1974 рік… З новеньким, щойно отриманим дипломом про
закінчення педагогічного інституту я їду на свою першу в житті роботу в
Олевський район… До Коростеня з Бердичева – автобусом, а з Коростеня до
Діброви Олевської (Дров’яного Посту) – дизель-поїздом «Коростень – Олевськ».
Аж ось і моя зупинка, моя станційка посеред лісу! Вихідний,
і я допитуюся не до школи, а до помешкання директора. Григорій Іванович
Слобожанюк зустрічає мене лагідною посмішкою, запрошує до столу. Домовляємося
про мій уже конкретний заїзд у Діброву 15-17 серпня, а перед тим директор,
довідавшись з моєї розповіді про те, що я чоловік сімейний, багатозначно й
багатообіцяюче сказав: «Тоді й підемо до
Щукіна (директора місцевого щебеневого заводу) просити квартиру».
Якими ж були мої здивування і радість, коли і справді
посеред серпня 1974 року я отримав ключі від двокімнатної хати на другому
поверсі модерного на той час будиночка!
Так розпочалася моя трудова біографія у прекрасному
поліському селищі. Як виявилося пізніше, я взяв найкраще на курсі направлення,
адже і навантаження (а отже, й зарплата) були по максимуму, і побут
облаштувався якнайкраще.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тут, у Діброві, народилася наша друга донька, невдовзі саме
тут я отримав з Києва сигнальний примірник своєї першої книжечки поезій
«Робота», сюди кілька разів приїздив мій літературний вчитель Михайло Клименко,
бо теж любив цей первозданний край з добрими і працьовитими людьми.
Проте через два роки я із сім ‘єю був змушений залишити цей
райський куточок, бо ж спонукало повернутися до Бердичева моє справжнє
покликання журналіста і письменника, одинока дружинина мама, яка потребувала
допомоги й догляду…
Мріючи протягом усіх тридцяти п’яти років побувати на
Поліссі знову усією, тепер вже великою сім’єю, 2010 року ми вибрали час і
все-таки приїхали з дружиною до Діброви, знаючи, що звідси повністю відселене
населення, що радіація тут лютувала ще до вибуху Чорнобиля (поруч стояла
ракетна частина, а кам’яні ґрунти притягували до себе цезій і радій), що саме
селище розвалене, розтягнуте дрібними мародерами, одне слово – мертве.
Але те, що ми побачили, перевершило всі сподівання.
У цій поемі – мої найкращі спогади про давнє і найболючіші
жалі з приводу того, що сталося з моєю колись неповторною Дібровою…
1.
У білизні березових облог
Між Бобриком Старим й Новою Боровою*
Дзюрчить, дзюрчить цілюще джерело –
В Діброву** тридцять літ не їхав я сюдою…
Змінилося усе на цім шляху –
Колиби, мов гриби, у шатах-вітах,
Одне лиш джерело, як на духу,
Шепоче усе ту ж молитву світу…
І восени, і влітку, й навесні
Я зупинявсь при ньому знову й знову,
Й було це джерело завжди мені
Чистилищем в дорозі до Діброви…
__________
*Села
Володарсько-Волинського району
* *Селище міського
типу в Олевському районі, повністю зруйноване Чорнобилем
2.
У хвилини суму, коли кепсько,
Згадую Діброву під Олевськом,
Згадую ту школу, у котрій
Був містичний третій поверх мрій*…
Ту свою Діброву пам’ятаю,
Мов оазу, мов прообраз раю…
Доля завела мене сюди,
Де ліси родили, мов сади, –
Ягодами, дичками, грибами,
А малина стиглими губами
Цілувала захід свій і схід
І вогнем горіла мені вслід…
Тут, де майже двадцятидволітнім
Я леліяв мрії заповітні,
Де було і справді, як в раю,
Залишив я молодість свою…
…Через тридцять років я, Діброво,
Повернувсь під шати пишні знову.
Тільки що ж я бачу, Боже мій?!
Мов полютував тут буревій,
Мов земну кору тут струсом рвало,
Мов пожежа зла й жахна палала, –
Сажі на снігу сумний сувій…
Цвіль криниць, порожній зал вокзалу,
У замки закуті сто дворів…
Ляжу я у трави-чагарі –
Хай приспить мій розпач
Цвіт азалій…
Хай приспить мій
смуток
Сон-трава –
Будь, Діброво,
Хоч у снах жива…
________
*Два поверхи у школі
світлих класів,
А третій поверх – мрії
голубі…
3.
