Дараби в аортах

242

це місто – ялівцевий дим

огром що вміститься в бедлам:

на кожну Анну – триста рим

на кожну риму – тридцять ран

 

коли вершИвся світ і наші імена

як рис перебирав архангел слів СтанІслав

НепрОсті грали в бридж й писали письмена

про те як грають в бридж на середмісті міста

де є тринадцять брам а виходу нема

 

де дирижабля Риб над ратушем пливе

де Час собі повзе як равлик під ногами

де янголів й святих упізнають в лице

та нас між них нема – ще Бог вагітний нами

ще серце в жмені жде й дрижить немов желе

 

тут дзИґарі трьох веж гудуть в одну порУ

на привидів кортеж й пожежі мармуляду

тут йдуть стонадцять Анн в осінню капару

як душі у пітьму нічного світоладу

аби вдихати там з Господніх уст пару

 

а ми вже знаєм Як (ми думаєм що мИ

вже знаєм Як й коли) впантрують нас НепрОсті

ймовірно у четвер напевно восени

за ворітьми Потоцьких ростиме кволо й просто

пагіння наших ймень під позвуки сурми

 

***

сОлодко так аж сОлоно

струнами стеблами венами

пнулась з-під шкіри душа за чужими джазами

в танці над прірвою в голосі з тремом теноре

під бас-гітари і контрабаси джазмене

 

кров першу капни в гранАтові вина вірменії

другу кров і наступну пролиє з наступних – кожна

хіба тінь ти собі напам’ять лиши від мене

тінь така що із нею й кохатись й мовчати можна

 

умісти у шрамику над бровою — тобі пасує

носи талісманом під серцем годуй відчАєм

ти з тих найсумніших хто посміхається всує

цілує у шию і нижче та не обіймає

 

рукою розгойдує плеса і рве рукою

між персами павутиння – прірви латає

я могла би тобі і матір’ю і донькою

але матір чи дОньку не зваблюють а приймають

 

тож жінка з твоїми губами розпалась на пазли

навряд чи потрафиш докупи сюрреалістично

білі трюфелі в темних кухнях — ритмічні джази

цілуй їх кусай їх ніжно – тобі це личить

 

я в такИх порожнечах навчилась триматись за пір’я

олов’яним солдатиком з крваво розквітлим пахом

що тобі і не снилося хлопчику з прірвою в тім’ї

з текілою в венах з зашитим у грудях птахом

 

навіть не нІяковість а ніЯкість… та й що могло вийти

в божевільних джазмена і поетки, мій Боже?

щось дуже схоже на справжність

щось дуже схоже

 

я забуду тебе

дуже скоро

забуду

може

 

***

це пора відцвітання

й весільного голосіння

якось так ніби в роті бджола пробачає життя

лишивши пилок на вустах і жало в піднебінні

на медвяну спокуту весняного невороття

 

це пора святкувань

що завжди переходить в говіння

це пора коли просто пора перестати себе

із осінніх дерев опадає осіннє каміння

так поволи неначе провинне додому повзе

 

***

Навчись брехати, МІріам, – ти вже велика –

про ячіння в кутках сірникових коробок під осінь,

коли діти померлі під ранок приходять і просять

повидла з морелі, горішків й бджолиного воску,

і одну волосину, на зрізі якої – молитва.

 

Це, МІріам, майже як мірровий запах нірвани,

але навпаки. Бо цвинтарністю пахко в повітрі.

Лячно виймаєш з креденсу при місячнім світлі

повидло з морелі й пливеш пеленою за дІтьми.

Так стигнуть в зіниці барви осінньої гами.

 

***

З незвички збліднути, і птахоловам на подив,

без натяку на тахікардію абсурдно злетіти

з затисненим глиняним свищиком в правій долоні,

в ТвоЇй портупеї, в весільній маминій сукні –

така екстаза на тлі провінційних комедій!

Бачу танцюючого Модільяні в клоаці Парижа,

бачу пісок впереміш із сіллю в суглобах стАрців,

бачу Нью-Йорк під водою – мовчать радари,

червоних мурах на стеблах квітучих інжирів,

бачу, як палять дитячі іграшки юні монахині

під віковічним плющем на задвірках кляштОру,

бачу похорон Чеслава Мілоша, бачу Юрби

богемних і п’яних над озером Liebe habe.

Бачу багато чого – крізь глиняний свищик…

Лиш запах сандАлу,

лиш звуки всихання мосту

поміж двома мостами…

Важкими руками

затулюєш вуха,

вдивляючись в цятку на небі

такими скляними і дивними,

сіро-вологими:

 

не впізнаЄш, не впізнАєш

на тлі провінційних комедій.

