

Що личитиме майбутньому?

 

***

Сільська криниця.

Перші сльозі

На материнських очах.

З дитинства

Я ступив у зрілість.

 

***

Я той, кого ти не покохала.

У засушливі дні серпня

Чи не відчуваєш ти

Нестачу кисню?

 

***

Могили батьків.

Заховане в гербарії дитинство.

 

***

Вже другий день твою радість

вселив я в своє серце

Й наче літаю.

 

***

Земля має стільки кольорів,

Скільки людей, мабуть,

Ступали на її груди.

 

***

Знаю тбіліських поетів.

Вони при зустрічі

Розповідають про таємниці поезії,

Підкреслюють свої переваги й прощаються.

А я дивлюсь на небо

Кольору селянської сорочки

Й в нього вчуся таємницям краси.

 

***

Коли пізня осінь

Оголює дерева,

Мов юних купальниць,

Ти нишком крадешся

Сільською дорогою,

Боїшся не ступити ногою

На спогади дитинства,

Не сполохати їх.

 

***

Не кажи, що Грузія

Зморена голодом шкапа,

Котру ситий господар

Якщо не нагодує сіном,

Може віддати душу Богові.

Благаю, не кажи так…

 

***

Повір, зима –

Ця хвостата відьма,

Котра ніяк не відстане від нас,

Зовсім не нескінченна.

 

***

У музеї знецінених слів –

В збірці твоїх віршів –

Ступаю крадькома,

Щоб унікальні експонати

Не пошкодити…

 

***

Політики, повії, кілери,

Ось гармонійна триєдність

Дорогої тріади,

Сатанинський варіант

Святої трійці.

 

Субота

Криниця всохла

Й пора скласти крила.

Тут вічна субота,

Кажеш ти й

Придивляєшся,

Як ліниві хмари

лежать на небі

І палець об палець

Не вдарять,

Щоб визирнуло

Жадане сонце.

 

***

Замовкли сільські млини,

На сільських дорогах

Не чути скрип гарби,

Ні гуркіт

Флорідсько-каліфорнійського

Комп’ютерного трактора.

Де ти, Батьківщино,

В якому часі  ти зупинилася…

 

***

Ніщо так не прикрашає душу,

як кохання,

якого не торкнулася

Корість.

 

***

Ти – стигла осінь.

Стою перед тобою

З кошиком, плетеним

Нитками терпіння,

А ти не дозвляєш

Зібрати з тебе

Врожай.

 

***

В музеї знецінених слів –

Книзі твоїх віршів –

ходжу навшпинках,

Аби не зіпсувати

Унікальні експонати…

 

***

Не знімайте маски –

Гарантії безпеки!

 

З грузинської переклав Рауль Чілачава

 

“Українська літературна газета”, ч. 6 (272), 27.03.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!