Хоч я вже третину століття
Живу геть в іншому світі,
Та, завітавши сюди,
У Діброву
(По-колишньому –
Дров’яно-Постову),
Сиву голову
Нахиляю в печалі
На плече мовчазної Галі,
Котру привіз сюди колись
Двадцятилітньою,
А через тридцять п’ять
Просто літньою.
Стоїмо з нею у дворі,
Оброслому полином-чорнобилем,
Лиховидивом пронизані,
Проозноблені.
Ми тремтимо біля дому,
В якому
Разом раділи колись усьому –
Грубці й металевому настилу під нею,
Старому столу шкільному
И мріям світлим за серцем-душею,
Просторій кімнаті, ванній, кухні окремій
Й сто сімдесятьом карбованцям зарплати кревної…
Тут по черзі у люлі Наталю ми, Галю гойдали,
І немовлятко Оленкою
по-шоколадному називали
Тут Шевченка в рушник ми вбирали, неначе ікону,
Дуб столітній був нашим сусідом віконним…
І володів той сусід стома солов’ями,
Від досвіткових співів бриніли шибки і рами,
І з таким будильником я ніколи
Не запізнювався на роботу у школу…
В одну кімнату заходило сонце,
В іншу – місяць і зорі,
І було нам світло від них,
І дім був просторим;
А тепер цю нашу двокімнатну хату
Уже нікому підмітати,
Бо живе тут пустка
У чорній хустці,
Гріється вона холодом,
Харчується голодом,
І у три вікна видивляється,
Чи ми до неї не повертаємося…
Здрастуй,
Ми таки ж бо зустрілися, хато!
Втрапили ж на поминки твої,
Хоч летіли, немов на свято…
4.
Не так давно будинки ці жили ще,
А вже в могильній тиші вікна зяють,
І смокче серце туга кладовищна,
І протяги-відлюдьки скрізь шугають…
Як очі у мерця, в кар’єрах води,
Навіки в них і сонце, й зорі згасли,
Живе тут лиш художник щебзаводу,
Що малював колись плакати й гасла.
…Лінзують окуляри його сльози,
Потріскує чорнобиль в самосаді,
Курник на першім поверсі, а кози,
Як хочуть, так гуляють вільним стадом.
В білилі і чуприна, й вуса, й брови,
А охра аж скипається на пензлі,
Й малює той художник чи не кров’ю
Останній день поліської помпеї…
5.
Зупинився над каменем маятник,
Злютувалася в камені тиша,
І цей пам’ятник – мертвий цей пам’ятник
У Діброві тепер найживіший…
В партизана Шпаківського зброя
У руках – автомат діркостволий,
Ніби щойно він вийшов із бою
Переможцем і обранцем долі.
Я дивлюся на нього і плачу,
Серце розпач шматує і крає:
– Як же зміг ти, солдате-юначе,
Здать без пострілу жодного край цей!?
У пілотці і в
гімнастьорці
З іншосвіту мовчить він, мов каже:
– Не здавайтесь, тримайтеся, хлопці:
Це війна не моя вже, а ваша…
6.
Не в Діброві уже
Партизан цей відомий,
Він стоїть на посту
На Посту Дров’яному.
Там, де зруби старі, –
Ліс вже кожним йде садом,
П’ять дідів, сім бабусь
Без бригади й сільради.
Посте мій Дров’яний,
Де сини твої, дочки!?
Над хатами стоїть
Кілька кволих димочків.
В чагарях навкруги
Гриб гриба підриває…
Тут столітня* війна
Почалась і триває.
_________
*Радіонукліди
небезпечні приблизно стільки ж років
7.
Іще не вибухав реактор,
Була ще Прип’ять, мов перлина,
А вже тоді цілком реально
Тягло з ракетної частини
Білокорович…
Білокрів’ям
Цвіли нарциси і ромашки
З березами…
Й куди не брів я –
Було на серці млосно й важко…
8.
Підривники в пов’язках білих
Несли у ліс червоні шмати,
І хлопчаки за ними бігли
Із криком:
– Будуть підривати!
Здригались сосни і берізки,
Листки обпалені кружляли,
І решета гримучо-грізні
Камінну масу просівали.
Завод, цехи…
Нема тепер їх…
І залягла стократ страшніша
Від мирних вибухів кар’єрних
Зловісна ця, убивча тиша…
9.
Відсів
Вис хмарою…
Весь ліс ним сивів.
Оленці ми варили ліки з липи.
Її, тримісячну, в бори носив я –
Соснові скрипи
Лікували хрипи…
Було три рочки старшенькій Наталі
(«Сядь, діду, сядь, то буде тобі лучче…»),
Ми з нею на прути низали сало
І смажили на вогнищі тріскучому…
Конспекти, вірші – завше був при ділі я,
Ми не тонули в негараздах різних,
Була у всьому злагода, ідилія,
Й поліщуки сприймали нас, як рідних.
