Чуєш флейти ніжну трель?

15.10.2012

…Вщент роздирав мене тротил.

Місили на багно армади.

Гортанями рудих могил

Просив даремно я пощади.

В крові тонув я по ярах,

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Згоряв у вогнищах агоній.

Мій попіл, персть мою, мій прах

Здіймали в небо гнівні коні.

Погибель. Страта. Смерть. Загин.

Добито. Знищено. Розп’ято.

Я не лічив своїх кончин

Ніколи – так мене багато.

Я забував про себе сам:

Хто я такий? На що я годен?

Назвіть мене! Я все віддам

За другий день моїх народин!

Як мить, миналися віки.

Царства миналися й навали.

І арматурою вростали

В родючий ґрунт мої кістки.

МАРЕННЯ

Я знав багато, знав я багатьох.

За це скарав мене всевладний бог.

Незримий Бог, знавець моїх провин

Байдужно дарував мені загин.

На мене він дозорців нацькував.

Я полем біг. Я плазував між трав.

Відсапував я, лежачи в багні.

Дзюрила ротом згіркла кров мені.

Я схоплювався. Мчав щосил вперед

Вперед! Лука. Пошерхлий очерет.

Сховатись! Далі – рятівна ріка.

І мовив хтось: «Не треба. Не тікай.

Як згинуть не судилося в бою,

Ти згубу над життя цінуй свою».

Полохатися – не подоба річ.

Я обернувсь і сам пішов устріч.

Тобі я в лячне подивлюсь лице:

Тоді вже, враже, убивай за це.

ПРОРОК

Коли я знов на землю повернувся,

Побачив: все лишилось, як було.

Ба навіть гірш! Розбестились двоногі,

Розперезалися! Тупі тварини

Свідомо чинять Каїнове діло,

Вбивають, заганяють на той світ

Своїх братів, сестер своїх, батьків,

Дітей, сусідів, родичів – аж сьомий

Обличчя заливає піт! Довкола

Все запаскудили і забруднили,

Знеславили жорстокістю, брехнею,

Підступництвом, нелюдською злобою:

Зробити й кроку зайвого не вільно,

Щоб не вступити в сморідні баюри

Блювоти й крови, шмарклів, жовчі й гною!

Вам хочеться некараними бути,

Недолюдки, недовірки, непотріб,

Вчинивши душогубство?! Не сльозами

Нещирими, зрадливими, а злою,

Лихою кров’ю вражою я змию

Ганьбу марноти вашої!.. Чекайте,

Коли я знов на землю повернуся!

2005

СТАРИЙ МУШКЕТЕР

I стали згадкою численні рандеву,

Пиятики, бої, погоні, втечі, –

А він ще топче молоду траву,

Плекає потай звички молодечі.

Він досі пам’ятає всіх жінок –

Шинкарок, покоївок, куртизанок,

Вдовиць-герцеговинь, малих селянок,

Всіх, що йому зловились на гачок.

Проте ступився бойовий клинок,

Жадання присмирілись навіжені.

В широкій, наче океан, кишені

Червінців много менче, як дірок.

Покуштувавши вдосталь гострих страв,

Відчувши на долоні жар клейнода,

Він дечого не втямив, але знав,

Що смерть – солодка чергова пригода.

2007

ЧЕРКАСЬКИЙ СОТНИК

Недбайло, нечитайло, погуляйло –

Цей сотник Череватенко Михайло,

Можливо, предок мій, а може, й ні,

В походах вік прожив свій на коні.

Хоч тілу не одна боліла рана,

Він, перестрівши в полі бусурмана –

Врага, міг до кульбаки розвалить:

В собі я теж таку вчуваю хіть.

А докотилось до волів підласих,

Отаборився в затишних Черкасах,

Де правував, судив, сотникував,

Накази дивні часом видавав.

На блудників, блудниць наклав покару

Несамовиту: хай вони на пару,

Щоб перелюбства замолить грішок,

Посадять молодесенький дубок.

