Чому душі так прагнеться?..

148

 
Антонія ЦВІД
 
МОЛИТВА
(Уривок з поеми „Auri gena”)
 
Благословляється на світ.
Сонячний суверт
кине на оддаль через Майдан
золоті хоругви почерез піки тризубів…
…А вічновчорашні
натягують Бога, на себе, як ша-ти!
Тріщать ті шати по швах,
рвуться на шмаття –
старому нема вороття!
Згасло сонце за спиною
схарапудженого Князя Тьми.
Прибуває в річці магма жовтогаряча…
Де її дельта, межи людьми?
Перли народжуються у глибинах.
І заглядає в твоє плесо Небо –
шукає у Тобі свого Дна…
У кристал твоїх віч вдивляється Безвіч
премудра…
Пребудь мені, пребудь у мені, пребудь,
над вируючою річ-
кою житейської вир-
ви!
 
***
Історія –
колиска з немовлям,
якому ще нове життя творити.
В його серденьку бухкає Земля –
вона іще не вміє говорити…
 
Гойдається під сволоком небес,
під градом стріл,
пак «стрілами» вже й «Градів»…
Маля ховає п’ятку
– Ахіллес! –
щоб стати краху людства
на заваді.
 
Монолог Євпраксії
Магніт землі
ґвалтує наші Душі,
яким оправа – Плоть. І небеса
притягують їх теж. Тому ти й сам –
мов тебе два  –  в ефірі і на суші!
Чому Душі так прагнеться – крізь Час?!
Що родом звідти?
Чи передчуває останній свій причал?..
Як міг Творець її, сяйливу і безмежну,
із Плоттю  т л і н н о ю  пошлюбити навік,
вінець якої – прах, і шлях якої – дно?!
У дно небес? У діл? В багно?..
Душі ж – у рвінь!
В небесну готику склепінь!..
Який же в тому сенс, щоб дати Плоті щастя
й водночас Душі – страждань?
Щоб тьма пройшла крізь світло,
світло – крізь пітьму?!
…О, як мені болить!
Одначе Душу й Тіло не розлить
нічим до смерти.
Чим не парадокс?!
З них зліплений ти весь!
Твій мозок розривають нанівець
припнуті до єдиного візка
й  п р и р е ч е н і  тягти той довгий віз
Душа і Плоть, як Дух і Прах, як зріз
артерії, що в Логос
кров спуска.
 
ЗАМКНЕНЕ  КОЛО
Монолог Тараса Шевченка
з роману–перформансу
„Возлюбленик муз і грацій”.
 
О Боже мій! Настане час розплати
за зло й добро… Правий Еклезіяст:
все на круги своя. Життя насправді
по замкненому колу водить нас.
 
По замкненому колу пекла й раю.
І мусиш до кінця свій круг пройти,
щоб вийти по розімкненій спіралі
в космічне царство тиші й самоти…
 
І ні на крок від власної орбіти
не відступити. Й вибору нема.
На небосхилі зіркою зоріти,
де лиш кострище вічности й зима…
 
Байдужою зорею мерехтіти
над рідним краєм, де кохав, страждав,
де ледь за рідну неньку Україну
ізпересердя й Бога не прокляв!
 
СІРОМАХА
Як серед привидів,
жив серед власних тіней
від самотньої свічки,
що вона їх щедро породжувала…
Він лякав їх, свої тіні,
підводячись із покутя,
і вони, як кошлаті павуки,
лазили то по стінах,
то по рушниках з півниками,
то билися черевом просто в стелю,
трощачи череп свого господаря,
то падали навколішки перед образами,
то, піднімаючись, наступали на них,
розчиняючи у своїх обіймах…
Лише лампадка блимала йому
про щось сокровенне.
…У шаленця тіло живе в одному місці,
а душа – в іншому.
 
НА ФЛЕЙТІ СОЛОВ’Я
На флейті солов’я вщухає день…
Колеса віч,
зіниць прошиті спицями,
у безвіч котяться,
туди, де – ні те–лень,
де ніч – навиліт і не спиться – ми!
За космосу гаки зачеплюєм серпи.
А наше жито з весен топчеться іудами.
На флейті солов’я зависли,
бо «терпи!» нам сказано.
… То що ж робити будемо?!
 
