Час збирати каміння

 
 
Еліна СВЕНЦИЦЬКА
 
У густому диму
І в кромішньому домі…
Я тут просто живу,
Тут, в землі невідомій.
 
Ось – залізна стіна
На межі злої ями.
Люди дивляться, що ж
Відбувається з нами.
 
Суд почався страшний,
Чи то інша потреба.
Час збирати каміння –
І летить воно з неба.
 
Йдуть там сірі сніги,
Йдуть там люди в покорі,
І хрущоби вночі –
Зуби велетнів хворих,
 
Там, де стид – як реп’ях,
Існування – як втеча,
Де вмирає життя
В метушні  й колотнечі,
 
Де залізо тече
Із небесної вати,
І не знає ніхто,
Де себе заховати,
 
Там, де сила нечиста
Містами гуляє, –
Я тут просто живу.
Вас тут просто немає.
 
Сонце. Кров на землі.
Вітер.  Двері закриті.
Я тут просто живу.
Комусь треба тут жити.
 
***
Братики мої, лебедики,
Де ви линули-були?
Ви снігами позаметені,
Хробачками  полягли
 
В землю,  холодом оголену,
Де замерзла кропива,
Там на всі чотири сторони
Не кінчається війна.
 
Це сестричка вам залишила
Бідні стебла кропиви,
Щоб летіти. Вітром хилиться
Світ, розквітлий на крові.
 
Ой летіть,  летіть,  лебедики,
По залізних по світах…
Очі завтра як підвести нам,
Коли в світі стид і жах?
 
Ой летіть, летіть над кривдами,
Кропивою вас зів’ю.
Чому кожен в цьому світі
Любить кривдоньку свою?
 
Кривдонька  донькою кинутою
Прокидається вночі –
А вас сон веде над кривдами,
Сон, тужливий і нічий,
 
Сон, де горе стало долею,
Де поранені слова,
Де сестричка зачарована
Обіймає – кропива.
 
***
Коли полум’я співало,
Кривдою повите,
Йшли ми, люди, в гайдамаки,
А тепер – в бандити.
 
Навкруги скорботні півні
Та смутні зозулі…
І чужого не навчились,
І своє забули,
 
Коли знову наступили
На ті ж самі граблі…
І взялися чорним пилом
Наші гострі шаблі.
 
Тишком продані, всі втрати
Віднайшлися знову,
Тільки слово вже не справа,
Ба навіть не слово.
 
Вкритий струпами, кремезний,
Лазар воскресає,
За нутро його роздерте
Б’ються кривди зграї.
 
Час приходить, час відходить
Пориванням щирим.
Поросла горожа кров’ю,
Воля стала звіром.
 
***
І як пес до своєї блювоти,
Як свиня до рідного бруду,
Повертаємося в покорі
До Твого нестрашного суду.
 
Під очима голої суті
Стоїмо самотні та голі…
Бо тепер вже не людським плугом
Переоране наше поле.
 
Тільки спільний над нами стид,
Тільки сором спільний над нами –
У раптових багатіїв
Із раптовими злидарями.
 
А в обличчях великий спокій
Втрат полинних, образ полинних…
Ми пишаємося тобою,
Дивовижна наша країно!
 
***
Моє місто заблукало
Де воно тепер живе?
Де зірок – сиріток наших –
Світло ніжне і криве?
 
Яким болем нас зустріне
Наша рідна каламуть?
На які нас кладовища
Рано-вранці понесуть?
 
Рідне пекло стане раєм
І заповниться пусте,
Зшиє душу цвях іржавий,
Нове серце відросте.
 
Чи то казочка кривава,
Чи історія проста –
Мов похнюплені собаки,
Тихо йдуть з життя міста.
 
Пам’ять – світло? Пам’ять – щастя?
Пам’ять мовчки б’є під дих.
Ти важке, важке й гаряче,
М’ясо спогадів нічних!
 
Моє місто заблукало,
Де воно тепер живе?
Де зірок-сиріток наших-
Світло ніжне і криве?
 
Чи гніздо, чи руйновище,
Чи то вітер, чи то час.
Себе ріже батьківщина,
Розрізає навпіл нас.
 
***
А ми  все тягнемо і тягнемо,
Те тягнемо, що всім набридло –
Життя, війною розпанахане,
В країні рідній і не рідній.
 
Йдемо замерзлими, залізними
Шляхами до нової втрати.
Нам треба щезнути і зникнути,
Нікого щоб не турбувати.
 
Наш світ – це сніг і баговиння,
І скляні наші обереги.
Не гусінь впала на країну –
То нею розповзлися черги.
 
Що тримає нас в світі зниклому?
Тече життя, сивіють скроні…
Солодкий сморід батьківщини
Вливається в легені чорні.
 
