Чотири сторони часу

173

 
Михайло ПАСІЧНИК
 
ВИСТАВЛЮ І СВІЙ ДИМОК…      
О ці прикмети осені!
Їх серцю не забуть, –
Густі дими над козами,
Над лозами пливуть.
Вони й далеко начебто,
А пахнуть до оском
Картоплею хлоп’ячою,
Хвощами й полином…
Від нас рівновіддалені
Дими ті з картоплинь,
А пахнуть літом спаленим,
Летючим в жовть і синь.
…Із запальнички вистрілю,
Де все горить навкруг,
І свій димок я виставлю
Окрай дороги в луг…
 
ПОКАЗНИКИ ЧОГО?
В обійсті – повні ноги трему.
Тут не живуть уже батьки…
…В замку – записочка від РЕМУ
З проханням дать показники.
Її заклали тут для кого?
Стоїть у лампочках пітьма,
Не струму – а й життя самого
Давно в цій хаті вже нема.
Ще автономно йде будильник,
По серцю стрілками шкребе,
Й нулі показує лічильник,
Ввімкнувши в проводИ себе…
 
ВОНИ НА НЕБІ ВЖЕ…
Журитися не треба,
Як сіль везуть.
Чумацький шлях у небі –
Вози внизу…
Повз води і дерева
Пливуть мішки…
То наші предки древні,
То чумаки.
Ох і солодка сіль же –
Як мед, як мир!
Вони на небі всі вже,
Внизу вже ми…
 
 
НЕ КРУТИТЬСЯ ВІТРЯК..
Чомусь не спиться вдосвіта мені
(Життя і так вже прОспане доволі), –
І сивий світ крізь краплі на вікні
Здається старцем з кОстуром тополі.
Прямий цей дощ. Не крутиться вітряк.
Не крутиться, хоч і крутитись вміє…
Ця осінь множить сумніви і страх,
Але в душі все ж жевріє надія…
 
МОБІЛЬНИМ КРОКОМ БЕЗ МОБІЛЬНОГО…
Гай-гай, не гаю часу вільного –
Його мені сам Бог приніс! –
Мобільним кроком
Без мобільного
З’вязку зі світом
Йду у ліс.
Бреду, гущавинною чакрою
Обнятий, як давно колись,
Гумовики в калюжах чавкають,
До окулярів липне лист.
Ціпком я нишпорю по зворах,
А в них святам червоним час:
Стоять в три рівні мухомори,
Як хор во славу Ілліча.
Лякає тишу криком пугач,
Та не сахається душа,
Перекладаю з ліктя в другий
З різногуб’Яками коша.
Я того птаха перекрикую,
і подивляюсь вдалину
Все на березу із осикою,
Усе на дуба і сосну…
Дерева ці завжди дарАми
Винагороджують, вважай, –
Під ними – бабки з краснюками,
Маслята й білі зазвичай.
Вчарований золотоцвітом,
Дивлюся на листків політ…
І нащо той зв’язок зі світом,
Коли в очах весь білий світ?!
…Зайду натомленим до хати
І телефон візьму таки,
Подумавши, чи відкривати
Навік пропущені дзвінки…
 
ДАСТЬ БОГ ЖИТТЯ…
Виснажують мене щодня походи ці:
Біжу, лечу до ясена й сосни!
Свободи стільки, що душа заходиться:
Як нею управляти восени?
У мізки лізуть наміри немислимі,
Усе на світі хочеться обнять!
Свободи стільки, що уже й стомився я
І плани, й дії регламентувать…
То кошика лаштую, то вудилище,
То парашут складаю. а то снасть…
І що зробити завтра – пункт один лише:
Дасть Бог життя – й все інше він же дасть!
 