КУБЕЛЬЦЕ
Жовто-червоні клени
упростяж шляху
вклякли, як надпиті фужери
зі старовинним вином,
що позостало від банкету літа…
 
Шугає місяць поміж хмар,
як той кажан – шукає пари…

е  л ь ц е  Б о ж о ї

б                                  Т

  у             ховаю                  рій

к                                                 ц

              У     … ластів’я душі…     і

 
НЕБЕСНЕ СВІЧАДО

Богдану-Ігорю Антоничу

 
Небесне свічадо просвічує наскрізно тьму…
Сумбурна душа,
що звільнилась до світку од плоті,
карбує в нім помисли й рухи твої, на звороті
вичитує Присуд Верховний – за віщо й чому.
А ти – міцно спиш. І витаєш наснами в кутах
свого мікрокосму – ядра в світовій піраміді,
де вічність струмує потоком проз вічечко миті –
проз вічечко миті тебе – …і твій човник хита.
 
Усі у недремнім свічадові – як на долоні.
Порипують жорнами сфери небесні і нас,
мов зерна землі, перемелють –
в комори Господні:
кому – в лабіринти підземні,
кому – на Парнас…
 
Навпомацки
власне обличчя розшукую в натовпі,
свічуся свічадом.
Ти прагнеш тепла мого?
На тобі.
 
МІСТИЧНИЙ ДИЛІЖАНС

Миколі Гоголю

 
День –
запряжений у птаха диліжанс –
летить, як смерч.
Ховається панічно сонце, як руда лисиця,
в нору ущелини.
Не спиться.
Його остання спиця штрикає в око.
Відкладений і Гоголь, і Набоков.
…І місяць, яко мрець, зіходить над могилу.
Окреслює царину для вориння.
Чатує на тужильниць,
що тужили із принуки вдень…
З-за штори мли уродиться олень,
химерами почеше поряд пень.
Роси краплина чвиркне у кирниці,
з галузки збита. І пір’їна
сполоханої сойки крутне зі смерчем ввись.
І хрясне віз,
сіль висипавши в зорі,– свіжі рани ночі.
На чати потерчата вилазять з вирв.
Колишуться хатки на стружках диму.
Зліз домовик з горища.
Кішки співають в пущі, як мертві душі.
Струп стерні відмер.
Розплескує горлянку соловей у ночі очі,
і – ні телень…
 
З-під плеса на тебе задивився череп,
чи – закам’янілий пень…
 
ПТАХ

           Василеві Голобородьку

…пролетівши вперед –
птах існує водночас позаду –
не в фантомі – у фатумі:
мить минуща в майбутнє пливе –
і у ній ти увесь –
у тій миті пролітного птаха –
не спинити тебе –
не спинити нізащо тебе –
твої рухи і звуки –
твої думи і темні і світлі –
все у поруху крил –
все у поруху Прасвіту крил –
повтори себе знов
у пролеті спредвічного птаха
де Всевишня Любов –
крізь вселенство
проносить твій скрик…
 
ВОВЧА ЯМА
…вовча яма
у підземних лабіринтах.
Хто упав, не бачив більш роси.
Зі списів –
стікала кров по ринвах…
Біла плоть – о гострії списи.
 
О прекрасне,
о жорстоке людство!
На крові замішаний твій лет.
Пробиває криком твої люстра
на списах розкрилений
ПОЕТ…
 
ЗА СІМОМА ЗАМКАМИ
Він щоночі перепливав мене
поглядом свого серця
так глибоко як ніхто досі
ще не осягав
моїх коралових рифів,
де петляють золоті рибки…
Я чула всім своїм океаном –
він той, що десь там,
за сімома замками
мене…
 
***
Доля
загнала нас у кліть –
кожного в свою.
Цілуємося крізь ґрати
і прагнемо гріхопадіння,
з останніх сил
розгинаючи сталеві прути…
Та варто лиш прочинити кліті, –
розлетимося врізнобіч…
 
РИТУАЛ
За паленище правив нам
великий плаский камінь.
Хмиз і коріння підкидали у вогонь,
а він боляче облизував тіла
і з’єднував нас у сполоху миті,
що слугує вічністю…
Стежили розбуджені криком
сонні печерні сови з пітьми
за сакральним ритуалом посвяти
у незвідане Господом…
 
НЕБО
         З ПУРПУРУ
                               ВІЧ
Бігла. Переверталася
через клапті вільного повітря –
між наших поглядів.
 
Сотала своє небо
з пурпуру твоїх віч.
Знала,
не маю пролітати крізь тебе,
але моя траєкторія –
на манівцях тебе.
 
