Броніслава Волкова (Чехія). Як сонячні спалахи…

135

Чеська поетеса, прозаїк, перекладач, науковець, член чеського й американського ПЕН-клубів.

Народилася 15 травня 1946 року в м. Дечині. Закінчила філософський факультет Карлового університету за спеціальністю «філологія».

На початку 1970-х емігрувала з Чехії. Працювала спочатку в кількох університетах Західної Європи, потім – США. Близько тридцяти років, отримавши професорське звання, вела чеський курс в університеті штату Індіана в Блумінгтоні. 2018 року повернулася до Праги.

Авторка більше десятка поетичних книг: «Шифровки у вушка піни», 1984; «Дім у вогні», 1985; «Повітря без каблуків», 1987; «Деяка відсутність», 1990; «Ранимість землі», 1992; «Глухоніма долоня», 1993; «Метаморфози», 2000; «Входження до світла», 2002; «Із тьми народжена», 2004; «І пити будем з колодязів солодководих…», 2010, «Бути деревом, яке співає», 2016; російськомовної – «Шепіт Всесвіту», 2015; низки двомовних чесько­англійських видань своєї поезії, двох книг із семіотики мови та літератури, широкої антології перекладів чеських поетів англійською мовою. Вона значною мірою сюрреалістичний і герметичний поет, зосереджений на екзистенційних проблемах людської долі та духовного сприйняття світу.

В Україні видано книгу вибраних поезій Броніслави Волкової «Неприналежність», 2014 (ПВД «Твердиня», пер. В. Мельника), підготовлено до друку поетичну білінґву «Vitr na kolenou/Вітер на колінах» (пер. М. Мартинюка).

Твори перекладені англійською, французькою, німецькою, іспанською, румунською, польською, болгарською, словацькою, українською та російською мовами.

Займається мистецтвом колажу, ручним виготовленням книг і керівництвом мультимедійними виставами.

Лауреат кількох міжнародних премій за поетичну творчість. Особистий сайт: www.bronislavavolkova.com.

 

 

***

Гойдливі дерева

рознеслися по вітрі,

щоби вчасно прожити

стогін свій серед тиші.

Я на місці своєму стою і пишу,

наче війки, рядки.

Дні мої

досі сходять по сходах

в кимсь загарбаний простір,

де надвечір лягають

на вподобанім місці

і муркочуть нічну колискову.

Вона знов застає їх щоднини

на початку, з привідкритими устами.

 

***

Була я дитям,

а потім тільки щеням.

Тоді як мене помістили до льоху.

Я народилась

в пітьмі.

Коли ж мене забрали на світло,

стала я пір’ям,

і розчарувала їх, адже

вони хотіли все ж таки дитя.

А зараз я піна.

Чи вірш?

 

***

Берези тремтіли,

коли тихої ночі

ділилися хлібом.

Сни запрягли свої крила

в небесні вулики.

 

***

Місячне проміння танцює свій ритуал,

вікно нарозтіж,

і серце скаче на одній нозі.

Воно підставляє мені свою чашу.

Будинки гойдаються в пошесті сітці

і шкодують гріхів – шкодують дверей.

Вони дмуть сновидінню в долоні.

І чутно, як проростає трава.

 

***

І голе горло затнулось об поріг

пісень набряклих побляклих літ,

і мандри світом спалили свою тінь…

Не сподіваюсь на імлу, як

не сподіваюсь на слизь утомленої піни.

З попелу в душу переливаю сон.

 

Уповаю на твої слова,

налетілі сліди запахів

і на полон

тіл, розламаних зусиллям

до злиття душ.

На забуття

в божевільному танці піни

і на серця, зранені морем,

на біль у черевцях –

і нічого.

Цей глибокий сон

перед тим, як надихнеться

вірш.

 

***

У твої вулиці, любове,

входжу, втомлена дощем.

І з гулом моря влягаюсь

на сáме дно твоїх пасток.

У вухах мелодії віолончелей…

 

***

І листя опадає, і дахів самотність

виблискує на вересневім сонці.

Мрійливі кутики, затоплені часом,

тремтять од сорому

і страху паморозі.

І вуста охайних авт

витріщаються проти будинків.

У повітрі висять волокна ранків,

колихаючись у блакитнім безвітрі.

Продірявлені душі неспокійно

жбурляють собою в покоях

і ковтають кисень слів,

їхній подих вивільняє – як опій –

але ненадовго.

 

***

Безбарвні силуети

виблискують на сірому тлі міста.

Трава спалена морозом,

і повітря перекочує ліниво

свої монотонні варіанти між пагорків…

Куди відходить світ,

як наповниться долею,

і хто ще роздмухує вогники

у яровій негоді?

Будинки скам’яніли

й закрили свої вікна,

і тільки сосни молоді

на дотик ніжні

 

Початок

 

Краплі дощу дорогою закам’яніли,

і був світанок.

Пил посивів

від довгого простою

на занімілому порозі.