Уславилося цим сотникування:

І звечора, панове, аж до рання

Шамтів легенько передмістя край –

І зріс, піднісся хутко зелен гай.

А що наш сотник був не з солодіїв,

То правнуками цілий степ засіяв,

Котрі добряче вміють воювать,

Та коли мир довкола й благодать,

Не знають, що їм взагалі робити,

Як жити?..

БОГДАН-ЗИНОВІЙ

В битву кидавсь головою сторч.

Гасло – навсебічна протидія.

А потрапив, наче курка в борщ,

Під високу руку Олексія.

Може, забагато хитрував,

Може, був не гетьман, а бамбула

І даремно жебрав людських прав

У Москви, Варшави і Стамбула.

Пильно роздивившись навкруги,

Втямив: зайва, хлопці, заморока –

Смашні киселеві береги,

Річка з меду й молока широка…

Хоч завів у непролазні хащі,

Взяв на душу непрощенний гріх,

Втім, на тлі наступників своїх

Виявився він чи не найкращий.

ГОЛОВВОЄНМОР

Був тривалий жорстокий бій,

Поки врешті вдерлися в місто.

Роздивилися, осягли:

Ненадійно, дуже драглисто.

На околицях – біляки.

Революції не до шуток.

«Терміново зберіть у порту

Офіцерів, попів, проституток…».

Той непотріб хутко згребли,

Підігнали баржу до пірса.

(Побойовище в мертвяках, –

Шелестить сполошена тирса).

Вітер білі хмарки жене.

Сонце – тамки, смертонька – тутки

Колективно спускались на дно

Офіцери, попи, проститутки,

Прошаки, професори, купці,

Все, чуже нам: ворожі, колишні…

Ні промов, ані молитов –

Хай подбає про них Всевишній!

«Або ми їх – або вони, –

Запитання поставлено руба».

Не дотумкав головвоєнмор:

Нависає тінь льодоруба.

СТЕФАН ҐЕОРҐЕ

роки марнот, здичавіння й офіри

надійдуть. вас – не без красивих фраз

криваві злобні хлопчики гаразд

гуртом навернуть до своєї віри,

яка роз’їсть, мов трупний попіл сірий,

серця живі, не стане й на показ

промінчика, і (це було не раз)

обернеться маною світлий вирій,

загального спасіння дивний знак

шукав я, щоб непам’ять висловуха

не завела у лабіринт клоак,

щоб націю не підкосила скруха,

але з таїн пробудженого духа

огидний об’явився вовкулак.

ЗРАДНИК БАТЬКІВЩИНИ

Коли заповідалось на колгосп,

Припхалася до нашої господи

Ватага комсомольців-комнезамів.

Сільська босота, ледарі, п’янюги,

Злодійкуваті злидні-активісти,

Вхопились колективно, дружно, жваво

За тих, хто крепко на землі держався,

Хто на біду свою забагатів

Не наймитським, а власним потом-кров’ю,

Хто мав, як водиться, надворі і в коморі.

Що ж, пара коней, справний реманент,

Дві корівчинки, волики, овечки –

Все вигребли, позабирали! Нас –

Малих, старих, хто в чому спав, стояв, –

Повикидали з хати на мороз,

На сніг, погнали на Сибір неісходиму!

Щоб не закрижаніти на бурульку,

Я, мов дурне голодне цуценя,

Вчепився намертво в якусь ряднину,

Аж той найстарший поміж ними, що

В кашкеті шкуратяному, промовив:

«Дивись, таке мале, а вже куркуль!».

Коли ж германець перейшов кордон

I драпали без тями краснопузі,

Ми з хлопцями вже знали, що робить:

Зеленого «женили» лейтенанта,

Політручок гаркавий десь забіг, –

Позакидали мосинські мушкети

І разом, наче на загальних зборах,

Піднесли руки вгору. Як призвідник,

Я перший, усміхаючись, подався

Назустріч «визволителям»: «Панове!

