Дай мені руку, –
Бог тобі каже тихо
трохи в руках повітря
трохи зібганих слів
ти – моє ніжне лихо
ти про любов просив.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дай мені руку, – Бог тобі каже тихо
стільки прохань бачив лише в метро
щось над вечірнім містом
щось із ранкових газет
ти – із мого падолиста
ти – із моїм монет
***
Діду, а знаєш, яка любов мені
треба від тебе?
Діду, так сумно ні разу тебе не бачити.
Стенає ключиці, захоплює дух –
я зовсім доросла, я зовсім себе не знаю.
Вдягаю гаптовані сукні, ношу окуляри,
слухаю джаз, обожнюю класику, діду,
Я знаю, я знаю, ти, певно,
слухав щось інше –
партійне – для чесних
радянських людей.
А я ходжу на вистави балету
і пла’чу, так сильно пла’чу в кутку балкона.
Я виросла дуже вразливою жінкою,
чи, може, зовсім не виросла?
Здається, що 20 років на місці –
вчуся і вчуся і ніц тобі показати.
Рамки на стінах – то не рахується, діду,
Все, що набатом б’є в животі:
його так багато, а випустити – не можу.
Діду, давай про любов, вона дуже різна,
інколи серця зовсім не вистачає,
наче залізла у крони квітучої яблуні:
дихати важко від запахів й кольорів.
І я розквітаю в своєму мужчині тихо,
В течіях рук його він мені – синє море.
Ти ж, певно, знаєш як воно –
бути морем?
Думаю, діду, що
світ видається різним, якщо ми в ньому:
вужчим, неначе дуло від пістолета і
ширшим, неначе обійми великих китів.
***
Горе що йде у пісок і виходить із моря
Гори що біля хребта виростають углиб
Біблії кажуть написані зовсім не Богом
Богом написане світле мовчання риб
Так і всередині мушлі лежить безіменне
Ніби людина повна сухих кісток
Котрім не сниться і не ввижається
Горе що вийшло із моря і йде у пісок
***
Кого я знаходжу під шкірою
Нічийний сад
Мої невимовні треми
Що дух колотять
А це піднебесся гортані
І зимності спогад чи
Здогад
Про те чому безум важливий
Та нічийний сад
Високі бурштинові трави
Що вказують напрям
І легко лягають на ноги
І важко мовчать
У неділю
***
Ти – медяна роса
Погладь мене наче мураху
Зіжни шепотіння із грудок землі
Цей світ проминальний
І те що позаду між нами –
В траві перегусло.
І снить наді мною медунка
Мене напуває
Що ми довговічні
У слові прийдешніх днів
А я напувати не вмію
Я наче мураха,
Я наче мураха з росою й
Доволі мені.
***
Ми – єдиний хребет землі
Ми – її ластовиння
Старанно підібране Богом
Для кого?
І ти не питай мовчи
Ти сьогодні один а вже завтра
А завтра вже ні
Твої руки м’які від любові
І дякуєш Богу
для чого?
Ми – єдині такі
Й цього досить.
м. Київ