І було світло

зніяковіле, замислений

ранок провалювавсь в імлу,

і десь вдалині

дитя заплакало

й оросило своїми слізьми

землю.

 

***

Є любов, як море,

поцілунок – як вишня,

бажання – як шахта;

є пристрасть, як шипіння печі;

є невинність, що розкривається, як латаття,

тільки поволі, і потай, і завжди знову

за простеленим столом довірливих слів,

за блаженством воскресіння.

 

***

Сьогодні гори покрились лісами,

і ми

вдаватимемо задоволення днем,

якимось щастям з усього;

будемо прикидатися, буцімто знайшли

втрачену невинність,

м’яку,

як обіцянка серця,

як відповідь.

 

***

Як сонячні спалахи

неозброєним оком

ледве помітні

як порухи скель

нами

незбагненні

як слова зі сну

рідко вимовні

як світло

непогрішні

невитравні

є кроки духу

 

***

Я дикий подих загнаного звіра,

я відкрита рана,

я підстрелена лань.

Пишу в небеса тут, унизу,

читаю втомливі трактати дивних умів –

що з виду – хай їм грець! – розумні та поважні.

У них свої є книги, журнали і газети,

і вони плачуть в моїй голові,

коли дозволю.

Щодня

пильно визначаєм свою обмеженість,

отже,

нема тут місця для ланей,

немає тут місця для зцілення ран.

 

Я вежа в небо, припнута до землі.

Я спрага тепла зів’ялих дерев.

Я гірко бродячий собака, я дешевизна,

заплачена тому, котрий не вийшов,

як сонце в потрібну хвилину, з дому.

Б’ю на сполох і в зачинені стукаю двері.

Не знаю, як поріг перейти і розмріятись в полі.

Не знаю, як сон перейти і стати реальністю.

 

На тильнім боці місяця

тиша

перетворюється на метелика…

 

Мудрість

 

Це все для мене?

Чи для тебе?

Щастя приходить, коли двоє –

одне й те ж.

 

***

Найтихіша пісня – вівця втрачених днів.

Ми тут лише на мить, друзі

без долонь

без голосових зв’язок

і як пам’ятник

ми відкриваємось, перш ніж нас одкладуть

і спалять.

Найтихіша пісня – це пісня за стіною

як самотня сльоза рік.

Найтихіша пісня – це пісня непочута,

пісня без слів

як гола жінка

кинута здаля напризволяще дітям,

пісня про миті, які минають і стихають

на самоті.

 

***

У вакуумній поволоці снів

нема

ні болю, ані передвістя.

Тихо

кладемо звуки кроків

на розталий сніг

вкотре спочатку, і птахи

знов радіють зерну.

Далеко в Азії

Бог навіщає землю

цунамі грізним.

Незнаний день ані година

виходу із того шаленого потяга

чудернацьких снів

про осмисленість.

 

***

Коли заходжу в підлісся

німих зневір, німих надій,

забуваю, де спить світло,

де відпочиває троянда, так мені люба,

де може звучати без сум’яття удар вічності,

де він звучить радісно.

Я забуваю,

де йдемо назустріч дорогам

сяйливим, блискучим, наповненим любов’ю,

випущеним, як птах із гнізда,

гарячим, пропахлим од звучного буття,

дорогам, які прискорюють наш пульс,

дорогам, які обіцяють нам звучання,

дорогам, які дають блиск очам,

тугу пітьмі –

забуваю.

________________

Ми тут не самі –

з нами птахи.

Вони щебечуть у ранній тиші,

допоки люди не почнуть свій вічний галас,

щоб добре чути одне одного.

Тоді птахи стихають –

немов щезають зовсім.

Вони розбудять знов нас аж наступного ранку,

після ночі, в якій вони відпочили

і недовго знов побули самі,

щоби зрання знов бути з нами.

Падіння в терни враз може стати

злетом до неба.

Може легко змінитися смуток

в радості диво,

в таїнства проблиск.

Колись

Колись ліс співав ніжну пісню безсоння

і мрії, і чагарник

приховував своє полум’я і бажання

для наступної зірки в чистому небі.

Сьогодні я вже не відчуваю цього віяння минулих

снів і сподівань на поцілунки весни

і ніжні пестощі, на осінню ваготу листя

і на сніжні гірські дороги.

Пристрасть відлунала,

виснажилася без гармонії.

Слова капають з отворів тіла й іноді захлинаються

слиною, яка залишається в роті,

більше не прагнучи літнього очманіння.

Старість оголошує нам свій тон,

самоту стін і щоденних кроків.

Ми вже не знаємо, куди вони відходять

і чому, тільки злегка приголублені вітром,

вони туляться до тиші, про яку ніхто не знає,

яку ніхто не пронизує,

до тиші, насиченої всім.

З чеської переклав Микола Мартинюк

 

“Українська літературна газета”, ч. 23 (289), 20.11.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!