"Чим ближче небеса, тим важче слово…"

138

 
 
Петро Сорока
 
Переболію, перебуду,
Зітру полуду слав і царств.
Якого ще Страшного Суду?
Яких іще мені митарств?
 
Спізнаю радощі і знади
Солодких снів і божих слів,
Якої ще мені відради?
Яких іще мені раїв?
 
То дай же, Боже, тим, хто просить,
І тим, що каються – прости.
Як ляжу в землю, з мене досить
І диким терням прорости.
 
***
Волі та неволі, та сваволі
Скуштував доволі на землі,
І напевно це мене вже в полі
Кличуть перелітні журавлі.
 
Голосами, що небесні брами
Відкривають з всякої тюрми,
І видінням, що прийшло за нами
З того світу, де родились ми.
 
Але, Отче, скільки в тому драми,
Скільки болю й гіркоти ураз,
Як сумують ті світи за нами,
Так земля не відпускає нас.
 
***
Буде осінь глибока, пізня,
Буде ліс позбуватися шат,
Та ще листя наловлять гнізда
І гойдатимуть, як пташат.
 
Буде мряка й тягуча злива,
І ота неодіймана мить,
Коли в ирій душа несива,
Одлюбивши тебе, відлетить.
 
***
Всихає листя сумно і безмовно,
Гірка печаль у погляді сича.
Ще тільки жовтень.
В лісі щастя повно,
Але на всіх його не витача.
І вже дуби не пнуться у месії,
І вже вітри запитують: «Коли
Бездомні гуси, витягнувши шиї,
Лісам прощальне прокричать «курли»?
 
***
Охмурилися грози в небесах,
Весь ліс немовби гірчаком пропах,
Одриви хмар, як дикі орди пилу й
Підземних вод, що затаїли страх,
Вчувається в пташиних голосах
Таке тривожне: «Господи, помилуй».
 
Та пронесло, бо вітер, як рукав
Всевишнього
всі орди розкидав,
А дощ ковтнула далечінь туманна.
І грім в якійсь ярузі прохурчав,
Немов умер і смертю смерть поправ,
І соловей таку високу ноту взяв,
Що ліс озвався: «Господи, осанна!»
 
***
Сумним крилом махни мені, діброво,
Гусині душі, прочиняйте даль.
Чим ближче небеса, тим важче слово,
Гостріший біль,
щемливіша печаль.
І жаль за тим, що в слові не збулося,
Що губиться, як голоси гусей,
А надто –
що збагнути не вдалося
Ані себе,
ні світу,
ні людей.
 
***
цей світ стоїть немов на милицях,
бо пристосований до лих.
якого ще мені чистилища?
яких ударів горьових?
яких іще судів і вироків?
яких печатей на чоло?
та що б там з неба не звалилося,
усе вже з іншими було.
 
***
Там, де сосен некрикливе віче
І гудуть насуплено джмелі,
Щось таке хвилююче і вічне
В золотій являється юлі.
 
Завертаю в хутори і села,
Не минаю жоден пастівник,
І в наплічник набиваю зела,
І складаю лісовий словник.
 
Це моє відпруження і лови,
Це моя робота і обліт,
Щоб не гасло диво денникове,
Як в росі не пригасає світ.
 
***
Я помру молодим
(усміхніться, братове) душею,
І за пругом рудим,
Чи, точніше сказати, межею
Я розтану як дим.
 
Я помру молодим,
Упаду, як сльоза із пера.
Так, як мій побратим,
Що сказав «не пора, не пора»
І розтанув як дим,
молодим.
 
Де годин розмивається плин,
Де ні меж, ані краю,
Я не буду один,
Я не буду один, добре знаю,
Досить з мене земних самотин
і сивин.
Хочу горнього раю!
 
РЕКВІЄМ
Пам’яті Віри Стецько
 
Переплелись в твоїй красі
І схима, й знада,
Ішла як Либідь по росі,
Пливла, як Лада.
 
Я так побачити хотів,
Де в тебе крила,
З яких з’явилась ти світів?
В які відплила?
 
Очима кликала на спит,
І на пораду.
Ішла – і пісню атлантид
Я чув позаду.
 
І никли сутінки і зло,
Мов тінь чугайстра,
І падав відблиск на чоло,
На пензель Майстра.
 
І не ховаючи крила,
Земна, прекрасна –
На сто полотен ти зійшла –
Стоіпостасна.
 
Щоби єднати два світи,
Неначе тронка.
Княгиня, жриця чистоти
І амазонка,
 
І та, що розсипає сміх,
Як перла-буси,
Якій вклонявся печеніг
І скіф, і русич,
 
Як Ярославна і Ліліт –
Все осявала:
І давній світ і змерхлий міт
Хозара й галла.
 
Чи ще повернешся здаля,
Жоно, невісто?
Ну як без тебе ця земля?
Це сиве місто?
 
І як без тебе на землі
Старому Майстру?
Тікають пензлі чарівні
У темну тайстру.
 