***
Хтось плаче… Спиняється щось…
Чи люди, чи кинуті діти…
І шурхоти міста мого  –
Немов з потойбічного світу.
 
А в місті моєму війна,
Якої нікому не треба,
І янголи хворі летять
У рай захаращений з неба.
 
І ранять холодні вітри,
І ранять надії на краще.
О скільки брудної води,
Брудної від істин вчорашніх!
 
Вмирає вогонь вдалині,
Повітря хитається п’яне,
А комусь наш дім і наш біль –
Картинка на телеекрані.
 
Тепер все, що сталося тут,
Життя має бідне й окреме.
Дівчата білизну перуть
І вішають просто на небо.
 
А там Україна стоїть,
І в світлі, якого не буде,
Чекає своїх упирів –
Попили б, поїли, як люди.
 
***
Ось вам казочка на ніч.
 
Містом ходило серце,
темним порожнім містом,
яке полишали з болем,
з болем куди повертались.
 
Серце ходило містом,
падало жовте листя,
плакали люди бідні,
плакали люди багаті,
йшли під дощем у справах,
стріляли в братів своїх любих,
вечеряли, потім лягали
спати в холодні ліжка,
і всіх їх ніч накривала
залізним своїм відром.
 
А серцю не треба нічого,
окрім залишків свята,
і воно їх збирає,
складає в сірий мішечок:
ганчірка, три теплі кулі,
папірці й пляшка з-під пива.
 
Треба б його спинити,
тільки немає кому,
бо ніхто вже не допоможе
тим, хто лишився вдома.
 
***
«Мертве місто» – це, звісно,  метафора,
заплямована, стерта, залапана,
і так їй все це набридло,
що взяла й пішла в життя
 
і тепер вона просто пам’ять,
будинки, зліплені з пилу,
спаленими парканами
ворушать, ворушать вночі.
 
Там живуть насправді уламки,
там живуть насправді відбитки,
просто рветься плівка, і скоса
повзе картинка сліпа.
 
Там пухнасті ведмедики
їдуть на вєліках,
їдуть чорні коти,
розпустивши хвости,
раки їдуть буєраками,
а за ними старий  собака…
 
Їдуть, їдуть, їдуть…
Місто іграшок позабутих
будується там, за обрієм.
 
***
Поверніть, поверніть обгорілу домівку мені,
Поверніть, поверніть мені шкурочку теплу.
Як я хочу додому, додому, до рідного пекла,
Моє серце червоне, і чорні легені мої.
 
Це останній блокпост. І перепустка дійсна, як біль,
В ті краї, до яких нам шляхи відкриває аорта,
Там, де брата вбивають бездомні та хворі брати,
Де вбивають чорти бездомного й хворого чорта.
 
Наче каша горіла, лежить під ногами земля,
Наче миша остання, під землю ховається горе.
Сон біжить від землі. Тільки в миршавих снах –
Кладовище навколо донецького моря.
 
На обличчі панчоха чужа, як і сльози чужі,
Шлях байдужий лежить по землі – від любові до вбивства,
І не чує ніхто. За вітчизною плачуть кістки.
І життя вже скінчилося. І почалося дитинство.
 
***
Обіймаю чорну калину,
виростає вона з кісток
тих живих, що світом ходили,
і немає ніякої сили,
яка вичавить їх із землі.
Ось вони зростають в пітьмі,
руки тягнуться і знаходять
інші руки –
і обіймають,
і стає так затишно-затишно,
і стає спокійно-спокійно,
бо ніхто вже сюди не прийде,
бо нікому ми не потрібні.
І тепер ця земля нам рідна,
і вже є підстава для зради,
перед кожним доля стоїть,
як повія на автостраді.
Фенікс-птах нам з’їдає душі,
нам печінку клює Синій птах,
і прекрасне наше майбутнє
йде до нас по наших кістках.
 
***
Я пишу Вам зі сходу, з бездомної тої землі,
До якої дістатися як? через квітні та січні.
І розсічений світ постає весь в квітучій брехні,
І квітуча брехня розлягається в грунті навічно.
 
Ми купуємо в секондах волю, що сіпає нас без пуття,
Видають під розписку нам сірі обпатрані крила.
Ми поводимось добре –
і нас достроково звільняють з життя,
А ми прагнемо неба як вищої міри.
Я пишу вам зі сходу – там трапляються дивні міста,
Ось наприклад моє – воно тягнеться всюди позаду,
Його вранці охоплює біла пекуча пітьма,
А вночі виповзає шершава розлючена правда.
 
Сніг в домівці лежить, розливається пісня стара,
І зривається дощ – чи то скраплюють пальцями днини.
На всі сутінки часу, на все невблаганне життя –
О як солодко, солодко й страшно смердить батьківщина!
 
Я пишу вам зі сходу, з обплутаних мороком рік,
Над якими летять душі – клаптики білої вати.
Що лишилось мені? Чи що-небудь лишилось мені?
Тільки маю писати, писати, писати…

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал