“Українська літературна газета”, ч. 1 (381), січень 2026
З Богданом Гасюком мене зазнайомили – як тепер часто буває – соціальні мережі пару років тому. З того часу спостерігаю за його поетичним ростом і зростом. Його Карпати. Його рід, Його Бог. Його ритмічно важкі, як наше життя, верлібри. Його несподівані і свіжі метафори. Зрештою, його власний стиль, який вже випрзорюється і стає впізнаваним. У молодого поета – попереду все життя. І фізичне, і літературне. Я вірю в нього.
Тарас Федюк
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ІЗ ЦИКЛУ «МАЙЖЕ ЗОВ’ЯЛЕ ЛИСТЯ»
* * *
І на Бога скажи
ця пригода –
Тінь зов’яла
розкованих рухів?
Ніч минулась, як вічність
в завіті,
і назад не вернути.
Сипле мжичка
збитково на очі,
ніби сиплеться з пригорщ,
кров спіткається в жилах,
немов
обертається в воду.
і лишається знову
торкання зникоме,
ніби стигма на шкірі.
я хотів би по вірі своїй,
але потяг причалює:
тіні першими вийдуть
на станцію
і розпрощаються.
* * *
Зізнання проти зими
Очі твої ще мутніші тепер,
Ніж зовчора,
І банальности ради: два озера – очі твої
Скаламучені чвіркою ніг
І ляскотом ручок об плесо –
Такі уже очі твої.
Я у них не побачу себе,
Я у них не пізнаю нічого:
Можна очі читати, а можна топитись в очах,
І нічого не знати,
Бо пощо втопельнику знати?
От-от перед віч пронесеться життя
Каламуть,
Але тільки з тобою:
Сірий перон, синій поїзд
Недопалки, пил,
Ти і я. Перший сніг.
Перша спільна утома,
І дорога, дорога…
Ніч вином розлита між двох,
І двома недопита.
Але що як допили б тоді,
Але нащо було?…
* * *
Ми помрем не в Парижі
(Наталка Білоцерківець)
ми якщо і помремо –
то десь у глухому безсмерті
звідки з часом побачимо
як помирає париж
(Тарас Федюк)
Ми ідем безпорадні і води,
гейби пальці мерця,
затискають до скрипу,
вже немає моста Мірабо,
і ніхто тут уже не вмирає.
Навіть ті, що колись зарікались,
і природу тривожили тим,
що занадто…
Води кров’ю об камінь ударились –
і самі обернулися в камінь.
І пощо тепер запахи й звуки,
і останні нашіптані вірші
Під мостом Мірабо,
якого уже не було,
коли ми тут шукали любов.
Коли пальці навзаєм стискали,
аж тілами стискались,
і в прощальній осінній сльоті
пси з-під мосту
кидались за нами…
* * *
Ночі цієї.
Останньої, Господи, ночі,
Заки змерзла до себе не кличе земля –
Доторкнись
До зникомого мого обличчя,
І нехай все навіки скінчиться:
Оця гливкість міська,
Ці пісні,
Що воронами
Друться по грудях,
Ця любов,
Що на себе ніяк не подібна.
І земля,
Що в собі, мов в труні, обертається,
Обертаючи кожним…
Ми могли б покохати,
І кохати, напевне, могли б –
Та любов тут стриножує,
споганює кров,
І в собі, як в труні, обертається,
Обертаючи кожним…
* * *
Я на твоїй груді
землю чую пахку,
Щось шепочу, а здається – трава
Протинає мене і пливе наді мною,
І повзе у ній гад,
Але я ще не знаю,
Що отруйний той гад,
Бо на твоїй груді
Я не зараз й не тут,
А десь там, де дітвак,
І ще вірую в казку,
Де трава наді мною і крізь мене…
Промовляю до тебе слова,
Але з уст проростає трава.
ІЗ ЦИКЛУ “ЗА-ЧИН”
* * *
Знов заблукаєш у лісі
Зимового дня,
І ніхто не почує.
Мова – єдине, що з тобою було,
Слово єдине.
Заячим шляхом шукав ти дорогу,
Заячим скоком –
Ліс усе гущав, як гущає мова,
Коли чує безвихідь.
Чув його ріст, і вона –
Розросталась:
Мова лісів – не людей…
І в тобі промовляла.
Тоншали кроки, і кров затихала –
Ти уже звіром ішов
З мовою в грудях,
Як з чуйкою звіра.
По-раз перший – вела,
По-раз перший додому
зимового дня.
* * *
Апостол зради
Ця музика,
як збаночок сметани,
упалий із віконня
на цемент:
усі слова порозлітались,
лиш дзень і дзень,
лиш вібрування,
і хрип у грудях
ґаздинів старих.
Коли з подвір’я вирушали,
ти поруч йшов,
немов апостол зради.
Уста як меч ніс
і устами
ту музику збирав
і нишк
за їхніми піснями і слідами.
коли з подвір’я вирушали,
коли пісні несли,
аки марця,
і за піснями плакали піснями:
без слів,
без співу –
лиш грудьми,
немов за убієнними
синами,
ти поруч йшов,
ти їх собі сподобив.
Уста, як меч,
настромивши
сподобив,
цілуючи
пісні,
сліди
і рани,
і, обернувшись, молодиця,
спитала тихо: хто ти?
ти не знав,
що їй сказати,
лиш підійшов і у щоку
поцілував:
– апостол зради.
* * *
Не заснеш ти нічної пори. Не проси.
Слів обсядуть тебе, слів чужих потерчата,
Заки ніч ще міцна, як вода непочата,
Не зрізниш, де ява, де – підкинені сни.
