Борис Пономаренко. «Літа, наче білі вітрила…»

672

Білі вітрила

 

Літа, наче білі вітрила,

Пливуть і зникають у небі…

Я тихо прошу тебе, мила, –

Нам  гніву й образи не треба.

 

Все далі і далі світанок,

Все ближче зоря вечорова,

Все менше у нас забаганок, –

Хай гріє нас щира розмова.

 

Не будемо ми сумувати,

А тихо помолимось Богу,

Щоб далі з тобою долати

Означену небом дорогу.

 

Ми разом завдячуєм долі

За клопоти та за розваги,

За те що в родинному колі

Стрічаєм любов і повагу.

 

…Літа, наче білі вітрила…

Та знову весна розквітає,

Вона нам відроджує сили

І віру – в життя повертає…

 

Зупиняйте орди!

 

Надвечір’я варта пильнувала,

На степи ворожі позирала,

Зорі рахувала.

Підступали половецькі орди

Та стояли княжі вої гордо, –

Ворога карали,

Край свій захищали…

 

Ой, у полі козаки стояли,

До походу лави лаштували, –

Військо формували…

Ні чинів, ні скарбу не шукали,

Лиш коня та шаблю добру мали, –

Волю повертали, –

Славу здобували!

 

Час пливе – та ворог не дрімає,

Нові орди знову посилає, –

Україну крає…

Піднімаймось, козаченьки горді,

Б’ють зі сходу путінські когорти, –

Лицарі, сьогодні –

вимітаймо орди!

 

… Ой у полі козаки стояли,

До походу лави лаштували…

 

 

Усі сили – в кулак!

 

Гай – гай… Якби ж то нам минуле повернути,

То не боліли б так Батурин, Крути,

І не було би розстрілів Базару,

Не мали б ворогів, як Божу кару!

Не мали б юні матері сивіти,

Коли голодні помирали діти…

 

Не вернемо… І знов димлять руїни,

Могилами чорніє Україна, –

То хижий «брат» підступно щогодини

Плете свою імперську павутину!

Європа нам про мир малює казку,

Цинічно закликає до поразки.

 

Та ту орду ми можемо здолати,

Якщо всі сили у кулак зібрати!

Щоб і війну нарешті зупинити,

І правдою своєю вільно жити,

Над рідним краєм не кружляли круки, –

Борімося! Бо проклянуть онуки!

 

Час покути

 

І сміх, і гріх, – так кажуть люди,

І додають, – Нехай їм грець!

Коли вдираються приблуди,

То уривається терпець…

 

Це ж треба так! Жили забуті

Та й дочекались «нагород»,

Коли відкрив «історик» Путін,

Що ми й вони – один народ!

 

Спочатку «поріднились» з Кримом,

І «ощасливили» Донбас,

Тепер Москву назвати б Римом,

Та їм не вистачає нас.

 

І мріє він прибрати Київ, –

Його ж ніяк не обмине!

Тоді Москва ракетним києм

Європу в стійло зажене.

 

Йому би розв’язати руки

Із цим народом козаків!

Тоді світилом від науки

Він буде сам! Впродовж віків…

 

І імператор, і владика,

А ще суддею і отцем –

Для всіх рабів, де зграя дика

Жахає ядерним дубцем.

 

… Та час прийде, – то час покути,

Усе до крихти віддаси, –

Коли візьмуть тебе у пути

Сини України-Руси!

 

Хто патріот

 

Коли Вітчизна у вогні палає,

А степом смерть сичить залізним шротом,

Дітей калічать – а тебе немає, –

Не смій себе назвати патріотом!

 

Коли брати, в контузіях і ранах,

Приймають бій, щоб ворога спинити,

А ти сидиш у теплих ресторанах, –

Не смій слова високі говорити!

 

…Якщо ж ти здатен край свій захищати,

Служити Україні кров’ю й потом, –

Лише тоді ти можеш називатись,

Насправді – українським патріотом!

 

 

Завжди повертали додому

 

Як же швидко для нас пролетіли роки!

Ми утоми не знали ні влітку, ні взимку,

Я у скруті – торкався твоєї руки,

І знаходив твоє розуміння й підтримку.

 

Може десь ображалася ти на мої

Виробничі та вічні громадські роботи,

Може десь не подобалось щось і мені, –

Але ми повертали довіру і спокій…

 

Вже дорослими стали малі діточки,

Вже співає нам пісню мале онучатко,

Вже посіяла в землю весна квіточки,

А життя… кожен раз… починає спочатку…

 

Ти уже не ховаєш свою сивину,

Я давно розгубив десь розкішного чуба,

Та і зараз нагоди я – не обмину,

Обійняти тебе, – найріднішу і любу…

 

 

 

Мелодія осені

 

Ще ніби недавно, по свіжій траві

Малята топталися босими,

А нині журливо пливе по землі

Мелодія пізньої осені.

 

А спокій і сум опадають дощем,

І живлять посіяні зерна,

Листочки, немов золотавим плащем,

Вкривають натомлену землю.

