Час, який нам залишається

158

 
 
Діана БУРАЗЕР
Хорватська поетеса Діана Буразер народилась 1953 р. в Загребі. За освітою вона математик, закінчила природничо-математичний факультет університету в Загребі. Авторка багатьох публікацій в хорватських і боснійських часописах, а також десяти книжок (в тому числі і виданих за кордоном у перекладі). Вірші перекладались на англійську, іспанську, французьку, норвезьку, болгарську, німецьку та інші мови. Українською твори Діани Буразер публікуються вперше.
 
 
Переможець
або Дещо про тугу
І на вершині своєї слави він стоїть перед дзеркалом:
тепер мені друг потрібен,
каже своєму зображенню.
Розсуває руками зірки,
тоді як під ним
догоряє підпалений трон.
 
Треба було б відсунутися з кількох причин,
з них одна очевидна:
він стане прахом і
щезне без присутності тих, кому ця картина
призначена.
 
І ніхто нічого не знатиме про початок.
І ніхто нічого не знатиме про кінець.
Для чого тоді перемога чи
як вона вже там називається?
І для кого те сяйво велике,
в якому стоїть?
 
Час, який нам залишається
Між тобою і мною натягнуто небо,
надійне крило шатра над озером синім.
Я ще можу бути красивою
тільки коли
у водянистім тумані
торкне мене срібний місяць.
 
Час, який нам залишається,
безповоротно зісковзує:
тихими веслувальниками на обрії,
шовковою шаллю із голих пліч.
Розрядженим вершником
у німому фільмі,
на мить зупиненим на скаку.
 
Забагато того, що ми не здійснили.
Справжня глибина озера нам ще невідома,
відстань од себе до Всесвіту не з’ясували,
і велика та земля, яку не сходили.
Але ми усвідомили,
що сміх і плач
відбирають однаково сили.
Вивчили,
що радість – гола
і сіромашна,
що страждання – то невимовне
багатство.
Спершу ми
безжально ділилися з друзями,
та страждання
(яке їм також пропонували)
не хотів ніхто.
 
Мур
Коли він споруджений?
Не знаю.
Хто йому наказав звестися?
Сумніваюсь, щоб хтось із нас.
Він тут.
Високий,
надійний,
міцний.
Можу засвідчити його твердість,
бо роками на нього спиралась,
та він не тріснув.
Можу засвідчити його вірність,
бо роками за ним ховалась,
та він не зрадив мене тим,
що шукали.
Хвилинами здававсь превисоким,
що за його висотою не бачу інших речей
і людей, котрі йдуть повз мене,
що мене не торкається щось таке,
яке все-таки має торкатись.
Але щось подібне,
з безмежною вдячністю,
я забула б уже при першому
сильному вітрі.
 
Все-таки
не можу позбутися сумнівів,
що у мене
той мур
щось украв,
від чогось мене захистив,
на що я його ніколи,
таки ніколи,
не вповноважувала.
 
Ілюзія
Моє тіло має невидиму варту:
я старіша, ніж вам здається.
Жінки мого віку
удень перед домом,
спираючись на одвірок,
надійно тримають дах і
обшарпані хмари.
Важко носять без костура
сиву заплетену мудрість.
Говорять мало і
чудно.
 
Дзвенять акорди у кісткових
тріщинах,
поки в сутінках вони
непевно ступають кам’янистим шляхом.
Зустрічаємось час від часу
на темному боці близької гори
в затишку
далеко від світла і
молодості.
Моє серце не має жодної схованки:
я молодша, ніж ви можете уявити.
Я привчена володарка у долині,
небо вгорі
якраз мого розміру,
синє й віддалене.
Не беру ніякого щита,
чисто із примхи
над очима пов’язую хустку
й ходжу по розарію.
 
Одне з цього є ілюзією,
каже мені ілюзіоніст,
огорнутий чорним
всемогутнім плащем,
великодушно
лишаючи мені
можливість вибору.
 
Акваріум
Інколи треба
протиснути своє око
крізь дзеркало,
перевернути картину світу.
Не думаєш,
що то, можливо, є
справжня реальність?
 
Питаєш себе,
дивлячись на акваріум,
чи то не ми, важко дихаючи,
плаваєм
у величезній кімнаті?
 