І похопишся власного тіла – нема.
Ані голосу навіть, ні крику,
ні зойку:
Все сцідилось жинтицею, збовталось в слойку,
Лиш чужі потерчата пливуть,
як шума.
Ти не відаєш їхньої мови.
Не знаєш –
Ні кінця, ні початку. Ти сам,
як зачаття.
Зародок. Лилик. Межи потерчат – потерча,
Тінь від тіні.
Примара раптового сна.
Із котрого як з коми – крізь голос,
Крізь ламання його, крізь хрипіння і стогін,
Ти виходиш на світ,
як із кокона – голий,
І чекаєш знов ночи.
* * *
Покаянний вірш
Коли на вірш
Зачинаєш
Чи він зачинається в тóбі
Думаєш про кожного й кожну
(Хоч множина роду не має як іронічно)
Що цю мову обхаркали власною кров’ю
Аж відчуваєш як липне до пальців як впікається в пори
Гаркаючи: хто ти щоб торкатись мене щоб володіти мною
Якщо не борониш якщо не власною кров’ю
Сплітаючись ДНК з сотнями і тисячами в слово одно
Герої
Мова твоя як гробар
На сільськім кладовищі
Безвідносно
Копає ями
Землю на правий бік
Безголосо
Але ти не герой
Ти навіть не жертва
Ти викидень
Вихоплений занадто рано
Щоби стягтись
На голос
* * *
Та, що рве
у мові оцій
що воді протічній що у потоці
промовляти як прати пізньої осени:
запарі руки викручують
ноги виламує
скоро по тім занедужаєш
а може і груди вихаркаєш
як ті що до тебе в неї заходили
заки вона їх не зносила
об каміння вижмакуючи
шкіру здирала
бо українські поети
не носять шкіри
не носять сорочок
і навіть спіднього
мова здирає кожен листочок
котрим прикриваєш голість
бо входити в мову
означає неодмінно дістати сухоти
вихаркуючи
кров і сіль
вихаркуючи назад
кожне слово
бо ти носій
тимчасово
ІЗ ЦИКЛУ “РАХМАННІ ЛЮДИ”
* * *
Кожного разу
Коли до них молишся
Голос тихшає ніби
Опановуєш мову
Розбираючи слово кожне
На фонеми й морфеми
Заганяючи їх у транскрипцію
Не дай Боже
Звук зайвий
Що овечка з чужої отари
Проскочить
Що ж тоді зробиш?
Кожного разу
Коли в обличчя їхні
Вдивляєшся
Що закурілі давні ікони
Не віриш що це вони
Твої дідо і баба:
Змалювали личко
Змалювали брови
Але штрих лиш
Овечкою вскочив
із чужої подоби
кому ж тепер молишся?
* * *
Ти заходиш в ялицю, як в храм:
пахне ладаном,
Прадід всміхається
храм – каже тобі –
аж здригається стовбур,
сік запікається,
розтікаючись кронами,
кров тобі вурдиться,
Прадід всміхається – храм.
Коли кров,
ніби сік,
повертається в корінь,
коли кров, ніби сік,
запікається
знаком солярним –
на стовбурах пралісів,
Прадід з ялиці сміється.
У ялицю,
як в храм,
кров твоя повертається –
знає – де корінь –
Прадід всміхається…
* * *
У тиші найтоншій
найтоншого кроку не вчуєш
було тоді так: вози і вози
і підкови об камінь
коли то було? –
допитаєшся баби –
не знаю
в старому альбомі бліде
аж прозоре
обличчя і погляд
і ґонор впізнаєш
коли то було
не згадає найтонша стезя
і біжить колія
з-за Дністра
і везеться сім’я.
і колеса об камінь стукочуть
і в утробі дитя
як рибина
вода
їх зове на дно озера.
давнього. може
ще кити тут купулись
рибина в утробі приїде.
аби тут об’явитись на світ
І ніхто не згадає
коли то було
лиш серпневої ночі
насниться село
і в селі тім
у хаті просторій і теплій
об’явиться дитя.
об’явиться не криком
лиш поглядом гострим.
Немов
вздрить тебе у тім сні.
Чи яві?
Вже ніхто не згадає.
* * *
Проявлення
Сядеш на пень – студений,
як колись сідав собі дід,
І будеш і пнем, і дідом,
і мертвим, і живим,
і нерожденним,
і старим, і молодим,
і посереднім –
Будеш
нічим,
І водночас усім.
Бігтиме
сусідське бахуря,
і не пізнаючи, скаже: діду!
ви не виділи
куда голуб полетів?
Нащо тобі голуб,
дитино? –
спитаєш.
Знизає раменами бахуря –
усміхнешся,
покрутиш вус,
І обернешся в голуба.
* * *
Тоншає піч, уростаючи в стіни,
заки сонце виходить, як кіт –
весь у попелі,
Дід дерво на дрова не коле вже,
лиш складає, що шахмати,
каже, кору обдираючи:
Се стаєнка буде…
І враз видиш, як росте у садку
з куполами –
Дідом робленими.
З ворітьми,
Дідом кованими.
З віконцями,
Дідом скленими.
З підлогами,
Дідом гибльованими.
З узорами,
Дідом різьбленими.
Делікатна стаєнка – писана,
і яслята з ніжками точеними,
Сіном вистелені,
Дідом скошеним,
сперевертаним,
в скирту скиданим і привезеним.
А в яслятах таке дрібоньке,
гейби курітко, –
жовте-жовте –
вигрівається сонічко
на окапинах слідів дідових…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.