Дай мені руку, – Бог тобі каже тихо

269

Дай мені руку, –
Бог тобі каже тихо

трохи в руках повітря

трохи зібганих слів

ти – моє ніжне лихо

ти про любов просив.

Дай мені руку, – Бог тобі каже тихо

стільки прохань бачив лише в метро

щось над вечірнім містом

щось із ранкових газет

ти – із мого падолиста

ти – із моїм монет

 

***

Діду, а знаєш, яка любов мені
треба від тебе?

Діду, так сумно ні разу тебе не бачити.

Стенає ключиці, захоплює дух –

я зовсім доросла, я зовсім себе не знаю.

Вдягаю гаптовані сукні, ношу окуляри,

слухаю джаз, обожнюю класику, діду,

Я знаю, я знаю, ти, певно,
слухав щось інше –

партійне –  для чесних
радянських людей.

А я ходжу на вистави балету

і пла’чу, так сильно пла’чу в кутку балкона.

Я виросла дуже вразливою жінкою,

чи, може, зовсім не виросла?

Здається, що 20 років на місці –

вчуся і вчуся і ніц тобі показати.

Рамки на стінах – то не рахується, діду,

Все, що набатом б’є в животі: 

його так багато, а випустити – не можу.

Діду, давай про любов, вона дуже різна,

інколи серця зовсім не вистачає,

наче залізла у крони квітучої яблуні:

дихати важко від запахів й кольорів.

І я розквітаю в своєму мужчині тихо,

В течіях рук його він мені – синє море.

Ти ж, певно, знаєш як воно – 
бути морем?

Думаю, діду, що

світ видається різним, якщо ми в ньому:

вужчим, неначе дуло від пістолета і

ширшим, неначе обійми великих китів.

 

***

Горе що йде у пісок і виходить із моря

Гори що біля хребта виростають углиб

Біблії кажуть написані зовсім не Богом

Богом написане світле мовчання риб

 

Так і всередині мушлі лежить безіменне

Ніби людина повна сухих кісток

Котрім не сниться і не ввижається

Горе що вийшло із моря і йде у пісок

 

***

Кого я знаходжу під шкірою

Нічийний сад

Мої невимовні треми

Що дух колотять

А це піднебесся гортані

І зимності спогад чи

Здогад

Про те чому безум важливий

Та нічийний сад

Високі бурштинові  трави

Що вказують напрям

І легко лягають на ноги

І важко мовчать

У неділю

 

***

Ти – медяна роса

Погладь мене наче мураху

Зіжни шепотіння із грудок землі

Цей світ проминальний

І те що позаду між нами –

В траві перегусло.

І снить наді мною медунка

Мене напуває

Що ми довговічні

У слові прийдешніх днів 

А я напувати не вмію

Я наче мураха,

Я наче мураха з росою й

Доволі мені.

 

***

Ми – єдиний хребет землі

Ми – її ластовиння

Старанно підібране Богом

Для кого?

І ти не питай мовчи

Ти сьогодні один а вже завтра

А завтра вже ні

Твої руки м’які від любові

 І дякуєш Богу

для чого?

Ми – єдині такі

Й цього досить.

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!