Боян Ангелов. (Болгарія). Хоч би мене зрозуміли…

1993

В літературних контактах наших майстрів слова з колегами Південно-Східної Європи і за давністю, і за обсягами зв’язків першість належить Болгарії. Ідеться вже не просто про взаємну перекладацьку практику чи про постійну появу різних книг або публікацій в газетах та журналах. Кількість періодично дарує якісні скачки, серед яких передусім слід назвати двотомну «Антологію болгарської поезії» за редакцією Дмитра Білоуса: вочевидь, в Україні аналогічного за масштабами проекту, присвяченого іншим літературам того регіону, не було. Болгарським «ходом у відповідь» можемо вважати солідну поетичну антологію «Вечерен храм» у перекладі Захарі Іванова.

В такому контексті вже недосить просто перекладати з болгарської окремі книги (легко загубитися серед конкурентів!), тому перекладачі прагнуть робити осяжніші проекти. Наприклад, в ініційованій Анною Багряною серії «Сучасна балканська поезія» (видавництво «Твердиня», Луцьк) пріоритет знову ж таки належав перекладам з болгарської. Сюди можна віднести і невелику серію книжок-білінгв, підготовлених Любов’ю Цай на основі своїх перекладів.

В кінці минулого року стартував новий українсько-болгарський проект, який у майбутньому теж претендує на масштабність. Поет і перекладач Віктор Мельник започаткував власну авторську перекладацьку серію «Поети Болгарії», випустивши в світ дві перші ластівки – 88-сторінкові поетичні збірки «Одного життя недосить» Хайрі Хамдана та «Крізь вічко замка» Захарі Іванова. Обидві з’явились у вінницькому видавництві «Твори».

Ідея серії виникла 2019 року під час тримісячної письменницької резиденції В. Мельника в Софії на запрошення Асоціації софійських письменників і на виконання її договору з НСПУ. Чогось подібного слід було очікувати, адже український літератор не тільки поглибив знання мови, а й перезнайомився і заприятелював з балканськими колегами.

Замисел серії органічно доповнять ілюстрації, що теж мають міжнародний характер: на обкладинках будуть розміщуватись пейзажі Болгарії, намальовані болгарськими або українськими художниками. На книжці Х. Хамдана ми бачимо роботу нашої співвітчизниці Юлії Красовської, яка мешкає в місті Бургас, на книжці З. Іванова – болгарки Міли Мусакової.

З частиною перекладів, що увійшли до обох видань, свого часу першими познайомились читачі «Української літературної газети». Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі вірші з майбутньої третьої книжки серії. Вони належать відомому поету Бояну Ангелову. Він народився 1955 року в м. Панагюріште. Вивчав філософію і болгарську філологію в Софійському університеті ім. Св. Климента Охридського, згодом була аспірантура, після якої захистив докторську дисертацію. З 2014 року він очолює Спілку болгарських письменників. Боян Ангелов – автор понад сорока книжок, більшість із них – поетичні.

 

ВЕРДЕН

Що сталося вже після битви?

Побіля трупів –

патронташі…

Невивчений урок –

скорбіти,

немає більше

наших-ваших.

 

Побіля трупів

мародери

рвуть: золотий кривавий перстень,

дзиґар з кишені…

Табакерок

блиск у пітьмі

могил безхрестих.

 

Немов рівнина,

та немає

їй рівних у жорстокій долі.

Армійський кінь

один блукає

безцільно

по безмежнім полю.

 

Мов тіні ті, хто

уціліли, –

тло сну,

безбарвне і безлике.

Дівча скида

одежу з тіла

і віддається

чоловікам.

 

СЕ ЛЯ ВІ

Вже звикаюся з цим се ля ві,

як і з тим, що життя догорає.

Пам’ять тоне в солоній траві.

Нею доля кинджал витирає.

В тій траві жоден звір не біжить.

Птиці зстарілись, пооблізали.

Проминулі часи, де я жив, –

то безлюдні, розбиті вокзали.

Води знов догори підійшли.

Сила бруду ліси поламала.

Там, де досі галяви були,

гниль в корінні і стовбурах палих.

В небесах інша твердь – не така,

там іскриться усе синьо-біле,

там палає на льодовиках

від захоплення жар ошаліло…

Чи бісівське і там повстає,

рве безмежжя вгорі, як і знизу?

Се ля ві! Та життя це – твоє,

чечір-вечір повзе по карнизу…

 

ЧОРТОРИЙ

Стоїть, впирається віслюк,

не хоче на місток ступнути,

де нурт реве між каменюк

і з чортом

генератор крутить.

