Боже наш, вбережи від підданства…

166

ОСІННЯ ОРАНКА

Перечекались дикі ягідки.

Все влежалось в осінній завірюсі.

І пахнуть мені влежані віки,

Як із-під сіна яблука і груші.

 

І навіть незагострений до див

Мій глузд у землю з лемешем тунає.

З-під оранки осінньої діди

Задихали до мене тютюнами.

 

Там десь вони кахикають собі.

Хтось може від заслань туберкульозом,

Ще в золото йдуть дні ці, далебі,

Та вечори під вранішні морози.

 

***

В шибах мокрих осінь запалає.

Загірчить від хризантем обрус.

Доберусь на острів Талалая.

Золотого смутку наберусь.

 

Вип’єм щиро чарку з Леонідом

Так, щоб наболіле прилизать.

На баских у молодість поїдем

І щасливі вернемось назад.

 

Вигляне пригнічений на прозу

Хризантеми кущик, що присох.

Звісно, на ярешківський чорнозем

Трохи заздрий острівний пісок.

 

Але Талалай з усього радий.

Сядем під калиновий вогонь

І ніщо бажанню не завадить

Слухати поезії його.

 

Вже буденне оминувши наче,

Запливаю в ніжну звабу я.

Навіть кущик хризантеми бачу

У багрянім сяєві буянь.

 

БУЧАК

Наліг туман, осінніх днів монарх.

Просився сірий сум у кожну хату.

Село диміло, наче в коминах

Забули мітли відьми пелехаті.

 

Стрибає з грубки сяйво навсебіч.

І я, зашторивши вечірню стуму,

Читатиму поезії всю ніч.

Затуливітер протяги затулить.

 

Обмарить чорнобривчиків пучок.

Десь пес завиє, чи вовчиця з Риму.

Слова завощені як ґнотики свічок

Будуть вести від рими і до рими.

 

А потім ніч з туманом нанівець

Згорять рожево ранку на потребу.

І край села тополі олівець

В бучаківське мене запише небо.

 

***

У небі перемірянім крильми

Схолонула дзвінкоголоса туга.

Зелена річечка озимини

Проціджується через лісосмугу.

 

І через серце, чується, тече.

І гріють літа спогади дотично.

Там дощ і дощ – тут Ноєвий ковчег,

Що раптом обернувсь на електричку.

 

З перонів нас знімають як з мілин

У гамірне вагонне додавання.

Ми втікачі, нас жвавий часоплин

Несе в якісь надії й сподівання.

 

В оточенні міських бетонних товщ,

Спасіннями самі себе обдурим.

Не змивши з нас облуди, буде дощ

Несамовито битися об мури.

 

 

***

Не переснив селом сповитих снів я.

Прихованих від співчуття сутяг.

В тих снах завжди моя душа весніє

І пароститься в серці каяття.

 

Хоч працю чорну не ганьбив як цинік,

Та все ж забути поле ризикнув.

Стара печатка ще кривавить синьо

На вицвілу колгоспну відпускну.

 

Перелилася чарка на церату.

І спогад в радість вже не скермувать.

Ніколи поля я не відцурався б,

Але гнітила праця дармова.

 

Мчить електричка по літах мов розчерк.

Дрімає ностальгія на плечі.

Поля впадають з хвилюванням в очі

І пригортають давніх втікачів.

 

У ЛІКАРНІ

З рук гончара вже зцілень не надбати.

З учинених хворобами свавіль,

Ми всі тут, наче глечики щербаті,

Вилунюємо стогони свої.

 

Над силу граєм бідами старими

Так, ніби і нічого вже не жаль.

А там за провінційними дверима,

Забуті часом амфори лежать.

 

Виплескує їх час: подоби, клони.

Загойдані із дна колгоспних нив.

Бузку й конвалій дух в одеколоні

Простеньку пам’ять зношену п’янить.

 

Хоча й вона затиснута ефіром

Між процедур спиртових, водяних.

Якої, часе, ще тобі офіри

Немилосердно хочеться від них?

 

ПРИЗАБУТИЙ МОТИВ

Скрипаль різник, на шмаття серце крає.

Такий в душі немилосердний біль.

Цього музику посадив би скраю,

Чи геть пішов без нарікань собі.

 

Але ж така в півсвіту завірюха

І таловиця березнем тече.

І вітер наказовий – слухай, слухай.

Неначе в кокон загортайся в щем.

 

А потім, раптом, наче ждана звістка

Спалила серце й руки рушія.

Ожив наче метелик під троїсті

І весело корчмою закружляв…

 

Ще намолив йому життя пресвітер.

Це потім вже десь знагла упаде.

Ще тільки-но розмови про совітів.

Криївок ще не копано ніде.

***

Боже наш, вбережи від підданства.

Не впускай нам чужого в гени.

Хоч окрадені ми і в бідності,

Але в славі духовній живемо.

 

Ще зосталась вона непропащою.

Кожен ніс її в серці довіку.

Поруділою кров’ю пращурів

Малювали картини й долівки.

