Cонце червоне тече по тілу і обпікає тишею…

195

 

***

А що, коли стану білою?

Мене не побачить сніг…

Воля із тіла вистрибує…

Тільки бракує ніг…

Рибка з карибського рифу

В піні згубила хвіст…

Куплена згідно тарифу

У Моїсеїв піст…

 

***

Навспак перевернуто зиму:

не ми, а по нас ходить сніг…

Льолю пристойності скину,

ступлю за поріг-оберіг…

Босоніж – по сніжних тюльпанах

До тебе – на тисячі зим!

…Заплакав розбуджений ранок…

А я засміялася з ним…

 

***

Розбили молочного глека

із ери енеоліту…

Вмирають трипільські лелеки

на білих морозних квітах…

Завмер у болючім польоті

останній наш спільний видих…

Святвечір у тихій скорботі

запалює сонця дідух…

 

***

Захлинаюся морем

у мушлі безвиході…

По Різдвяних шибках

позбирай мою зоряну сіль…

Тисячами небес ти ходив

і не виходив

прикипілий до п’ят

магматичний біль…

Зачерпни й понеси мене тихо

у пригоршні,

спий до краплі, неначе свободу –

звільнений звір…

Бреше кава моя,

твої карти виграшні…

Бо давно нам обручки виплавив

скіф-ювелір…

 

***

Так холодно скрапує день

на плечі печалі оголені…

Стомились гріхи від прощень,

як від полювання – олені…

А місяць заблуд у думках,

вмостивсь у ялиновій хвої…

Спиняюсь. Не сила в руках

стискати колючі зорі…

 

***

Якими вітрами

мене занесло в цю пустелю?..

Тут ні рости, ні пити

не хочеться…

Під небом – осліплим і спраглим  –

укотре постелиш…

Остригти би пам’ять –

глузду іржаві ножиці…

Спинайся на двоє,

поки тебе не розіп’яли…

Вернися в учора,

люби її, як незайману…

Виймаю зі спини

твоєї хвороби жало.

Пісок наливається кров’ю.

Заново.

 

***

Сонячний плід

в перестиглому лоні –

в передчутті

народження…

Зради тавро –

на Пречистій іконі!

Засудили мене

без злочину…

 

…Завтра прийде,

як з війни – генерали,

спершись на ноги

милиць…

Хтось подорожній

приклався до рани…

Сонцем

земля

розродилась…

 

***

Настіж

двері автобуса,

не зупиняючись!..

Нехай прокочуся по глобусу:

десь та й пристану…

Згорають сумнівні вектори –

не пручаюся..

Ненависним поглядом дертиму

темряви рану…

 

В’язка карамель мого гніву

болісно стигне…

Вовки поховались у лігва…

Я – на місяць…

Струснулись Парижі й Рими…

Аби лиш встигнув!!!

Останню закохану

білим

диявол мітить…

 

***

Місяць не світить на мене

сяйвом твоєї присутності…

Я ще, мабуть, до знайомства

тебе розлюбила…

Небо зірвалось, зелене,

аби вже земну свою суть нести…

Пишуть останнє побачення

на мілководді вила…

Вже не згадаю на смак твого імені!..

Ба`, я забула, як би хотіла назвати сина!…

Завтра – визвольна війна,

і я – триєдина:

воїн, і мати, і власна дитина…

 

***

Мені б на твої білі ночі

пролитися чорною зливою!..

Між тисяч конвертів на пошті

себе випадково згубила я…

Уся записалась – до видиху,

щоб вичитав: чорним – по білому…

Із небом кохатись – зависоко…

Хмари – на землю – зливами…

 

***

Тебе не було?! Ти – вигадка?!

Тиснуть сутінки.

Так тісно у небі очам,

на орбіти приреченим…

Весніє земля…

І по спині пуп`янки.

Цвітуть переляки:

за крок – самозречення…

 

Згорають дроти, і дерева, і вечір!..

Я плачу, а чи плачу?…

А вибухи зріють.

Бубнявіють очі…

Повзуть до валізи речі…

Дівчата – до милих,

А я…

тільки з глузду

вмію…

 

***

Крокодиловий профіль  алое

зубчато дивиться…

Не з тими, хто вміє

перелистати спогади…

Бувала малою –

дихало сонце в потилицю…

Тепер – жовті змії

у масках із золота.

…Розбилося яблуко –

впали півмісяці вечора…

Лук почуттів напнула б

твоїми пальцями!

Як завжди – лікуюсь

нічною втечею.

Розум із рейок зійшов

на минулій станції…

 

***

Сірою щіткою по вертикалі

замальовую марево…

Дряпають небо дерева зухвалі…

Ляпасом злива вдарила…

Спогад – луною – в порожньому глеку:

Вчора  – допродала пам’ять…

Січень здурів од липневої спеки…

Снігом ялинка марить…

 

***

Я – пасажир заблукалого потяга…

Щасливих таких – тріщать вагони…

Тебе – нетривкого – винесло

протягом…

День захолов. Без прощань і агоній.

Зорі розквітли і світять магнолії!

Небо, розбухле, викривлює сталь!

Ми – відчайдухи! Регіт по колії!..

Очі незрячі потупив асфальт…

 

***

Сміявся до мене – хіба що очима.

Плакати – досі не вмієш.

Чуєш, хіба завинили чим ми?

На ліжку – не здоланий ідиш…

Сина твого не назву, як хотіла:

Він-бо під серцем в іншої…

Сонце червоне тече по тілу

І обпікає тишею…

 

м.Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!