 

Вмить сотні поривань і мрій

звітріли біля переправи

над каламутний чорторий

із паралельної

держави.

 

Залишили струмочок нам,

хоча наобіцяли море, –

ледь-ледь оре він сушу там,

вже на трикрапку

перетворений.

 

Там будь-яка розумна твар

чагарником пустельним стане…

Ідея – тільки надтовар,

який зроста

безперестанно.

 

ПОГЛЯД

Синій погляд лишивсь нездоланний

в темній рамці портретній, а знизу,

по письмових столах і диванах,

збоку сплять розпродажні лакизи.

Вони снять, як хрумтять солоденько

дика качка й брюссельська капуста

й колупають бюджет потихеньку…

Кожний дрібку свою не упустить.

 

Ці вельможі партійні щосили –

від зелених до темно-лілових –

двадцять шкур із народу злупили

й позникали в державах зразкових.

А розкаявшись, ті ж депутати,

як колись, до грабунку готові.

Під омріяні виборчі дати

обіцянок вагони йдуть знову.

 

Ясно-сині пронизують очі,

пробивають і страх, і підлоту.

Із портрета виходить і мовчки

нас запитує Левський:

– Народе????

 

ПОГЛЯД

Скажи, скажи мені, бідний народе,

хто тебе в рабській колисці колише?

 Христо Ботев

Він в серця сутінках помалу із забуттям своїм гуляє.

Маленька мушка свідком стала, павук за ним спостерігає

без слів, хоч і нема достоту якоїсь заборони Бога.

І чоловік на ту істоту глядить, і простір біля нього –

неодушевлений між вікон інистих і дверей високих.

І сніжна мла стоїть над світом… І наче бороди пророків,

дерева без листків вальяжно, зір опускаючи, кивають…

Жона його – небесна пряжа, але дітей вони не мають.

Сніги несуться безупинні, лиш дім засипавши – ущухнуть.

А він свистить у самотині і гріє суп пісний на кухні,

у склянку налива ракію, капусту нарізає білу.

А телевізор аж синіє від гніву, що позбавив сили

людей – їх душі осяває трагедіями різнобічно,

що хтось нахабно замовляє всепрощення собі навічне.

Календаря зриває знову серед січневої голготи,

і ніби розгорілись дрова в очах глибоких Христо Ботева.

 

ХОЧ БИ

Хоч бѝ мене тут зрозуміли, хоч би

не повторяли знов, що я забутий,

немов шахтар, похований в породі

і темряві заваленої виробки.

Злякався він, та не впадає в відчай,

бо знає: десь там нагорі є сили,

що шлях йому до сонця прокладають, –

любов’ю інших зігріває душу…

 

Я не злякався, та впадаю в відчай:

мої товариші

мене обминають,

мої товариші

мене залишають –

мої товариші,

шахтар,

я…

 

Хоч би мене тут зрозуміли чи

подумали собі, що я

немов шахтар,

завалений словами,

відразами, ненавистями, фобіями…

Не йде ніхто – ніхто не береже

шматочки від лазурного початку.

 

Безгосподарний,

привласнений,

обезлюблений,

з безумством, що давно вже відлетіло, –

ні перед ким не став я на коліна.

 

Хоч би мене тут зрозуміли, хоч би…

 

ВУЛКАН

проволочивши крило

пташка

сподівається

пробудити співчуття

у м’ясоїдних тролів

пташка сподівається

злетіти знов

але прямовисна

всюдисуща гравітація

не дозволяє навіть місяцю

вирватися з обіймів землі

якій

неясно

що попіл стискає повітря

вода випаровується

над каменем

що перетворився

на лаву

і пташка

вже

ні на що

не сподівається.

 

ТІНІ

Кожного ранку до пристані

прибувають

човни

з хамсою іскристою…

Чом не визнати нам, що вона –

творіння тих,

які страху не мають між хвилями бути

і не бояться, коли вертають.

Ранкова прохолода… Голýбки

в снах уявляють,

що пропливають

повітряним потоком,

повітряним потоком

і досягають Колхіди,

про неї лиш чув – хочу бачити оком

її краєвиди.

Чим є Колхіда? Може, це знов

туманне видіння

любові нашої?

Ця любов не вміщається

в поетичне творіння.

Кожного дня вранці,

кожного осіннього дня

схід рушає, позбувшись віри,

шукати мрію свою навмання

після смерті кумирів.

Без кумирів живеться ліпш,

тому що поети лишаються.

Море осіннє тепліш,

з його кольорами вони зливаються.

Хмари спішать, прискоривши біг,

до переможців з привітом,

а ми ховаємось під тінями їх

в такому барвистому

світі.