ВЕРТАЮЧИ ДО КОРЕНІВ…
На схилі літ вертаючи до коренів,
Захмарних не жадаючи чудес, –
Вивчаю ліс новий намухоморений,
Колючий і кропив’яний увесь.
Лише осика вносить шум тут в тишу,
А кожен дуб стоїть, як ворожбит,
Заходить в ліс цей нЕ перехрестившись
Не можна в хитросплетеннях ожин.
Перетинаю просіки й дороги,
Виходжу на поляни й моріжкИ…
Я йду по сонцю в ліс й вертаю з нього
По сонцю теж – приземлений, важкий…
Зарослими канАвами і зворами
Петляю крок і тиху радість п’ю,
Й душа моя, така умиротворена,
Влягається у матрицю свою…
 
ВВІРВАТИСЬ В ЛІС…
Щоб шурхотів у шинах луг зелений,
І вітер подих поміняв на свист, –
Ввірватись в ліс на швидкості шаленій,
За котрою б крутнувся лисом лист!
Додати руху молодого шалу,
Відчути в скронях похололу кров
Й спровокувати гуркотом обвали
Всіх золотих і мідних віт і крон…
Притиснуть гальма, щоб ступити швидше
В це палахке і світле торжество,
І заглушить мотор, й оглухнуть в тиші,
Й хитанням сосон сповнити єство…
 
ОСІННЯ СИВИНА…
Ще в зОлоті діброви,
Аж ось в очах вона,
Ця паморозь раптова –
Осіння сивина…
Мов дорогі намиста
Прикрасили цей світ, –
Оця роса сніжиста,
Цей іній на траві….
 
УСЕ ГОТУЄТЬСЯ ДО ЧОГОСЬ…
Обчурхує безвітря в лузі лозу,
Бобрам підвладні, стишились струмки…
Верба позолотіла на морози –
Її листки, мов скрючені стручки.
По берегу старенький човен зчовгавсь –
Опав на нього веслами-крильмИ.
Усе навкруг готується до чогось –
Мабуть, що знов до холоду й зими…
Летять з дерев орнаменти дешеві,
Їх підбирати із болота – зась!
І я в ці дні напружуюсь душею:
На щось я сам ще нЕ налаштувавсь…
 
ОСІННІ ПЕЙЗАЖІ
Шелюжних щук осіннє жирування,
Дощів пискливих млявий переплюск,
Туманів подолинне возлягання
І груздів пізніх пАморозний хруст…
Охриплих птахів голоси недужі,
Іржава жуйка всохлої трави,
Доріг даремні спроби злить калюжі
У канавИ пообіч, у рови.
Легка плавба павучих плетив сизих,
Тополь шляхетних чорні гостряки,
І скирт міражних айсберги в озимих
Розливах зелені у всі боки…
 
ПІДПАЛИЛИ ЗОПАЛУ…
Шибка лоба витерла,
Посміхнулась дню,
Дим не може витягнуть
Ногу із вогню.
З водяного попелу
Густо лиш курить, –
Підпалили зопалу
Те, що не горить…
 
НАБІР ОСІННІХ НАСОЛОД
Гукають знов сад-ліс-город,
Я в них по-справжньому щасливий.
Набір осінніх насолод –
Гриби-картопля-груші-сливи.
Я ними втішений давно.
Зберу усе, у гуму взутий,
І буде пить моє вино
Листопад-грудень-січень-лютий…
 
ЖИВУ…
Живу без розкладів, регламентів,
Норм, зобов’язань, клятв, фанфар,
В житті не граю ролі Гамлета,
Бо ж БУТИ – то є Божий дар!
І Достоєвського, і Герцена
Не переношу на нутро,
Живу без правил, без суперництва,
Без вічних втискувань в метро.
Не чванюсь долею пихатою,
Світ бачу серцем і чолом,
І більш НЕ МАТИ, аніж МАТИ я
Волію ворогам на зло.
Ані тупої, ані гострої
Не брать сокир для різних прю,
Й лише свою із волі Господа
Ходою колихать зорю…
 
