Чумацький шлях твоїх слідів

 
Микола БОРОВКО
 

І

1. Я мудрості учусь в садівника.
Хоча йому немає монументів,
Та шану, вищу від аплодисментів,
Несе осіннім золотом ріка.
Його зернятко впало й проросло,
Як пам’ять і як пам’ятник звитяги,
А крони піднімаються, мов стяги,
Теплом зігрівши місто і село.
Буває, перший і жаданий плід
Міцне стебло нерідко родить світу
Терпким і кислим…
«Де б його подіти?» –
Клопочеться увесь сусідський рід.
Сокиру в руки – і нехай лежать
Важкі гілки…
На суховії спишем…
Та садівник у роздумах найвищих
Бере у руки доброго ножа .
Морози будуть, зливи і вітри,
І не одразу приживає пагін…
Щоб у душі розквітнула відвага,
Зумій стежину істині відкрить.
І вже потому принесе ріка
Шанобу, вищу від аплодисментів,
І хоч йому немає монументів
Я мудрості учусь в садівника!
 
2. Тремтить на віях позолота дня,
І бронза рук одсвічує яскраво.
Мій серпню, випрягай свого коня,
Бо вересень запрошує ласкаво.
Не рокочи,
Не розкидай списи –
Не виманиш хлоп’ят на пасовиська,
Бо світла синь
І розсипи роси
До школи кличуть –
Хай гримить чи блиска…
Їх на порозі вчителька моя
Зустріне вранці ніжно і тривожно.
І скаже радо:
«Ви ж погляньте, як
Михайлик наш на космонавта схожий?»
І всі побачать позолоту дня
І бронзу рук,
І посвітліють лиця.
Мій серпню, випрягай свого коня,
Гайда за парти –
Нам ще треба вчиться!
 
3. Розклала осінь у садах вогні:
Фарбує листя і на вітрі сушить –
Вилюднюються пагони на пні,
Оголюються душі.
Ось розгорівся на калині гніт.
Ось шовкопряд – лаштує кокон роду.
Листок опалий тулиться до ніг,
Немов руде звірятко у негоду.
 
Безплідна гілка заздрістю сичить –
Дими прокльонів лижуть піднебесся.
І жовкне мить,
Остання жовкне мить, –
їй вирок остаточний:
Не воскреснеш!
Не проростеш!
І не продовжиш рід!
Не ляжеш руслом у глибини віку.
Не буде справ урочистого ліку,
А тільки попіл.
Слід?..
 
Здіймає осінь у саду вогні,
Усе миттєве бурим віхтем маже.
Присів і я на вересневім пні:
ЩО СКАЖЕ?..
 
4. Цибатий сонях жовтого бриля
Вже поміняв на кепелюх із фетру:
І пальці рук від перевтоми терпнуть,
І горбиться на яблуні гілля.
 
Гучать дзвінкіше струни далини:
Виконуючи мрійне піцикато,
Застигли, як великий медіатор,
Найперших перелетів табуни.
 
Згасає сонце. Трохи літа жаль,
Та кольори віщують світлу радість:
Під бубони рясного плодопаду
Весільні коні осені біжать.
 
5. Ще на деревах листя ніби й густо,
Не все спливло по часовій ріці.
Та на долоні жилавій капусти
Зашерхли роси – холоду гінці.
Коротшає у полі день робочий,
Горенить присмак диму на губах.
А вітер розлучатися не хоче
З хлоп’ячим хизуванням у чубах.
Руді дощі збираються за лісом,
Як штурмовий ударний батальйон.
Листок упав, немов мені повістка:
З’явитися уранці на перон,
Де колобродить гамір стоголосий
І дівчина стривожено шука…
 
Під Києвом стоїть красива осінь
І вересня колише на руках…
 

ІІ

1. У горщику долонь виварюється каша
Переплетінням пальців і тепла.
Твої бажання у свої поклав –
І стала мить закоханості – наша.
В сторінці неба лінія знайшлася
І ліг на неї елегійний лад:
У горщику долонь виварюється каша
Переплетінням пальців і тепла.
Туману погляд звівся аж на сажень:
Регоче світ над варивом котла,
Згораю вкотре в спогадах до тла
На березі ріки, де срібних коней паша.
І в горщику долонь виварюється каша.
 
2. Симфонія полів колоссям нот достиглих
Липневе піднебесся залива.
Грядуть жнива! Сподівані жнива –
Трипільських злаків стовікові тиглі.
Та цьогоріч проблемами налиглі
Покоси… надщербилась булава…
Симфонія полів колоссям нот достиглих
Липневе піднебесся залива.
Себе благаю: не барися, встигни
Мантачкою пройтися по словах.
Хіба ж намарне колос наливавсь
І став майдан, щоб ні на мить не втихла
Симфонія полів колоссям нот достиглих.
 