 

ВОДНІ ДЗЕРКАЛА

Про що сперечаються риби –

далеке від наших спорів…

Можете бачити в глибі,

як збираються в хори,

що не видають звуків,

тому що усі німі –

батьки, діти, онуки?

Хто б їхні теми тут зрозумів?

Воду вдихають і видихають

риби – і сонця бояться,

хоча крізь водні дзеркала його споглядають.

І знають:

їх воля спиняється

у бульці очної сітківки.

Мовчазними тілами нас помічають,

захопленими очима

стежать безстрашно.

І підступають,

підступають,

підступають,

щоб їсти

плоть нашу…

 

СЕРПЕНЬ В ЗАБОРОНЕНОМУ МІСТІ

Коли проминаєм залізні ворота,

спада заборона, яку не здолати.

Ряд пагод – повітряність і теракота,

на площі палаци,

на площі палаци.

І сонце продовжує люто

палати.

 

Із каменю площі без будь-яких квітів –

червоне і сіре, червоне і сіре…

В одінні драконів заснули століття,

і всяке пробудження –

з каменю тіло,

поривів і гордості звершене діло.

 

Усміхнені люди, і тисячі звуків

говірки, що схожа з пташиним цвірчанням.

До міста старого

приводять онуків,

й закохані дивляться

зі здивуванням,

нове ж десь за муром стоїть

нездоланним.

 

ПОКИНУТА КІМНАТА

Дбайливо мамі ноги вимив,

і через три дні опочила.

«Щось, сину, не в порядку з ними,

бо все холонуть», – обронила.

Передчувала щось? Як знати…

Казала щось?.. Напівпритомний

стою в покинутій кімнаті,

немов сліпець в каменоломні.

Я прагну зі всієї сили

її побачити у дверях.

Жилетка на стільці, і килим,

і окуляри – на папері…

Та розум інше навіває,

і простір, зроджений з уяви,

в такій печалі пропадає,

в якій усі чорніють барви.

І час, немов плазун злорадний,

в зворотнім напрямку плазує.

Лише реальність безпощадну

й нічого більше не віщує.

 

ПРИЙНЯТТЯ ТУГИ

Джунглі це свідомість цілина

лігвище пустельної лисиці

і плавучі міжусобиці швартуються

в пахких стовпотворіннях

закутуюсь і мені стає холодно

застібаю левади струмки

і підношу лілову можливість

отримую небесний гуркіт

затихаючих мегаполісів

такою непоясненною

здається мені радісність

а вона ляклива й дерзка

закутую її і мені добре

але я наляканий і відчайдушний

бо свідомість це криївка

знань і уявлень

де живе татко

і наша мама прасує сорочки

в будинку на старих знімках

і в спогадах про сніжинки

 

 

БАЖАННЯ

Твої легенькі вії ніжить світло

недоспаного сну далечиною.

 

Не сердься, що нема такого свята,

в якому нам всміхатиметься спокій.

 

У милосерді шепочу темнóті,

що магія – тебе боготворити.

 

Твоя усмішка – ця можливість перша,

щоби настало світло, – поглядає

 

із докором зворушливим на мене,

від чого зачаровано промовлю:

 

мене захоплює твоя смиренність.

 

НАДІЯ

Я роздавав автографи у невеликім місті.

Вершина фліртувала із заходом багристим.

Гіперболічні звуки салон позаповняли.

Анафори і дактилі навперегін ганяли.

Поміж питань місцевих поетів говірливих

побіля себе сяйво відчув я особливе.

То жінка доторкнулась, мов полум’я, невмисно,

легка й ефірна – пристрасної радості провісник.

Мов незгасимим жаром вітрець мене обвіяв –

таким лише закохані і юні володіють.

– Як звати вас? –

спитав я.

– Надія, –

відказала.

Надворі захід вже погас, та сонце не щезало.

З чекальним усміхом вона мені поклала книгу.

Її грудей запам’ятався безневинний вигин.

Прошепотіла:

– Щось таке, щоб довго споминалось…

Немов луна у глечику, натхненним був мій напис:

«Надіє, ви світіть мені по всіх дорогах темних!»

«Слова ті правильні», – вона відповіла приємно

і поміж тіней загубилась чужих і добре знаних –

чарівна, пломеніюча, як Господа посланниця…

 

Пустився дощ і непроглядна ніч упала при вертанні.

Згадалося – надія покидає нас остання.

Здалось, вовкам залишений у чорноті тепер я:

– Надієчко, надієчко, чому пішла ти перша?!

 

З болгарської переклав Віктор Мельник

 

“Українська літературна газета”, ч. 8 (300), 23.04.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!