ПОГОВОРИ…
Цієї пізньої пори,
Коли багаття явори
Вгорі на вітрі розкладають, –
Й коли усе уже горить,
Мені з тобою говорить
Осіння тиша дозволяє.
Коли багаття явори
Вгорі на вітрі розкладають, –
Поговори, поговори
Зі мною, бо життя минає…
Коли у полум’ї дібров
Я серцем щемно похолов,
Тепло вдихаючи у пісню, –
І, як велів обом нам Бог,
Поговорімо про любов,
Котра і в нас вже тяжко пізня…
Коли багаття явори
Вгорі на вітрі розкладають, –
Поговори, поговори
Зі мною, бо життя минає…
Цієї світлої пори,
Коли з вогнем гудуть вітри,
Коли озера просідають,
Й коли години й дні життя
За вітром теж кудись летять
І їх ніхто не зупиняє,
Коли багаття явори
Вгорі на вітрі розкладають, –
Поговори, поговори
Зі мною, бо життя минає…
 
ПРОСТИ, ІВАНЕ БОГОСЛОВЕ!
Неперебірливий у мові,
Я щось не те сказав сьогодні…
Прости, Іване Богослове,
За слово, Богу неугодне.
Щось лицемірне, гонорове,
В блискучу вмонтував оправу…
Прости, Іване Богослове,
За слово, варте лиш неслави.
Я бачу хмари – Божі брови –
З-під них він пильно зирить, строго…
Прости, Іване Богослове!
Я каюсь щиро…
Слава Богу!
 
ТУМАН ПРОКИС…
Розлитого в селі, де хата скраю,
Із дійок чи корів, чи білих кіз –
Молоковоз туману не збирає:
Туман в долині вже давно прокис…
Мов бинда марлі, в маревах дорога.
А той туман – високий, як Ельбрус.
Молоковоз вигулькує із нього,
Як масла жовтого овальний брус…
 
ЯК ВОВК І КЛЕН…
Осінь крутить мокролисті шмотки
І в трубі димарній аж гуде, –
Восени так виє вовк самотній,
Не знайшовши затишку ніде…
Вовк той жалісливо так самує,
Голос вовка має тембр сирен…
Восени так лише я сумую,
Як оцей рогатий олень-клен…
 
ПІСЛЯ ПОЇЗДКИ В КОРОСТЕНЬ
І незабутні, як то мовиться,
Й великі світлими словами, –
Покровні тіні Юхимовича
І Сингаївського із нами.
По них сьогодні в душах реквієм,
І постають з узвиш древлянських
Й дотепності Нечипоренкові,
І Міхо пристрасті циганські…
Життя даєм дубцеві-дубові,
Наказуєм берізці жити,
Вклоняємось святому зрубові,
Кладемо квіти під граніти…
Ми й всім померлим наливаємо
І чарку ставимо під свічку,
Читаєм вірші і співаємо,
Спиваючи гіркОти віку.
Проблемами одними й тими ж ми
Живемо, що й в есересерах,
Ми цілий день із побратимами
По долі і скрипучих перах.
Ми від’їжджаємо – й прощаються
В обіймах друзі зі сльозами,
Й Покровні тіні пориваються
Із листом золотим – за нами…
 
ОПЕНЬОК ПОЛІЗ ДО БІЛКИ
Я поспішаю в ліс, відкритий
Вітрам і мжичкам навзаєм…
Рудий опеньок, в серце вбитий,
Уранці спати не дає.
Ліс полум’яно з небом злився
Й туди душа моя летить,
Де прорізається крізь листя
Вже літа бабиного нить…
Б’є по обличчю мокра гілка,
Опеньок із кори проріс
І сам по дереву до білки
Зухвало й впевнено поліз…
 
ЩОСЬ ДІВОЧЕ…
Першим холодом війнуло,
Хтось розсипав в травах сіль…
Парашутики згорнули
Обдувайки у росі.
А як тепла і привітна
Встане днина золота, –
Сонце з бабиного літа
Щось дівоче випліта…
 
