навколо земної осі
непроханим гостем явився – чортя з табакерки –
не смикав за клямку, а стукав у вікна дощем,
і стукало в скронях – і слабкістю віяло терпко,
і руки в пітьмі танцювали, немов баядерки,
і нам – позаземним істотам – хотілося ще
міцніше тулитись, як ложки в шухляді кухонній,
і диханням на брудершафт упиватись, і так
злітати, колючі зірки відчуваючи в лоні,
нехай не пером це єднання звіздар узаконив,
додавши два бляклі світила собі на ковпак
і тишу хрестом вишиваючи, звуки гортанні,
відлякують лоскітні згадки – пекучі, як сіль,
мандруючи тілом несмілим, холонуть і тануть,
мене повернувши на кола мого обертання,
навколо любові – навколо земної осі
Червоним по білому
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ці шляхи – заболочені, сіллю засипані й пилом.
Боронь Боже, колись отакими шляхами іти.
Білі мушлі – як леза.
І пишуть червоним по білому
наші ступні, шукаючи хід у ворожі світи.
Як повірити в себе, коли всі довкола не вірять,
і вгадати, куди перехилиться Долі вага?
А коли припече –
обернутися птахом чи звіром,
і щетину чи пір’я на душу вдягти без вагань.
Обіцяй мені:
не озиратись на тіні позаду.
Обіцяй ні на мить не спинятися, доки йдемо.
І коли я впаду – заховати мене, безпорадну,
аби хижі птахи не дістались очей і думок.
Небокрай, ніби греблею, стримує води червоні.
Обірветься – і хлине криваве світання на світ.
Надривається дзвін,
і ти знаєш, по кому він дзвонить.
Затамуємо втомлене дихання, доки живі.
На блакитній планеті, холодній, немов буцегарня,
утікає між пальці моє запізніле «зажди».
Доторкнутись би поглядом клятої fata morgana –
і в імлисте нікуди пустити її назавжди.
доктор Забуття
а вуста забуття і тремкі і солоні мов зрада
чи отрута чи зілля спасенне – різниці нема
ти його поцілункам готова віддатися радо
кіноплівка всихає неначе лоза винограду
і викурює кадри із пам’яті пряний дурман
сивий доктор у збанок печалі підкине лакриці
руки звикли до контурів душ і до контурів тіл
і підносить ланцет і шепоче тобі: підкорися
а думки норовливі між скронями носяться риссю:
маргаритки засушені Фаусте пахнуть як пил
і слова шурхотять і летять-тріпотять махаони
прилипають рухливим декором до білих шпалер
і всередині колби – дін-дон – озиваються дзвоном
і у зачіску змій укладає медуза-горгона
бо чекає її за вікном кам’яний кавалер
***
вона ховає до шухляд серця коханців
слонячі бивні
сувеніри з літніх мандрів
у жовтій майці баскетбольної команди
вона зійде як завше на останній станції
вона зійде як завше на останній стадії
своїх надій – повнометражних кінофільмів
і гострий дощ атакуватиме повільно
її – овечку що згубилася у стаді
не усвідомивши овечої природи
поміж накидок із блакитної церати
вона пливе додому плісняву стирати
з окрайця стелі у порепаному ґроті –
така подоба передчасного причастя
коли слова зависли десь на півдороги
коли думки ще не прочитані
як блоґи
а в холі запах розпакованого щастя
а в холі запах
дратівливий-до-безтями
вона дере шпалери нігтями даремно
а із шухляди проростає райське древо
і на гілках набрунькувалися адами
м.Львів