Але уже тоді, в сімдесят шостому,
За десять літ до спалаху Чорнобиля
В Діброві почувалися ми гостями,
Неначе знали: їй на смерть пороблено…
Не відмивалася трутизна й грозами,
Хвороби шкірились так звані цехові,
І сльози, й слиз тягучий силікозовий
Відкашлювались разом вже із цезієм…
10.
Стежки в руїнах загубились десь,
Поріс по них спориш і подорожник.
Червоно-білий дизель на Олевськ
Чи Коростень – уже напівпорожній…
Якийсь «Жигуль» або «Опель-Кадет»
Чекає тут на рідних і знайомих
Й розвозить на «Четвертий кілометр»
А чи на кілометр глибоко сьомий…
Спостеріга ті зустрічі мій щем,
Де ціплять шпали креозоти чорні.
Ні сміху, ані Шури з прапорцем –
Сусідки – в строгім кітелі по формі.
Повільно йдуть вагони, як воли,
На все берези проливають світло:
Оце майбутнє, до якого йшли…
Оце воно, жорстоке й непривітне…
Сокири й пили в лісі не дзвенять,
Кільком димам села є чим палити…
Як тяжко мені в завтра зазирать!
Як хочеться минуле воскресити!
11.
Двоповерхові красені-будинки,
Чотири магазини, дитсадок…
Палац культури і медпункт-картинка,
Сучасна школа, здана вчасно, в строк…
Уже і власні зводяться котеджі,
Зарплата в щебзаводівців – ого!
Й директор Щукін за процесом стежить –
В цю річку вдало вкинули його…
Населення містечка – різко вгору,
Все менш людей на Дров’янім Посту…
Здавалося, Діброва пишна скоро
Вже набере найвищу висоту.
На весіллях заходить в моду танго,
Сплітаються старі й нові пісні,
Одягнені пристойно дібрівчанки,
А їхні діти ситі і ясні.
…Мов на підбір, всі магазинні феї,
Товаром всяк своїм уже пропах…
– А можна шоколадку, Тімофєєвіч?
– Єж, Євко, єж, – всміхався їй завмаг.
Поліською говіркою втішавсь я,
Вимову «вусемь» й досі не забув…
Хто з Біланом і Гудзем не стрічався,
Той у Діброві, уважай, не був!
Пройдуть літа – і вчительками стануть,
Із мови пивши долі, мов з криниць, –
Балюрко Люба й Лебедєва Таня –
Моїх найкращих двійко учениць…
Про що казав їм – те вони зуміють
Здійснити, досягнути без вагань.
А поки їхні щічки червоніють,
А руки й очі тягнуться до знань…
Я в етикет учительський закутий,
Та не цураюсь молодих думок…
О коли б усе те взять – і повернути!
Але ж бо…
До Чорнобиля лиш крок.
12.
Мов поліські гусочки й селезні, –
Вже не стане нігдесеньки легше їм, –
Приголомшені переселенням,
Евакуацією ошелешені,
Ой, летять на Волинь, як в неволеньку,
На місця необжиті, відчужені,
Неохоче, байдуже, поволеньки
розлучені,
і одружені..
О, як гірко ридали за хатою –
За новісінькою! –
Ольга з Віктором,
І Адам зі своєю Катею,
Мов із саду райського –
(За які ж то, Боже, гріхи!?) –
Витурені…
Не забудуть двори забур’янені,
Геть не схожі на давні дібрівські,
Ні Тамари, ні бабці Мар’янівни,
Ані Довгаля, ні Котвицького…
В ранах гнійних – вони і нація…
І літа уже тиснуть, давлять:
На Волині нема радіації,
Але й щастя немає давнього…
ЕПІЛОГ
Ось так, ось так…
Не хочу собі лестить,
Що все сказав, що вичерпав я тему…
Коли б не ви, колеги із Олевська, –
Не зрушив би із місця цю поему.
Упали з серця вікові окови,
В Олевську я згадав любов і ласку,
Я бачив ваші очі,
Вашу мову
Я чув
І повертавсь у давню казку.
В Олевську я радів, що під Олевськом
Була у мене у житті Діброва,
Вона так само, як і Половецьке*,
Життя мого опора і основа.
Не загублю я в долі цього сліду,
Бо вірю, що колись таки не в гості,
А жити люди у цей ліс приїдуть,
Все знов почавши
З Дров’яного Посту…
________
*рідне село автора
м. Житомир