І плачуть янголи сумні,
Кров стигне в жилах…
Ти відплила не у труні,
На їхніх крилах.
 
 «ТУМАНИ СХІДНИЦІ»
(цикл)
День проявляється в тумані,
Вилунює з туману весь,
Підвладній дужій Божій длані,
Він каже кожному: «Я єсмь!»
 
І оживають дальні далі,
Як подих міфів і казок,
Бо всю любов Небесний Маляр
Вкладає в кожний свій мазок.
 
І хай цей день осіннім кроком
Пройде як видиво руде,
Усе, на чому спиниш око,
Глибоко в душу западе.
 
І цих верхів незрушність строга,
І цих потоків бистрий плин.
Нема невдалих днів у Бога
І недописаних картин.
 
І я, щоб диво передати,
Геть відкидаю всякий грим,
Учусь Творця копіювати,
А не змагатися із Ним.
 
***
Тумани Східниці. Такі
Щоранку різні.
То випливають як віки
Із думи-пісні.
 
То постають немов думки
Гірського бога,
То як продовження ріки,
То як залога.
 
То пориваються увись
На віщий голос,
А через хвилю вже, дививсь,
Повзуть як полоз.
 
Усе у них і все для них,
Все в їх польоті,
Неначе вічний дух застиг
В тремтливій плоті.
 
Про них не скажеш: «Ось, бери,
Хапай за гриви!»
Їм поклоняються вітри,
Дощі і зливи.
 
Ніхто не відає куди
Вони щезають,
Чи припадають до води,
Чи в яр сповзають.
 
Чи мають в зворі тихий схрон,
Глуху криївку,
Чи хтось бере їх у полон,
Як гарну дівку.
 
А може зваблює трава
Десь під горою,
І на світанні кров жива
Стає росою.
 
Тумани – діти таємниць
До всього звичні,
І чути голоси ялиць:
«Тумани вічні».
 
Про їхню з’яву, їх путі
Не думай всує.
Все тайна в їхньому житті,
І це хвилює.
 
Що їм важка хода століть,
Що близни-рани,
Тому і шепче кожна віть:
«Любіть тумани!»
 
***
Упав на Східницю туман,
Чи виповз з гущі,
Але й туман тули до ран,
Бо він цілющий.
 
Як ця роса, як небеса,
Як трави-зела,
Як ця навколишня краса,
Завжди весела.
 
Як ця вода, що рине з гір,
Як дух свободи,
Туман вовтузиться, як звір,
І колобродить.
 
І розтає в шипінні рік,
В лекалах піни.
Короткий у туману вік,
Як у людини.
 
Все проминальне, а таки
Й відносне в світі.
Бувають миті, як віки
Й віки, як миті.
 
***
Вранці прокинешся – згір’я димлять,
Ладан Сварога.
Сосни стоять, як настренчена рать –
Княжа залога.
 
Тиша – з душею услух говори,
Зцілюй всі рани.
Ходять навшпиньки дощі і вітри,
Звірі й тумани.
 
Я цього світу не бачив Творця
Й повен печалі,
Але я знаю: він гарний з лиця,
Як ці пасторалі.
 
Все тут людині й зелу до снаги.
Стверджуйся, сило!
Панікадило тримайте, верхи,
Панікадило.
 
Не похитнеться наструнчена рать,
Всупереч гніту,
Доки на світі ці гори димлять,
Доти і світу.
 
СХІДНИЦЯ
Віче джерел, перевалів і рік,
Божа столиця.
Кличе бджолу підмаренник і дрік,
Кличе яглиця.
 
Сіркою пахне і котиться глід,
Гаддя чатує.
Тут зустрічаються Захід і Схід.
Схід домінує.
 
Благословенна джерельна ріка
Рине крізь звори.
Дідька із два який зуб чужака
Вкусить ці гори.
 
Віддаль не зміряє жодна луна,
Риба і птиця.
Вічністю дихає кожна сосна,
Кожна ялиця.
 
Бог над ці чресла десницю прослав,
Чресла і русла.
І до підніжжя поклав Борислав,
Угрич і Тустань.
 
Ліс повертає у княжі часи,
Ратні й святкові.
Тут відкривається хто ти єси
В слові й любові.
 
***
У цім краю, де Синевір,
Як познак раю,
Якусь високу тайну гір
Я відчуваю.
 
Немов до Доброго Отця
На крок підходжу,
Але збагнути до кінця
Ніяк не можу.
 
І сум охоплює мене
І всю природу.
Хіба душа моя збагне
Після відходу.
 
Збагне, сплативши всі борги,
Борги і мита.
Душа, що тайною юги
Тепер повита.
 
***
Я був тоді щасливий лиш,
Коли шукав земних узвиш,
У звуках – барви,
в барвах – звуки,
А у затишші – тишу тиш.
 
***
Допоки огортаюся в ясу
І сонце п’ю та молоду росу
Допоки упиваюся дивами,
Уперто вірю:
світ спасе красу.

№6 (194) 24 березня 2017

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!