Лечу за тобою:
я – небо з пурпуру твоїх віч
виплекане
у гонитві твоїх пальчиків
за клавішами
мого прихованого
фортепіано…
 
***
Коли виходжу
з-під влади місяця,
зливаюся з тобою
у вічності миті.
 
Навіть камінь пускає сік
і лопаються
золоті грона винограду
у священному храмі…
У затінку свічі
думки мої роздягаються…
 
***
Дихай!
Тарабаню в глуху стіну:
за нею – ти.
Бачу, –
притулившись з іншого боку,
наслухаєш моє серце –
хочеш в мене…
Дихай,
дихай всім ротом в стіну!
Ми продихаємо камінь.
Ми продихаємо крижаний заслон.
Ми продихаємо Землю
одне в одному…
 
***
Лечу тротуаром,
невикохана тобою,
зла і щаслива…
Чую,
як заціловують одна одну
мої збуджені ноги
і скресає лоно
пам’яттю твого язичка…
О, не приведи Господи
зустрітися тобі знов
на моєму шляху!
 
ТВОЯ  СОПІЛКА
Сопілки твоєї
торкнуся губами
і видобуду звуки чарівні…
Звук зірве із себе луну,
як опанчу,
і покочуся я за нею вслід…
 
***
Боїшся мене втратити…
Хіба я парасолька,
яку мусиш тримати в руках?
Я – твоя шкіра.
А шкіру
здатна зняти хіба що змія.
А ще…
могила.
 
ГРІШНИЦЯ
Я суцільне жадання тебе.
Безвідмовне,
безмовне,
безмірне.
Я – рабиня твоя і царівна.
Хоч і в пекло з тобою тепер!
Хоч на плаху – мов кара, жага.
О, нема мені, грішній, прощення!
А покинеш –
піду я в прощання,
як на загнаний в серце
кинджал.
 
***
Оце так дощ!
За комір цідить –
Не видно Всесвіту за ним.
А ми удвох – єдине ціле
під білим явором одним.
Нехай гроза.
Хай грому кара!
Сама, як блискавка, горю.
Й тебе спалю.
Спалю й розкаюсь.
А виживеш –
однак спалю!
 
ЧЕКАННЯ
Чекання
наступає на мене
квадратурою стін –
до глухо-
ти!
Ліфт
свердлить душу, як дрель.
Ляскіт парадних дверей –
мов ляпас навідліг.
Але
По-во-рот
ключа в дверях і –
розлітаються врізнобіч стіни,
мов крила многокрилої птахи,
і ТИ
попадаєш у мене,
як нитка у вушко –
зашиваємо отвір розлуки…
 
ВІДДАЙСЯ МЕНІ
На шляху до мене
ти пройдеш ниточкою,
мій коханий,
крізь намистини міні-спідниць,
спокусливих декольте,
підкреслених талій,
обіцяючих поглядів,
а зупинишся там,
де я зав’яжу вузлика
зі своїх рук…
Його зав’яжу тільки я,
бо ти скажеш:
«Віддайся мені, як Природі…»
I я упокорюсь твоїй стихії,
як піщина упокориться
морській хвилі.
Змий мене з берега –
я народжена,
щоб залягти на твоє дно!
Навіки і прісно.
 
ЖІНКА
Самоіронія
 
О  жінка!
Це створіння сонцелике.
Такий талан вже –
мучить чоловіка.
Скінчиться на землі її дорога,
на тому світі
мучитиме Бога.
 
***
Ти торкнувся
білої клавіші мого тіла,
обізвалася ж
чорна клавіша моєї душі…
 
Кожен інструмент
має свого музиканта.
 
НАД УРВИЩЕМ
Торкнусь
рукою блискавки й жахнусь.
І хрусну, наче гілка в тиші ночі.
А ти за руку схопиш…
Я не хочу!
Пусти мене, бо я… пітьми боюсь.
 
В мені з пітьмою наступає жах –
над урвищем тремтить моя дорога.
Облиш мене, щоб не гнівити Бога.
Облиш!
Кровить кохання на ножах.
Не чую я тебе – я згусток звуку!
…Вже стільки літ не чую –
вмовкли очі.
Єднає лиш напівзабуте – хочу! –
Над урвищем розлуки.
 
***
…я вузликом руки свої
на тобі пов’яжу –
отак перед смертю в хустинку
зав’язують долю…
 
ОСІННЄ НЕБО
Вже думки – мов обліг пересохлий,
і слова – мов червоні листки.
А душа…
лиш душа – ніби сокіл –
крає небо крилом на шматки.
Обламає крило – розіб’юся,
а веселка  – лиш сходить на пруг!
 
Орють небо натомлені гуси,
сіють крила на брук.
 
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!