 

Бо прийде зима і холодні сніги

Її заметуть до віконечка,

Замерзнуть річки, а німі береги

Чекатимуть теплого сонечка…

 

Ще світле Різдво крізь замети, у ніч

Колядкою нам заспіває,

У зорях, у пісні, у тисячах свіч –

Моя Україна засяє.

 

…Подякуймо ж осені, літу, весні,

Що вказують нашу дорогу,

За рідних, за друзів, за зорі ясні,

Радіймо – і дякуймо Богу!

 

 

А вона чекає

 

Козаченько був молодий,

А дівча, як маківка,

У походи довго ходив, –

Ждала його й плакала.

 

Дівчина чекала його,

Мріяла над кручею,

Сокола кохала свого –

З ним була заручена.

 

Цілий вік чекала його, –

З ним була одружена,

Милого обранця свого –

Лиш для нього суджена.

 

…Скаче він, дзвенить стремено

На бігу у коника,

А дружина чує його,

Славного полковника!

 

Лист вербовий сіє з дерев

На весло та човника,

А вона чекає й тепер –

Сивого… полковника…

 

Рідна мова

 

Рідна мова, як ріка,

Мудрості озерце.

Пісню ж пише – не рука,

А душа… і серце.

 

Вранці голос подає

Пташечка маленька, –

Щось виспівує своє…

Мовою Шевченка.

 

Рідне слово виграє,

Щирістю проймає.

Пісня віку додає, –

Хто її співає.

 

І коли впаде роса

У годину пізню –

Наша мова не згаса,

А звучить, як пісня!

 

 

Тут моя душа

 

О, Боже, як же гарно навесні,

Коли земля садами розквітає,

Коли умиють дощики рясні,

А сонечко промінням зігріває.

 

Так хороше, так світло на душі,

Коли бузки у вікна заглядають,

Коли, з дороги, ноги в спориші,

Як в купелі матусі спочивають.

 

Як затишно лежати на траві,

Коли тебе турботи не діймають,

А в свіжій і спокійній голові –

Лиш спогади дитинства оживають…

 

Хай кожен мріє пізнавати світ,

А я нічого кращого не знаю,

Як чистий ранок, яблуневий цвіт,

І теплий вечір батьківського краю.

 

Цінуймо, друже, ту блаженну мить,

Коли ти тут спочинеш хоч хвилинку, –

Почуєш все, як бджілка забринить

Чи вітерець торкне струну-травинку.

 

… А сонечко за край не поспіша,

І землю зігріває українцям, –

Я тут зростав… і тут моя душа –

Наповнюється втіхою по вінця…

          

Себе спитай

 

Коли невпинно вік за край

Пливе, як хмари над долиною,

Чи так живеш? – себе спитай,

Щоб називатися людиною.

 

Коли біда, як ніж в ребро,

І вірус крадеться за спиною –

Не забувай творить добро,

Живи по правді, будь людиною!

 

Коли зі Сходу сарана

Під «русскій мат» повзе країною, –

Для нас, для всіх – мета одна –

Рятуй Вітчизну, будь людиною!

 

Якщо ж для неї ти творив,

Боровся, дихав Україною, –

Тоді по праву заслужив,

Щоб називатися – людиною.

 

Наша вічна доля

 

Така вже доля… наша вічна доля!

Коли лягала ніч на рідний край, –

Тоді зі Степу, стоптаного поля,

Чужа орда ховалася за гай…

Палахкотіло небо чудернацько,

Кричав з діброви спаленої птах,

І йшов козак, заскочений зненацька,

На ціле військо з шаблею в руках.

Лилася кров і калатали дзвони,

Віки спливали й танули в імлі, –

Та знов і знов невільників колони

Зганяли обри з рідної землі.

І повнилось скорботою по вінця, –

Ми хто – раби, чи може ще народ?! –

Знекровлена родина українська,

За волею чужинців і заброд.

Поорана снарядами на Сході

Одвіку наша, батьківська земля…

І моляться кремлівські ляльководи

На демона, чи звіра-короля.

Московський крук, – він жалості не має,

Як це буває в горі між людьми.

Коли ж ти, Боже, царство їх скараєш,

Якщо не здатні покарати ми?!

 

 

 

Озовися, дівчино

 

Ой ти, бісова дівчино,

Випадково чи ні,

У віночок заквітчана

Ти зустрілась мені.

Ніби виткана з музики, –

Ніжний погляд зорів,

Та сміялися бісики

Під шнурочками брів.

 

Приспів:

Тепле сонце ховалося

За далеку ріку,

А дівча насміхалося:

Чи піймаєш таку?

… Зашуміло отавами,

Заіскрило росу, –

Я знайду поміж травами

Мою мрію-красу.

 

Приспів:

Озовися, дівчино-квіточко, парою нас грітиме літечко,

Щоб у ритмах нашої пісеньки, сяяли в очах твоїх бісики.

Посміхнися дівчино-ластівко, хай натішусь вродою-казкою, –

Сонце ж не сховаєш за хмарою, – буду тобі вірною парою!