3. Город увесь у парасольках кропу
Рятується від наклепів дощу.
А той, хитрюга, ніби-то й ущух
Та розмочив… І вже назад ні кроку.
Як подолать розкислості непроху? –
Спізнюсь на мить – ніколи не прощу.
Город увесь у парасольках кропу
Рятується від наклепів дощу.
Булави крон виблискують нівроку,
А павуки погрози сіті тчуть…
Стебла не вдержиш – болі потечуть.
А відречешся – прокляне епоху
Город увесь у парасольках кропу.
 
4. Червневий день закоханий у зливу,
Як посмішку у жінки на вустах.
Листає пам’ять радощі. Листа,
Твоє ім’я прошіптує щасливо.
Тремтить в долонях небом  м’ячик сливи,
З якого мить бажання вироста.
Червневий день закоханий у зливу,
Як посмішку у жінки на вустах.
Як те сум’яття втримати за гриву?
Як диво те обіймами дістать?
Світанку фарба на росі густа:
Сорочки тінню у тумані сивім
Червневий день закоханий у зливу.
 
5. Філософії літня дама
Різнокольором бігудів
Ввійде в хату, палац чи дім –
І спалахує мелодрама.
Каламутиться діорама.
Горне кола проблем на воді.
Філософії літня дама
Різнокольором бігудів.
Мудрі стверджують – це програма.
Фонограма – товчуть молоді.
Від змагань тих лиш сито дір
І на камені тінню в рамах
Філософії  літня дама.
 
6. Поезії жива душа
То є найвища нагорода.
У ній і мудрість, в ній і врода,
І досі незбагненний шарм.
Мов трунок срібного ковша
Тоді вона, і суті мода –
Поезії жива душа.
То є найвища нагорода.
Розгойдує вселенський шал,
Переливається акордом
Й життєву річку повноводо
Налить любов’ю поспіша
Поезії жива душа.
 
7. Чумацький шлях твоїх слідів
Окреслює орбіту двору,
Де мить підносила угору,
Щоб вірив, мрія і радів…
Прожитих літ гурти руді
Обгризли на чеканні кору.
Чумацький шлях твоїх слідів
Окреслює орбіту двору.
Кричав і кликав у біді,
Але одягнені в покору
Сміялись тіні поговору…
Шнурком стискає шию днів
Чумацький шлях твоїх слідів.
 
8. Ці руки обіймають всю планету
Усім землянам вистача тепла.
І саме жінці Бог їх сам послав,
Щоб кожен зміг відчути радість злету.
Ля примою суєтного балету
Вона наводить задушевний лад.
Ці руки обіймають всю планету
Усім землянам вистача тепла.
Дотримуючись букви етикету
І я до серця руки ці приклав,
Щоб дякувати за всесвітній клад,
Де сурмлять світу сонячні кларнети –
Ці руки обіймають всю планету!
 
9. У серпневій галактиці літа
Зупинилися яблук планети…
Налягли на крило перелети
І ватаг, наче в паспорті міта.
А за цим – все, що мучилось в клітях,
Догоріло, мов згадки пілети.
У серпневій галактиці літа
Зупинилися яблук планети.
То не яблука – наші орбіти
З ластівками бажання і злетів…
Блякне в клопотах блиск еполетів.
Що збулася, ніхто й не помітив
У серпневій галактиці літа.
 
10. Нас ошукала влада і вожді
Не на грошину, а на цілу долю.
У дім розпусти продано тополю,
А храм Вітчизни ділять, мов наділ.
Ланцюг майдану, щоб не порудів
Ін’єкціями  благородства колють.
Нас ошукала влада і вожді
Не на грошину, а на цілу долю
Ідуть юдейські кола по воді,
Плітки розносять. Важко як ніколи…
Але ж ми вічні, як трипільське коло:
Загинем тут – воскреснемо в біді!
Нас ошукала влада і вожді.
 
11. Не все, що хочеться сказати,
Переливається в слова.
Цей вік таке закарбував,
Що вже епохам не зрубати.
З окопів сумнівів кудлато
Вилазять жала убивать.
Не все, що хочеться сказати,
Переливається в слова.
А натяки жирують кляті,
Тусується нічний товар,
Щоб і собі лизнуть навар…
Розносять істини щербаті
Не все, що хочеться сказати.
 
12. А що тепер, коли душа золою
Розвіюється на семи вітрах?…
Обворожив, приспав і …обікрав,
Пустив у світ уже ягою злою.
Живу в палаці ліпленому з лою,
Де власник повза, наче ситий  краб.
А що тепер, коли душа золою
Розвіюється на семи вітрах..?
Хто словом кине, хто – услід мітлою.
За руку ловить ловеласом страх.
Лише розлука й досі по дворах
Обличчя наші витира полою.
А що тепер, коли душа золою?..
 
13. Самі в собі відшукуєм себе,
Неначе голку в традиційнім сіні.
То в максі одягаємось, то в міні,
То все перефарбовуєм в рябе.
Всі святощі укотре – шкереберть.
Смакуємо проблеми, як мартіні.
Самі в собі відшукуєм себе,
Неначе голку в традиційнім сіні.
Проблеми дятел в тім’ячок довбе –
Втопили суть у словоблудній піні.
У другому чи п’ятому коліні
На полі молитовному небес
Самі в собі відшукуєм себе.