Доки нас
годують
жовті рибини з червоними
плавниками,
разом дочікуємось
кінця
різного роду пристосуванств.
 
А розділяє нас –
тільки –
тоненька
скляна
стінка.
 
Куб
В льодяному
скляний,
в скляному
кришталевий,
в кришталевому
цукровий,
в цукровому
загорнута,
мов найкоштовніший камінь,
безжурність,
яку щодня
кладу я в ранкову каву.
Випиваю до дна.
 
Приголомшує
легкість,
з якою ви мені вірите.
 
До кінця
Вигнана звідусюди,
переселяюсь
у дім свого тіла.
Досить невміло ношу
чималі неправильні частини,
складаю якусь нову
мені невідому
форму.
 
Інструкцій для складання не надано,
хоч ми кожного дня
у тій самій крамниці
купували хліб, молоко
і час.
Сказано тільки:
нічого не можете повторювать двічі,
у випадку помилки пробуйте заново
все спочатку.
І так усе до кінця тривання.
 
Кінчаючи працю,
встигаю ще лиш перенести
дитячу душу
тому смішному чоловічкові,
що вже виривається з-під мого контролю.
Незграбно зроблений макет
встає,
ходить на руках,
на голові з-під старомодного капелюха
визирають ноги.
Виймає ціпок і
серце із шафи.
 
Лютий на острові
Дім спочатку покинув батько,
потім мати.
Речі жили якийсь час
за зачиненими дверима,
впорядковані й чисті,
одні,
без сонця.
На полицях у кухні,
надійно зберігаючи запахи,
як воїни на почесній варті,
стоять вишикувані
слоїки без наклейок;
той, хто тут жив,
не потребував інструкцій.
Можливо, тільки в нашому сприйнятті,
не знаю, але
речі переміщались.
Не абияк,
а за усталеним ритмом:
літній порядок – зимовий,
літній – зимовий.
 
Ніщо більш не є тим самим,
врешті я зрозуміла це
якось у лютому, поки
в ризниці за вівтарем
при слабенькому газовому обігрівачі
сім незнайомих жінок,
дві вірні тітки,
сестра і я
просили чотки
про вічне життя.
 
Філігранна історія

Загребу

 
Наша любов почалась однієї осені,
замість дитячої постелі
мене поклали в дорожню валізу.
Необлаштовані і щасливі
радо кружляли довкола
приказуючи:
це наш дім,
це наш дім.
 
Опісля
тією валізою
ми переносили славонські ліси на сонячний острів,
в кінці літа
пробували садити лаванду в герцеґовинські ґрунти.
Розтрачували себе й легко зникали.
І так затято
роками.
 
І зараз осінь.
Приїжджаю з важкими валізами,
обережно їх опускаю,
ставлю свою філігранну історію
на дорогу землю.
 
І чекаю
голосу блакитної тиші Зрінєваца
чи далекого батька,
голосу, який мені каже:
це твій будинок.
Заходь.
 
SMS, Мостар (I)
Міста будуть такими,
які люди
в них житимуть, –
набрала відповідь
тремтячою рукою,
боячись за Місто.
 
SMS, Мостар (II)
Тут мешкала моя любов, –
промовляю з благоговінням,
адже все міняється:
ні любов не та вже,
ні Місто.
 
Прелюдія
Я могла б знову тебе любити,
думаю щоразу, коли відчиняю двері
нашого дому
і коли сотнею рук мене обіймає тепло,
що опускається
зі стін
в осінньому
надвечір’ї.
Спершу охоплює довкола талії,
обіймає за плечі,
потім довго пестить обличчя.
Піднімає навшпиньки,
легенько притягуючи до себе.
Я заплющую очі.
Зникаю.
Кожний в своїй самотності
без сорому і гризот сумління,
що когось у ту мить обманюєм,
любимось
потай.
По телевізору саме
показують найостанніші вечірні новини,
прогноз погоди,
говорять усе, що важливо для інших.
 
Люблю тебе,
кажуть маленькі ефірні тіла,
поки
з космосу
я спускаюсь до тебе.
Трохи пізніше
свідомо усміхаєшся,
впевнений, що ніжність,
якою я торкнулась тебе,
то тільки твоя заслуга.
 
Закоханість
Коли все пройде,
зостаємось надовго
закохані
у власний біль
 
З хорватської переклав 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!