Будь, діброво, хоч у снах жива…

155

1974 рік… З новеньким, щойно отриманим дипломом про
закінчення педагогічного інституту я їду на свою першу в житті роботу в
Олевський район… До Коростеня з Бердичева – автобусом, а з Коростеня до
Діброви Олевської (Дров’яного Посту) – дизель-поїздом «Коростень – Олевськ».

Аж ось і моя зупинка, моя станційка посеред лісу! Вихідний,
і я допитуюся не до школи, а до помешкання директора. Григорій Іванович
Слобожанюк зустрічає мене лагідною посмішкою, запрошує до столу. Домовляємося
про мій уже конкретний заїзд у Діброву 15-17 серпня, а перед тим директор,
довідавшись з моєї розповіді про те, що я чоловік сімейний, багатозначно й
багатообіцяюче сказав:  «Тоді й підемо до
Щукіна (директора місцевого щебеневого заводу) просити квартиру».

Якими ж були мої здивування і радість, коли і справді
посеред серпня 1974 року я отримав ключі від двокімнатної хати на другому
поверсі модерного на той час будиночка!

Так розпочалася моя трудова біографія у прекрасному
поліському селищі. Як виявилося пізніше, я взяв найкраще на курсі направлення,
адже і навантаження (а отже, й зарплата) були по максимуму, і побут
облаштувався якнайкраще.

Тут, у Діброві, народилася наша друга донька, невдовзі саме
тут я отримав з Києва сигнальний примірник своєї першої книжечки поезій
«Робота», сюди кілька разів приїздив мій літературний вчитель Михайло Клименко,
бо теж любив цей первозданний край з добрими і працьовитими людьми.

Проте через два роки я із сім ‘єю був змушений залишити цей
райський куточок, бо ж спонукало повернутися до Бердичева моє справжнє
покликання журналіста і письменника, одинока дружинина мама, яка потребувала
допомоги й догляду…

Мріючи протягом усіх тридцяти п’яти років побувати на
Поліссі знову усією, тепер вже великою сім’єю, 2010 року ми вибрали час і
все-таки приїхали з дружиною до Діброви, знаючи, що звідси повністю відселене
населення, що радіація тут лютувала ще до вибуху Чорнобиля (поруч стояла
ракетна частина, а кам’яні ґрунти притягували до себе цезій і радій), що саме
селище розвалене, розтягнуте дрібними мародерами, одне слово – мертве.

Але те, що ми побачили, перевершило всі сподівання.

У цій поемі – мої найкращі спогади про давнє і найболючіші
жалі з приводу того, що сталося з моєю колись неповторною Дібровою…

 

1.

У білизні березових облог

Між Бобриком Старим й Новою Боровою*

Дзюрчить, дзюрчить цілюще джерело –

В Діброву** тридцять літ не їхав я сюдою…

Змінилося усе на цім шляху –

Колиби, мов гриби, у шатах-вітах,

 

Одне лиш джерело, як на духу,

Шепоче усе ту ж молитву світу…

 

І восени, і влітку, й навесні

Я зупинявсь при ньому знову й знову,

Й було це джерело завжди мені

Чистилищем в дорозі до Діброви…

__________

 

*Села
Володарсько-Волинського району

* *Селище міського
типу в Олевському районі, повністю зруйноване Чорнобилем

 

2.

У хвилини суму, коли кепсько,

Згадую Діброву під Олевськом,

 

Згадую ту школу, у котрій

Був містичний третій поверх мрій*…

 

Ту свою Діброву пам’ятаю,

Мов оазу, мов прообраз раю…

 

Доля завела мене сюди,

Де ліси родили, мов сади, –

 

Ягодами, дичками, грибами,

А малина стиглими губами

Цілувала захід свій і схід

І вогнем горіла мені вслід…

 

Тут, де майже двадцятидволітнім

Я леліяв мрії заповітні,

 

Де було і справді, як в раю,

Залишив я молодість свою…

 

…Через тридцять років я, Діброво,

Повернувсь під шати пишні знову.

 

Тільки що ж я бачу, Боже мій?!

Мов полютував тут буревій,

Мов земну кору тут струсом рвало,

Мов пожежа зла й жахна палала,  –

Сажі на снігу сумний сувій…

 

Цвіль криниць, порожній зал вокзалу,

У замки закуті сто дворів…

Ляжу я у трави-чагарі –

Хай приспить мій розпач

Цвіт азалій…

 

 Хай приспить мій
смуток

Сон-трава –

Будь, Діброво,

Хоч у снах жива…

________

 

*Два поверхи у школі
світлих класів,

А третій поверх – мрії
голубі…

 

 

3.