КЛЮЧІ ВВІТКНУВШИ В НЕБЕСА…
Вже перелітні з місць знялися,
Ключі ввіткнувши в небеса…
Таке барвисте в кронах листя!
Така душевна днина ця!
Над чорнобивцеві суцвіття
Легенький виткався туман,
І сонце так привітно світить,
Неначе завтра й не зима…
 
ЙМОВІРНИЙ ГРИБ РОСТЕ…
Я мало не навколішках
Облазив на зорі
Усі ліси навколишні,
Посадки й чагарі.
В раю дібров обхмелених,
Де світле й золоте, –
Я знаю, де для мене лиш
Ймовірний гриб росте…
 
…А БРУНЬКА – ОЖИВЕ!
Вже обрій на себе
Від всіх
У цю осінь
Повісив замок…
На краплю роси,
На кришталик морозу
Став важчим листок.
Закрутять сніги
І хурдельно, й завійно,
Все хуга зіжме…
І брунька в бурульку
Вросте безнадійно,
Але – оживе!
 
ОБГОРНУ СОЛОМКОЮ ХОЧ ЩЕПИ…
Не збагну я – логіка тут де?
І шукать дарма її, напевно:
Холод, одягаючи людей,
Роздягає догола дерева.
Коли роси в’язнуть вже в льоду,
І морозець шпорить серце щемом, –
Я у сад із в’язкою зайду
Й обгорну соломкою хоч щепи…
 
ЧОТИРИ СТОРОНИ ЧАСУ
Вік нам і світ цей у сув’язі даний –
Вміймо лиш кОристувАтися нею…
Подарували мені нещодавно
Чотири годинники до ювілею.
Стрілкам строкатим не жорна крутити –
Стануть одні –  є шість інших в запасі.
…Я зрозумів, що не лише у світу
Чотири є сторони – але й у Часу…
 
БОГ ЧИ ХТОСЬ ЗА ДОРУЧЕННЯМ БОГА?
Буть не може в світі вічному,
В безконеччі світла й мли,
Щоб без нагляду космічного
На землі ми всі жили!
Кругле крутиться – не хилиться,
Так вже в світі повелось,
Й за усім цим зірко дивиться,
Може, Бог, а може – Хтось…
 
ВОРОН ВОСЕНИ
Всмак накаркавшись негодою,
Обтрусивши листя з груші,
Ворон прОвода розгойдує,
В такт йому хвостом ворушить.
У гнізді не йметься ворону –
То горіха дзьобом стукне,
То пірне у рІллі чорні він,
То ковзне по світлих сУкнах.
Він не робить ніби зла мені,
Та й у нім нема потреби…
Навперейми вітру зламаним
Він крилом царапа небо…
 
У ДЗЕРКАЛІ ПЛЕСА
Бачать себе всі дерева над ним,
Двоїться в ньому вся пишна палітра…
Дзеркало озера миттю кривим
Стати спроможне під пОвівом вітру.
А як летять на гладінь ще й грудки,
В тихій воді, що здіймається стОрчма,
Вільхи ламаються, як сірники,
І явори щось немислиме корчать.
Тиша повернеться – в плесі тім все
В обриси давні лягає поважно,
Дзеркало бите стає, мов нове,
Й знову дерева у нім ну як справжні!
 
СПОГАД ПРО ДІБРОВУ МОЄЇ МОЛОДОСТІ*
Від літ з Поліссям усе далі я –
Там жив, немов себе творив!
…Знов золотіє в снах азалія,
Знов серце крає радість рим…
Лісами небеса підперши,
Тут на гранітах світ стояв…
Діброво, доме мій найперший,
Робото вчительська моя!
Там, де цвіли бузки й акації,
Покрили все мохи й іржа.
Там відридала радіація,
Там тихо плачуть біль і жаль…
Стоїть у тиші похоронній,
Під хворістю дощів-снігів
Квартира вікнами у крони
Налитих стронцієм дубів…
 