 

І тепер все кружляєм окрилені,

Нарікаючи на парадокси.

Бід Батия Європу закрили ми,

А для себе перепустку просимо.

 

***

Перебралося з нашого посагу.

Пересохли Дніпра притоки.

Замулилася мова осадом,

Ледве живить свою притомність.

 

Лиш розбудиш душі гуртожиток,

Де вжилося святе і грішне,

Почуваєш себе батоженим

Від Шевченкових гнівних віршів.

 

Блудним співом і шизотанцями

Ніби душу свою й не пестиш,

Та, все рівно, липку мутацію

Відторгаєш своїм триперстям.

 

***

Поїду, нарешті, в Ярешки.

Кущем моя туга росте.

Вдягнувши сорочку в мережках,

Поріг зачекався гостей.

 

Снуються турботи подвір’ям,

Матуся – як човник у них.

На станції поїзд вечірній

Увагу її полонив.

 

Нарешті Ярешки – гостинно

Вклоняється ясен старий.

Ще вечір на обрії синім

Скирдує солому хмарин.

 

Та вужчає простору безмір,

Щоб ніч написать до пори,

Дерев різновидимі пензлі

Вмочаються в ультрамарин.

 

Росте у думках напруга,

Щемить їх розмова німа.

А з того тріпочеться туга –

Матусі тут більше нема.

 

БЕРДИЧІВ

Домчав сюди по верстових Бальзак,

Розгойданий до безуму коханням.

Рожево півні, наче віщий знак,

З тинів крильми роздмухали світання.

 

Вилазили з обочин візники,

Відкинуті каретою стрімкою.

Дивилися понуро з-під руки —

Які дива вельможне панство коїть.

 

І їм до того клопоти малі,

Що пан всміхавсь, а пані Ганська грізна.

Хіба давно отут Семен Палій

Вельмож таких, п’яний від помсти, різав.

 

Від того, може, пробігає дріж

Чи нетерпець вінчального єлею.

Гуде костел, але чомусь, мов ніж,

Отой лукавий усміх між євреїв.

 

Бальзак веселий і дотепний він,

Хоч серце б’ється, наче риба в ятір.

Душа тріпоче, мліє «се ля ві»,

І безуму не змить у Гнилоп’яті.

 

***

Панно, панно, молюся за Вас,

Але Ви не ревнуйте до Бога.

Знов до Вас, ніби десь на Сиваш,

Моя довга чумацька дорога.

 

Часом геть сторонюся, але

Наді мною, як трепетні птиці,

Ваші очі, підсмикнуті ледь,

Наче спадок якогось ординця.

 

Усміх цей, наче врочий якийсь,

Поміж нами вкорочує відстань.

І мої потаємні думки

Зігріває засмага таврійська.

 

Найсвітліші шукаю слова,

Розкошую в безмежній уяві.

І схиляюся серцем до Вас,

Наче до України схиляюсь.

 

Та коли вже надійде пора,

Щоб сплатити останнє мито,

Затріпоче на всіх вітрах

До одвірку душа прибита.

 

НА ЦВИНТАРІ

Тут крізь браму не входить погорда.

Сум зав’язує вузол тугий.

Як по шаховій дошці, ходимо

Між окреслених часом могил.

 

Тут баби, комсомолом одурені,

І діди, котрим ще з юних літ

Від червоних тачанок курява

Запорошила розум навік.

 

Ті, що з церкви хрести знімали,

Забирали до крихти хліб,

До межі доплелися помалу

І пішли під хрести, як під лід.

 

Їм не визначив цвинтар околиці,

У могильних рядах розмістив,

І старенькі бабусі моляться:

– Боже милий, за все їм прости.

 

Люди-людоньки, дивної вдачі

Ті, що з болем пройшли повз добра…

Крадії за колгоспами плачуть

На могилах, що голод забрав.

 

***

Відкрито ворота на Київ усі

Новітнім лукавим хозарам.

За місто злітаючись до новосіль,

Ворони нагукують кари.

 

Я місто любив це ще з молоду літ,

Дніпро в мою пам’ять синіє.

Вертаюсь щоразу у сяючий світ,

А радість відчути тут ніяк.

 

Припнуті давно пароплави стоять.

Там біль мій на пакіл припнутий.

Несе Україну якась течія,

Куди – неможливо збагнути.

 

Журюся, немов листопадовий сад.

Думками горнуся до літа.

Село мене кличе вернутись назад –

У радощі, у первоцвіти.

 

***

З  хмаровиння, мов з
чорних літер,

Щось поривом писалося злим.

Осокою порізався вітер

І червоним усе залив.

 

І тривогу довкруж присутню

Захід ще ніби напхом пхав.

Одягались химери в сутінь

І блукали в селі між хат,

 

Супроводили пам’ять мором,

Тисли злочинами усіма.

Бився вітер, як чорний ворон,

І ворота з тинів знімав.

 

А коли вже, немов причинний,

Дибав сон десь поміж холодів,

Випав сніг, як відлуння синє,

І ніяких ніде слідів.

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!