 

Їм байдуже

 

Не прагнули змінити долю,

І блиску в погляді нема…

Рабам – не хочеться на волю,

Бо шия звикла до ярма!

…Були б давно ми вільні й дужі,

Хоч нас століттями товкли!

Вони ж бурчали: – Нам байдуже,

Чи козаки ми, чи хохли.

Та відродилася Держава –

Велична й горда, як з роси,

Сичать: – Навіщо воля й слава,

Нам треба сала й ковбаси.

 

…У них тепер, як двері спини.

Товсті, – не влазять у штани, –

Та все паскудять Україну

Свої – ковбасні барани!

 

 

 

 

 

 

 

Час покути

 

І сміх, і гріх, – так кажуть люди,

І додають, – Нехай їм грець!

Коли вдираються приблуди,

То уривається терпець…

 

Це ж треба так! Жили забуті

Та й дочекались «нагород»,

Коли відкрив «історик» Путін,

Що ми й вони – один народ!

 

Спочатку «поріднились» з Кримом,

І «ощасливили» Донбас,

Тепер Москву назвати б Римом,

Та їм не вистачає нас.

 

І мріє він прибрати Київ, –

Його ж ніяк не обмине!

Тоді Москва ракетним києм

Європу в стійло зажене.

 

Йому би розв’язати руки

Із цим народом козаків!

Тоді світилом від науки

Він буде сам! Впродовж віків…

 

І імператор, і владика,

А ще суддею і отцем –

Для всіх рабів, де зграя дика

Жахає ядерним дубцем.

 

… Та час прийде, – то час покути,

Усе до крихти віддаси, –

Коли візьмуть тебе у пути

Сини України-Руси!

 

Перед вічністю

 

Відлетіли, немов не було ,

Наші весни дощем відшуміли,

Впали зморшками нам на чоло

І волосся обсипали білим…

 

А душа – ще й тепер молода,

Повертає в минулі події,

Що спливали, як чиста вода,

Залишаючи сум… і надії.

 

Бо квітують хлібами поля,

І волошки ховаються в житі,

Біля мене родина моя, –

Найдорожчий дарунок у світі!

 

Я нічого уже не боюсь,

Бачу межі своєї дороги,

Та живу й за Вкраїну молюсь

Перед Вічністю… і перед Богом.

 

Буду щиро просить Небеса,

Як у Храмі, стою на коліні, –

Хай востаннє окропить роса…

Та на злеті, але – не в падінні!

 

З туману літ

 

Ти так співала, немов сопілка,

Жила,  сміялась, як те дівча,

А працювала, неначе бджілка,

Яку ніхто не помічав.

 

Дітей ростила, як мати кожна,

І нас пустила поміж людей…

Ой мамо, мамо, якби ж то можна

Тебе сховати до грудей!

 

Ой мамо, мамо, як би ж то сила,

Як би ж то можна час повертать,

Ми б не спішили, як ти просила,

Від тебе, рідна, від’їжджать.

 

І наробилась, і наспівалась,

І натерпілась за все життя ,

А далі тихо попрощалась

І відійшла… без вороття.

 

…Все далі юність, ми посивілі,

Та оживає з туману літ –

Старенька мати в хустині білій, –

Стоїть самітня… край воріт…

 

Молодичка

 

Гой, яка ж молодичка!

Губи, як полунички,

Очі  – волошки в полі,
Стан, як гнучка тополя.

 

Мовить – немов співає,

Ніжністю зігріває.

…Вип’єш солодкі чари, –

Будеш довіку в парі.

 

…Зникла і не сказала,

Чом спориші зів’яли,

Де нам шептали роси, –

Висохли, наче сльози…

 

Навіть в далекім краї,

Стріну її – пізнаю,

Стану і занімію, –

В серці сховаю мрію…

 

Спливуть сніги

 

От-от спливуть під сонечком сніги,

Струмочками веселими заграють,

Вже спрагло обмілілі береги

На талі води ріками чекають.

 

От-от трава зелені килими

Постелить на просторах України,

Щоб люди, після сніжної зими,

Втішались цвітом рідної калини.

 

Щоб вчасно ниву пестили дощі,

Сади плодами густо дозрівали,

Та щоб смачні, наваристі борщі

На цілий світ улюбленими стали.

 

Чекаєм днину – сонячну, ясну,

Що тішить душу, зігріває хату,

Яке ж це щастя, – привітать весну,

Щоб далі радо літечко стрічати!

 

Я маю право

В життя я часто помилявся,

Кого образив – вибачаюсь.

Усе терпів – та не ламався,

І вже – нікого не лякаюсь…

 

Не продавав і не лукавив,

Не довіряв словам облесним,

Не загрібав… І маю право

Перед собою бути чесним!

 

Бо в серці – Рід мій озивався,

До мене з вічності говорить, –

І я завжди остерігався

Їх пам’яті не осоромить.

 

Я все ще мушу доробити.

І незавершене й колишнє,

Щоб міг очищеним зустріти

Ту мить, яку назве Всевишній…

 

“Українська літературна газета”, ч. 17 (309), 27.08.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?