В літературних контактах наших майстрів слова з колегами Південно-Східної Європи і за давністю, і за обсягами зв’язків першість належить Болгарії. Ідеться вже не просто про взаємну перекладацьку практику чи про постійну появу різних книг або публікацій в газетах та журналах. Кількість періодично дарує якісні скачки, серед яких передусім слід назвати двотомну «Антологію болгарської поезії» за редакцією Дмитра Білоуса: вочевидь, в Україні аналогічного за масштабами проекту, присвяченого іншим літературам того регіону, не було. Болгарським «ходом у відповідь» можемо вважати солідну поетичну антологію «Вечерен храм» у перекладі Захарі Іванова.
В такому контексті вже недосить просто перекладати з болгарської окремі книги (легко загубитися серед конкурентів!), тому перекладачі прагнуть робити осяжніші проекти. Наприклад, в ініційованій Анною Багряною серії «Сучасна балканська поезія» (видавництво «Твердиня», Луцьк) пріоритет знову ж таки належав перекладам з болгарської. Сюди можна віднести і невелику серію книжок-білінгв, підготовлених Любов’ю Цай на основі своїх перекладів.
В кінці минулого року стартував новий українсько-болгарський проект, який у майбутньому теж претендує на масштабність. Поет і перекладач Віктор Мельник започаткував власну авторську перекладацьку серію «Поети Болгарії», випустивши в світ дві перші ластівки – 88-сторінкові поетичні збірки «Одного життя недосить» Хайрі Хамдана та «Крізь вічко замка» Захарі Іванова. Обидві з’явились у вінницькому видавництві «Твори».
Ідея серії виникла 2019 року під час тримісячної письменницької резиденції В. Мельника в Софії на запрошення Асоціації софійських письменників і на виконання її договору з НСПУ. Чогось подібного слід було очікувати, адже український літератор не тільки поглибив знання мови, а й перезнайомився і заприятелював з балканськими колегами.
Замисел серії органічно доповнять ілюстрації, що теж мають міжнародний характер: на обкладинках будуть розміщуватись пейзажі Болгарії, намальовані болгарськими або українськими художниками. На книжці Х. Хамдана ми бачимо роботу нашої співвітчизниці Юлії Красовської, яка мешкає в місті Бургас, на книжці З. Іванова – болгарки Міли Мусакової.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
З частиною перекладів, що увійшли до обох видань, свого часу першими познайомились читачі «Української літературної газети». Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі вірші з майбутньої третьої книжки серії. Вони належать відомому поету Бояну Ангелову. Він народився 1955 року в м. Панагюріште. Вивчав філософію і болгарську філологію в Софійському університеті ім. Св. Климента Охридського, згодом була аспірантура, після якої захистив докторську дисертацію. З 2014 року він очолює Спілку болгарських письменників. Боян Ангелов – автор понад сорока книжок, більшість із них – поетичні.
ВЕРДЕН
Що сталося вже після битви?
Побіля трупів –
патронташі…
Невивчений урок –
скорбіти,
немає більше
наших-ваших.
Побіля трупів
мародери
рвуть: золотий кривавий перстень,
дзиґар з кишені…
Табакерок
блиск у пітьмі
могил безхрестих.
Немов рівнина,
та немає
їй рівних у жорстокій долі.
Армійський кінь
один блукає
безцільно
по безмежнім полю.
Мов тіні ті, хто
уціліли, –
тло сну,
безбарвне і безлике.
Дівча скида
одежу з тіла
і віддається
чоловікам.
СЕ ЛЯ ВІ
Вже звикаюся з цим се ля ві,
як і з тим, що життя догорає.
Пам’ять тоне в солоній траві.
Нею доля кинджал витирає.
В тій траві жоден звір не біжить.
Птиці зстарілись, пооблізали.
Проминулі часи, де я жив, –
то безлюдні, розбиті вокзали.
Води знов догори підійшли.
Сила бруду ліси поламала.
Там, де досі галяви були,
гниль в корінні і стовбурах палих.
В небесах інша твердь – не така,
там іскриться усе синьо-біле,
там палає на льодовиках
від захоплення жар ошаліло…
Чи бісівське і там повстає,
рве безмежжя вгорі, як і знизу?
Се ля ві! Та життя це – твоє,
чечір-вечір повзе по карнизу…
ЧОРТОРИЙ
Стоїть, впирається віслюк,
не хоче на місток ступнути,
де нурт реве між каменюк
і з чортом
генератор крутить.
Вмить сотні поривань і мрій
звітріли біля переправи
над каламутний чорторий
із паралельної
держави.