*Діброва – назва селища Олевського району
 
ЩО НЕ ДОГОРІЛО В СОНЦІ
Буяння літнє – до побачення!
Було ряснЕ ти, світле й гарне!
Що зеленіло й мало значення,
Уже безвартісне і марне…
Усе опале час висміює:
– Ага, і це я вчасно знищив!
Виношу шухлею для снігу я
Сусальне листя на кострище…
Лиш вітер вельми рад опалому,
Летить хууртечі навздогонці…
Сірник вогнем усе допалює –
Те, що не догоріло в сонці…
 
ЦЕ ПОТРІБНО ПЕРЕЙТИ…    
Для празників душі нема нагод,
Марудність суєти керує нами…
Я не люблю перехідних негод,
Коли нудні дощі стають снігами.
Доводиться задовольнятись тим,
У чому, як і в хутрах, не зігрітись,
І це нам всім потрібно перейти,
Щоб у блаженстві сяйва опинитись!
 
ОБІЗВАВСЯ ДРУГ…
Обізвався друг – і відлягло,
Ожила в мені клітина кожна…
І яким всесильним не було б
Зло, його здолати з другом можна!
Обізвався друг – і дивина
Вже не вперше в серці ворухнулась,
Вирівнявся курс і до стерна
Течія слухняно повернулась!
 
НЕМА ІМПРОВІЗАЦІЙ…
Ковзає лугом промінь непрямий,
У жовть і згар підзалетіло літо,  –
То сонце на сезонний круг новий
Заходить, помінявши кут орбіти.
Дотримавшись констант
всесвітніх мір,
Усе в свій час являє голос в хорі,
І в строгому шаблоні схеми зір
Нема імпровізацій апріорі…
 
СПОЧАТКУ – ГРАБЛІ, ЛИШЕ ПОТІМ – КОСА…
Осінні трави покосить я встав
Удосвіта, коли ще світ дрімає…
Ковза по золотих пластинках сталь –
Косить отаву листя заважає.
Воно так тепло горнеться до ніг,
Мов щось у мене безголосо просить, –
Це той випадок, коли слід мені
Спочатку брать граблі, а потім – косу…
 
ЦЕЙ ВОЯЖ – ОСТАННІЙ?
Яке шовково-оксамитне все це:
Трава суха й на ній природня сіль…
Цей ліс мене усмоктує у себе,
Здіймаючи привітну заметіль.
У лісі густо-листяно і грибно –
Гриби в піску, в корчиськах, у мохах…
Я, вихором підхоплений, підстрИбом
Біжу, лечу, збирати їх мастак…
В зелене сосни і ялини вбрані
Стоять і оглядають белебень…
…Я після клятв, що цей вояж –
останній,
Збираюсь по гриби вже через день…
 
У ПОЛОВЕЦЬКОМУ ЛІСІ ВОСЕНИ
Я вигрібаю костуром їх з листь,
Гриби ці пізні – делікатно польські.
І де вони тут в жовтні узялись?
(Берізки із дубцями в дві полоски)…
Тут не блукав я в роздумах давно.
Сьогодні ж усвідомив цю потребу.
Курганів половецьких жовте дно
Відсвічує оскомно синім небом.
ГолкАми в пальці поціляє глід,
Шипшина з ним вступає
в рукопашний…
Тут геть усе з дитинства, з давніх літ,
Сьогоднішній лиш я,
хоч теж вчорашній…
Зубриться кропивА в усі боки,
Листки липкі – немов долоні в меді,
І їде, обганячи хмаркИ,
Береза на чиїмсь велосипеді…
 
ЖАЛЬ У НЕГОДУ
Знадвору невтішно сльозиться вікно –
І я у мінорі осінньому знову,
Та радують душу червоне вино
І дрова сухі, і приємна розмова…
Не хочу в цю пору ні див, ні пригод
(І вам почуття таке, певен, знайоме),
І жаль мені в цю найсумнішу з негод
Тих, в кого нема ані дров, ані дому…

                        Вересень – жовтень 2017

 
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!