Ніхт комуніст! Ніхт юде!» – я гукав

Підлесливо і радісно. І перше,

Що я почув од фріца-шмаркача,

Було зі школи ще відоме слово:

«Schwein!».

ПРОШАК

Ми знемагаємо в погонях,

Шукаємо нових доріг,

А досі ходить по вагонах

Самотній 41-й рік.

Безоко-звично двері торга,

Захрипло згадує за ту

Одесу. Драна гімнастьорка.

В руці простягнутій – картуз.

Одмірений чужим залізом,

Рвучись од білого плеча,

Обрубок, морщений і сизий,

Новонароджено скричав.

Підпила пісенька – не знати

Кому – жаліється сливе,

Що з грошовитим лейтенантом

Жона забутлива живе.

Роздавши тугу навіжену,

Зімкнувши губи, що звело,

Він перетрушує в кишені

Данину мідяну й срібло.

РОДОВІД

На запитання злого клерка,

Який у мене родовід, –

Горбатий міст, кажу, Озерка

І соціалістичний дід.

Всі недомовки, всі примовки,

Світила за які стаття,

Тубдиспансерний суп, кутя

Мені у пам’ятку – і ловкий

Дух Коксохіма і Петровки

Проніс я крізь своє життя.

Перетасовано всі верстви,

Перед іконою свіча,

Свіженький Парк живих та мертвих,

Палац культури Ілліча,

Де під наївні теревені,

Заяви й заклики шалені

В оті, давно минулі, дні

Навчавсь виводити на сцені

Держави ніжні позивні.

ВИКОНАВЕЦЬ

Можливо, мій найяскравіший спогад

Студентських років…

Посилали нас

Відроджувать, вертати до життя

Палац Жовтневий (він же Інститут

Дівиць шляхетних та еНКаВеДе).

Сміття спресоване слухняно вигортали,

Виносили на ношах биту цеглу,

Розбите шкло і штукатурку мокру,

Що відлипала од підвальних стін.

А в штукатурці (нас це дивувало)

Чомусь поплющені свинцеві кулі, –

їх відрами на світло витягали,

Перекидали в кузов ваговоза.

І втямив хтось, нарешті, здогадався,

Гукнувши: «Хлопці, тут людей вбивали!

А кулі ці поплющені промчали

Спочатку черепну коробку жертви,

А потім увігналися у мур!»

Ще здивувало нас: почав з’являтись,

За трудпроцесом наглядати став

Підтоптаний такий громадянин –

Обличчя ніби цеглою натерте,

На голові сталевий їжачок.

Ні слова не казавши, разом з нами

Спускався в темний і страшний підвал,

Все ближче підступав до нас і ближче,

Аж поки хтось зненацька здогадався чи

(Нехай і так) хтось раптом припустив:

«Це, судячи з усього, исполнитель,

Ну, комендант цієї установи,

Що вироки виконував тоді

В присутствии врача и прокурора.

Він, безумовно, мешкає поблизу,

Десь на Хрещатику. Бо заслужив».

Припущення було сміливе надто.

«Втім, варто перевірить», – думав я.

і коли той наблизивсь, я спитав:

«Цікавитесь, як зроблено роботу?». Він

Здригнувся, очі спалахнули. «Що, –

Я запитав і не пізнав свого

(Так одмінився) голосу, – то, може,

Ви б і мене отут колись поклали?».

Він палець вказівний впритул приставив,

Мов пістолет, і чітко проказав:

«Вот вас бы – непременно расстрелял!».

«ПРОЩАННЯ СЛОВ’ЯНКИ»

Хвилі ходять океанні

Геть близенько від Європ.

У верхах і на екрані

Бійки, постріли, гоп-стоп, –

Хто в лайні, а хто в сметані.

На прийомах церемонних

І в заявах фейлетонних

Історичеських ухвал,

У візитах закордонних,

У наїздах безпардонних,

В балахонах чи в погонах –

Всьо довкола кримінал

В пахощах своїх зловонних!