Залишили струмочок нам,
хоча наобіцяли море, –
ледь-ледь оре він сушу там,
вже на трикрапку
перетворений.
Там будь-яка розумна твар
чагарником пустельним стане…
Ідея – тільки надтовар,
який зроста
безперестанно.
ПОГЛЯД
Синій погляд лишивсь нездоланний
в темній рамці портретній, а знизу,
по письмових столах і диванах,
збоку сплять розпродажні лакизи.
Вони снять, як хрумтять солоденько
дика качка й брюссельська капуста
й колупають бюджет потихеньку…
Кожний дрібку свою не упустить.
Ці вельможі партійні щосили –
від зелених до темно-лілових –
двадцять шкур із народу злупили
й позникали в державах зразкових.
А розкаявшись, ті ж депутати,
як колись, до грабунку готові.
Під омріяні виборчі дати
обіцянок вагони йдуть знову.
Ясно-сині пронизують очі,
пробивають і страх, і підлоту.
Із портрета виходить і мовчки
нас запитує Левський:
– Народе????
ПОГЛЯД
Скажи, скажи мені, бідний народе,
хто тебе в рабській колисці колише?
Христо Ботев
Він в серця сутінках помалу із забуттям своїм гуляє.
Маленька мушка свідком стала, павук за ним спостерігає
без слів, хоч і нема достоту якоїсь заборони Бога.
І чоловік на ту істоту глядить, і простір біля нього –
неодушевлений між вікон інистих і дверей високих.
І сніжна мла стоїть над світом… І наче бороди пророків,
дерева без листків вальяжно, зір опускаючи, кивають…
Жона його – небесна пряжа, але дітей вони не мають.
Сніги несуться безупинні, лиш дім засипавши – ущухнуть.
А він свистить у самотині і гріє суп пісний на кухні,
у склянку налива ракію, капусту нарізає білу.
А телевізор аж синіє від гніву, що позбавив сили
людей – їх душі осяває трагедіями різнобічно,
що хтось нахабно замовляє всепрощення собі навічне.
Календаря зриває знову серед січневої голготи,
і ніби розгорілись дрова в очах глибоких Христо Ботева.
ХОЧ БИ
Хоч бѝ мене тут зрозуміли, хоч би
не повторяли знов, що я забутий,
немов шахтар, похований в породі
і темряві заваленої виробки.
Злякався він, та не впадає в відчай,
бо знає: десь там нагорі є сили,
що шлях йому до сонця прокладають, –
любов’ю інших зігріває душу…
Я не злякався, та впадаю в відчай:
мої товариші
мене обминають,
мої товариші
мене залишають –
мої товариші,
шахтар,
я…
Хоч би мене тут зрозуміли чи
подумали собі, що я
немов шахтар,
завалений словами,
відразами, ненавистями, фобіями…
Не йде ніхто – ніхто не береже
шматочки від лазурного початку.
Безгосподарний,
привласнений,
обезлюблений,
з безумством, що давно вже відлетіло, –
ні перед ким не став я на коліна.
Хоч би мене тут зрозуміли, хоч би…
ВУЛКАН
проволочивши крило
пташка
сподівається
пробудити співчуття
у м’ясоїдних тролів
пташка сподівається
злетіти знов
але прямовисна
всюдисуща гравітація
не дозволяє навіть місяцю
вирватися з обіймів землі
якій
неясно
що попіл стискає повітря
вода випаровується
над каменем
що перетворився
на лаву
і пташка
вже
ні на що
не сподівається.
ТІНІ
Кожного ранку до пристані
прибувають
човни
з хамсою іскристою…
Чом не визнати нам, що вона –
творіння тих,
які страху не мають між хвилями бути
і не бояться, коли вертають.
Ранкова прохолода… Голýбки
в снах уявляють,
що пропливають
повітряним потоком,
повітряним потоком
і досягають Колхіди,
про неї лиш чув – хочу бачити оком
її краєвиди.
Чим є Колхіда? Може, це знов
туманне видіння
любові нашої?
Ця любов не вміщається
в поетичне творіння.
Кожного дня вранці,
кожного осіннього дня
схід рушає, позбувшись віри,
шукати мрію свою навмання
після смерті кумирів.
Без кумирів живеться ліпш,
тому що поети лишаються.
Море осіннє тепліш,
з його кольорами вони зливаються.
Хмари спішать, прискоривши біг,
до переможців з привітом,
а ми ховаємось під тінями їх
в такому барвистому
світі.