Хоч я вже третину століття

Живу геть в іншому світі,

Та, завітавши сюди,

У Діброву

(По-колишньому –

Дров’яно-Постову),

Сиву голову

Нахиляю в печалі

На плече мовчазної Галі,

Котру привіз сюди колись

Двадцятилітньою,

А через тридцять п’ять

Просто літньою.

Стоїмо з нею у дворі,

Оброслому полином-чорнобилем,

Лиховидивом пронизані,

Проозноблені.

 

Ми тремтимо біля дому,

В якому

Разом раділи колись усьому –

Грубці й металевому настилу під нею,

Старому столу шкільному

И мріям світлим за серцем-душею,

Просторій кімнаті, ванній, кухні окремій

Й сто сімдесятьом карбованцям зарплати кревної…

 

Тут по черзі у люлі Наталю ми, Галю гойдали,

І  немовлятко Оленкою
по-шоколадному називали

Тут Шевченка в рушник ми вбирали, неначе ікону,

Дуб столітній був нашим сусідом віконним…

 

І володів той сусід стома солов’ями,

Від досвіткових співів бриніли шибки і рами,

І з таким будильником я ніколи

Не запізнювався на роботу у школу…

 

В одну кімнату заходило сонце,

В іншу – місяць і зорі,

І було нам світло від них,

І дім був просторим;

А тепер цю нашу двокімнатну хату

Уже нікому підмітати,

Бо живе тут пустка

У чорній хустці,

Гріється вона холодом,

Харчується голодом,

І у три вікна видивляється,

Чи ми до неї не повертаємося…

 

Здрастуй,

Ми таки ж бо зустрілися, хато!

Втрапили ж на поминки твої,

Хоч летіли, немов на свято…

 

4.           

Не так давно будинки ці жили ще,

А вже в могильній тиші вікна зяють,

І смокче серце туга кладовищна,

І протяги-відлюдьки скрізь шугають…

 

Як очі у мерця, в кар’єрах води,

Навіки в них і сонце, й зорі згасли,

Живе тут лиш художник щебзаводу,

Що малював колись плакати й гасла.

 

…Лінзують окуляри його сльози,

Потріскує чорнобиль в самосаді,

Курник на першім поверсі, а кози,

Як хочуть, так гуляють вільним стадом.

 

В білилі і чуприна, й вуса, й брови,

А охра аж скипається на пензлі,

Й малює той художник чи не кров’ю

Останній день поліської помпеї…

 

5.           

Зупинився над каменем маятник,

Злютувалася в камені тиша,

І цей пам’ятник – мертвий цей пам’ятник

У Діброві тепер найживіший…

 

В партизана Шпаківського зброя

У руках – автомат діркостволий,

Ніби щойно він вийшов із бою

Переможцем і обранцем долі.

 

Я дивлюся на нього і плачу,

Серце розпач шматує і крає:

– Як же зміг ти, солдате-юначе,

Здать без пострілу жодного край цей!?

 

 У пілотці і в
гімнастьорці

З іншосвіту мовчить він, мов каже:

– Не здавайтесь, тримайтеся, хлопці:

Це війна не моя вже, а ваша…

 

6.

Не в Діброві уже

Партизан цей відомий,

Він стоїть на посту

На Посту Дров’яному.

 

Там, де зруби старі, –

Ліс вже кожним йде садом,

П’ять дідів, сім бабусь

Без бригади й сільради.

 

Посте мій Дров’яний,

Де сини твої, дочки!?

Над хатами стоїть

Кілька кволих димочків.

 

В чагарях навкруги

Гриб гриба підриває…

Тут столітня* війна

Почалась і триває.

_________

 

*Радіонукліди
небезпечні приблизно стільки ж років

 

7.           

Іще не вибухав реактор,

Була ще Прип’ять, мов перлина,

А вже тоді цілком реально

Тягло з ракетної частини

Білокорович…

Білокрів’ям

Цвіли нарциси і ромашки

З березами…

Й куди не брів я –

Було на серці млосно й важко…

 

8.           

Підривники в пов’язках білих

Несли у ліс червоні шмати,

І хлопчаки за ними бігли

Із криком:

– Будуть підривати!

 

Здригались сосни і берізки,

Листки обпалені кружляли,

І решета гримучо-грізні

Камінну масу просівали.

Завод, цехи…

Нема тепер їх…

І залягла стократ страшніша

Від мирних вибухів кар’єрних

Зловісна ця, убивча тиша…

 

9.           

Відсів

Вис хмарою…

Весь ліс ним сивів.

Оленці ми варили ліки з липи.

Її, тримісячну, в бори носив я –

Соснові скрипи

Лікували хрипи…

 

Було три рочки старшенькій Наталі

(«Сядь, діду, сядь, то буде тобі лучче…»),

Ми з нею на прути низали сало

І смажили на вогнищі тріскучому…

 

Конспекти, вірші – завше був при ділі я,

Ми не тонули в негараздах різних,

Була у всьому злагода, ідилія,

Й поліщуки сприймали нас, як рідних.