 

***

вже по горло вбрелИ у осінь –

мов в вицвілий ніл

і мул шафранність шорсткими як в псів язиками

лижем з пожухлих долонь і сухими губами

ловимо кІнці розірваних внутрішніх кіл

котрІ розмикаються більше і більше у біль

в серцевій базиліці тишу колише знемога

на тарелі лежить –

то відрізане вухо Ван Гога –

осиковий лист –

то ще Юди шербатий таріль

ми їли колись з нього сир умокаючи в сіль

і прянощів прУги

тепер – лише залишки тУги

наші кола все більше і більше нагадують дуги

нам би губи змочити і глину на кінчиках вій

нам би в ніл

нам під мул нам –

абИнадосИковийбІль

 

***

Вторгнення снігу. Ще може спасти

трохи моря під тихими віями, Яне,

воїне, що, намостивши мости

між собою й самотністю, в сніг Фудзіями

лягаєш обличчям, як в перса жони,

пругкі і холодні. Темним татамі

небо нависло. Занадто хистка

ця імперія розуму. Вчуй різницю

між Кобо й кобітою в теплих пісках,

між “бути крицею” й “плавити крицю”,

між сном й тим, якою в чефірних півснах

відІб’є у оці кентавра лошицю

світло нічне. Сонце чує вину

невідбулості і провину за сірі

протуберанці. Знову йдеш на війну,

як вертаєш додому, де всі зрозумілі,

але щось не так. Бо війна – за жону

без любові подвійного харакірі.

 

***

Міфи відходять, як в пору дощів ігуани,

в єдвабах гущавин гублячи точені профілі.

Ухиляйся від вторгнення справжності

у наші рвані нірвани.

Ти ж профі у ухиляннях.

Ти майже у всьому профі.

 

Мої відрухи, пошепти, жести

обережніші, ніж змієлови:

чим ближче – тим легше сполОхати,

чим дальше – тим важче впіймати.

Хіба що напнути линву з легеневої альвеоли

поміж приватним бедламом і храмом святої Агати,

 

на линві співати месу колоратурним сопрано

на линві вчитися вправно самій ухилятись від себе

дивлячись вниз на сонну неприручену ігуану,

останню, котра ще б’ється між

твОїх перфектних ребер

 

***

і як я тобі чоловіче докажу правду

як ти мене чоловіче маєш за дримбу

тулиш меж губ пелюстям тюльпанно-вправно

хоч видих твій міддю у легіт гортанний вимну

 

бо ввикла в цю мудрість й співатиму звуками зваби

якими заблукле в легенях повітря озветься

про те як нестримно в аортах несуться дараби

руйнуючи все чоловіче крім пам’яті серця

і досвід твій згірклий на оцет і лапу на карку

звіра що з імени твого ссе лімфу як солод

і нявку що зрадила твою скервавлену бартку

і голос що хрипне неначе всихається сволок

 

дарма що дараби в аортах сплавляються стрімко

в печерах твоїх чоловіче розпечене пекло

як дримбі не віриш то вслУхайся в душу жінки

хоч що вона знає про сонце що в тОбі померкло

 

хоч що вона відає про перестояні вина

і як в’на тобі розповиє всю правду убогу

як маєш дримбу за жінку а жінку за дримбу

як в власних печерах самітнику дримбаєш Богу

про те що шукаєш спокОю і хочеш сина

а Бог прорікає згори що сина повинна

тотА що ні жінка ні дримба 

ні чутна ні зрима

а та що тебе

у печері

почула

єдина

 

***

приходять під ранок під вікна і просять води

приходять не ті ніби таті на місце утрати

а ті що не таті у вирій на білім лататті

возносяться в небо садити едемські сади

 

бо ті що не таті ніколи ніколи не тут

вони не тебе промовляють в найліпшому верші

вони не тобі не себе простягають роздерши

небесну габу на грудях любовних осмут

 

себе забиваєш гвіздками в леправі сліди

вростаючи в пам’ять про те що ніколи не буде

і чим вавилонно і лоно набухне і груди

коли розпросторять осяйно свої хоругви

 

ті що першими йдуть толочити небесний полин

лишаючи лиш імена на чолі і повіках

а спраглі

щоранку

серцями гамселять по вікнах

в невіданні що

тут води на наперсток один

 

м. Івано-Франківськ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!