ВОДНІ ДЗЕРКАЛА
Про що сперечаються риби –
далеке від наших спорів…
Можете бачити в глибі,
як збираються в хори,
що не видають звуків,
тому що усі німі –
батьки, діти, онуки?
Хто б їхні теми тут зрозумів?
Воду вдихають і видихають
риби – і сонця бояться,
хоча крізь водні дзеркала його споглядають.
І знають:
їх воля спиняється
у бульці очної сітківки.
Мовчазними тілами нас помічають,
захопленими очима
стежать безстрашно.
І підступають,
підступають,
підступають,
щоб їсти
плоть нашу…
СЕРПЕНЬ В ЗАБОРОНЕНОМУ МІСТІ
Коли проминаєм залізні ворота,
спада заборона, яку не здолати.
Ряд пагод – повітряність і теракота,
на площі палаци,
на площі палаци.
І сонце продовжує люто
палати.
Із каменю площі без будь-яких квітів –
червоне і сіре, червоне і сіре…
В одінні драконів заснули століття,
і всяке пробудження –
з каменю тіло,
поривів і гордості звершене діло.
Усміхнені люди, і тисячі звуків
говірки, що схожа з пташиним цвірчанням.
До міста старого
приводять онуків,
й закохані дивляться
зі здивуванням,
нове ж десь за муром стоїть
нездоланним.
ПОКИНУТА КІМНАТА
Дбайливо мамі ноги вимив,
і через три дні опочила.
«Щось, сину, не в порядку з ними,
бо все холонуть», – обронила.
Передчувала щось? Як знати…
Казала щось?.. Напівпритомний
стою в покинутій кімнаті,
немов сліпець в каменоломні.
Я прагну зі всієї сили
її побачити у дверях.
Жилетка на стільці, і килим,
і окуляри – на папері…
Та розум інше навіває,
і простір, зроджений з уяви,
в такій печалі пропадає,
в якій усі чорніють барви.
І час, немов плазун злорадний,
в зворотнім напрямку плазує.
Лише реальність безпощадну
й нічого більше не віщує.
ПРИЙНЯТТЯ ТУГИ
Джунглі це свідомість цілина
лігвище пустельної лисиці
і плавучі міжусобиці швартуються
в пахких стовпотворіннях
закутуюсь і мені стає холодно
застібаю левади струмки
і підношу лілову можливість
отримую небесний гуркіт
затихаючих мегаполісів
такою непоясненною
здається мені радісність
а вона ляклива й дерзка
закутую її і мені добре
але я наляканий і відчайдушний
бо свідомість це криївка
знань і уявлень
де живе татко
і наша мама прасує сорочки
в будинку на старих знімках
і в спогадах про сніжинки
БАЖАННЯ
Твої легенькі вії ніжить світло
недоспаного сну далечиною.
Не сердься, що нема такого свята,
в якому нам всміхатиметься спокій.
У милосерді шепочу темнóті,
що магія – тебе боготворити.
Твоя усмішка – ця можливість перша,
щоби настало світло, – поглядає
із докором зворушливим на мене,
від чого зачаровано промовлю:
мене захоплює твоя смиренність.
НАДІЯ
Я роздавав автографи у невеликім місті.
Вершина фліртувала із заходом багристим.
Гіперболічні звуки салон позаповняли.
Анафори і дактилі навперегін ганяли.
Поміж питань місцевих поетів говірливих
побіля себе сяйво відчув я особливе.
То жінка доторкнулась, мов полум’я, невмисно,
легка й ефірна – пристрасної радості провісник.
Мов незгасимим жаром вітрець мене обвіяв –
таким лише закохані і юні володіють.
– Як звати вас? –
спитав я.
– Надія, –
відказала.
Надворі захід вже погас, та сонце не щезало.
З чекальним усміхом вона мені поклала книгу.
Її грудей запам’ятався безневинний вигин.
Прошепотіла:
– Щось таке, щоб довго споминалось…
Немов луна у глечику, натхненним був мій напис:
«Надіє, ви світіть мені по всіх дорогах темних!»
«Слова ті правильні», – вона відповіла приємно
і поміж тіней загубилась чужих і добре знаних –
чарівна, пломеніюча, як Господа посланниця…
Пустився дощ і непроглядна ніч упала при вертанні.
Згадалося – надія покидає нас остання.
Здалось, вовкам залишений у чорноті тепер я:
– Надієчко, надієчко, чому пішла ти перша?!
З болгарської переклав Віктор Мельник
“Українська літературна газета”, ч. 8 (300), 23.04.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.