 

Але уже тоді, в сімдесят шостому,

За десять літ до спалаху Чорнобиля

В Діброві почувалися ми гостями,

Неначе знали: їй на смерть пороблено…

 

Не відмивалася трутизна й грозами,

Хвороби шкірились так звані цехові,

І сльози, й слиз тягучий силікозовий

Відкашлювались разом вже із цезієм…

 

10.         

Стежки в руїнах загубились десь,

Поріс по них спориш і подорожник.

Червоно-білий дизель на Олевськ

Чи Коростень – уже напівпорожній…

 

Якийсь «Жигуль» або «Опель-Кадет»

Чекає тут на рідних і знайомих

Й розвозить на «Четвертий кілометр»

А чи на кілометр глибоко сьомий…

 

Спостеріга ті зустрічі мій щем,

Де ціплять шпали креозоти чорні.

Ні сміху, ані Шури з прапорцем –

Сусідки – в строгім кітелі по формі.

Повільно йдуть вагони, як воли,

На все берези проливають світло:

Оце майбутнє, до якого йшли…

Оце воно, жорстоке й непривітне…

 

Сокири й пили в лісі не дзвенять,

Кільком димам села є чим палити…

Як тяжко мені в завтра зазирать!

Як хочеться минуле воскресити!

 

11.

Двоповерхові красені-будинки,

Чотири магазини, дитсадок…

Палац культури і медпункт-картинка,

Сучасна школа, здана вчасно, в строк…

 

Уже і власні зводяться котеджі,

Зарплата в щебзаводівців – ого!

Й директор Щукін за процесом стежить –

В цю річку вдало вкинули його…

 

Населення містечка – різко вгору,

Все менш людей на Дров’янім Посту…

Здавалося, Діброва пишна скоро

Вже набере найвищу висоту.

 

На весіллях заходить в моду танго,

Сплітаються старі й нові пісні,

Одягнені пристойно дібрівчанки,

А їхні діти ситі і ясні.

 

…Мов на підбір, всі магазинні феї,

Товаром всяк своїм уже пропах…

– А можна шоколадку, Тімофєєвіч?

– Єж, Євко, єж, – всміхався їй завмаг.

 

Поліською говіркою втішавсь я,

Вимову «вусемь» й досі не забув…

Хто з Біланом і Гудзем не стрічався,

Той у Діброві, уважай, не був!

 

Пройдуть літа – і вчительками стануть,

Із мови пивши долі, мов з криниць, –

Балюрко Люба й Лебедєва Таня –

Моїх найкращих двійко учениць…

 

Про що казав їм – те вони зуміють

Здійснити, досягнути без вагань.

А поки їхні щічки червоніють,

А руки й очі тягнуться до знань…

 

Я в етикет учительський закутий,

Та не цураюсь молодих думок…

О коли б усе те взять – і повернути!

Але ж бо…

До Чорнобиля лиш крок.

 

12.

Мов поліські гусочки й селезні, –

Вже не стане нігдесеньки легше їм, –

Приголомшені переселенням,

Евакуацією ошелешені,

 

Ой, летять на Волинь, як в неволеньку,

На місця необжиті, відчужені,

Неохоче, байдуже, поволеньки

                розлучені,
і одружені..

 

О, як гірко ридали за хатою –

За новісінькою! –

Ольга з Віктором,

І Адам зі своєю Катею,

Мов із саду райського –

(За які ж то, Боже, гріхи!?) –

Витурені…

 

Не забудуть двори забур’янені,

Геть не схожі на давні дібрівські,

Ні Тамари, ні бабці Мар’янівни,

Ані Довгаля, ні Котвицького…

 

В ранах гнійних – вони і нація…

І літа уже тиснуть, давлять:

На Волині нема радіації,

Але й щастя немає давнього…

 

ЕПІЛОГ

Ось так, ось так…

Не хочу собі лестить,

Що все сказав, що вичерпав я тему…

Коли б не ви, колеги із Олевська, –

Не зрушив би із місця цю поему.

 

Упали з серця вікові окови,

В Олевську я згадав любов і ласку,

Я бачив ваші очі,

Вашу мову

Я чув

І повертавсь у давню казку.

 

В Олевську я радів, що під Олевськом

Була у мене у житті Діброва,

Вона так само, як і Половецьке*,

Життя мого опора і основа.

Не загублю я в долі цього сліду,

Бо вірю, що колись таки не в гості,

А жити люди у цей ліс приїдуть,

Все знов почавши

З Дров’яного Посту…

________

*рідне село автора

м. Житомир

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!