…Бо мрії всі збуваються

819

Рік тому мені випала честь бути спікером на дні
Незалежності України в місті Детройт, США. Окрім того, представники нашої
діаспори влаштували мій творчий вечір з презентацією роману-дилогії «Кров –
свята», інших романів та збірок поезій. Після вечора підійшли до мене й місцеві
поетеси-українки. Зараз я з великою радістю хочу познайомити читачів УЛГ з
двома з них. Отож, журналістка місцевого українського радіоканалу Наталія
Шморон.

Володимир ШОВКОШИТНИЙ

 

Від редакції. Ми вдячні Володимиру Шовкошитному за можливість
ознайомлення з поетичним доробком представниць української діаспори в США.
Пропонуючи його до уваги читачів, також щиро дякуємо нашим заокеанським друзям
за те, що вони передплатили «Українську літературну газету» на 2014-й рік.

 

Наталія ШМОРОН

Сплетіння Хмар пухких і Сонця,

Сплетіння Неба і Землі,

Сплетіння блискавок в імлі,   

Сплетіння Ліній на долонці.

 

Сплетіння Часу  у дорозі,

Сплетіння моря, вітру й трав,

Сплетіння Мерехтінь і З’яв,

І всіх стежинок на порозі.

 

Сплетіння Зір в моїх Очах,

Сплетіння Рук в нічній 
Молитві…

Сплелися  коси  на плечах

Й Думки, неначе шаблі в битві.

 

Сплелися в пісню Ноти й Слово

І  Стежка з Полем
навпростець…

І щастя світиться бузково

В п’янкім сплетінні Двох Сердець.

 

***

Зупинись на хвилинку

Зупинись у хвилину розпуки.

Чуєш?… Тиша співа колискову

І росу перетворює в звуки,

Наче в дивну непізнану мову.

Озирнися довкола… Ти бачиш?

До Землі доторкнулося Небо.

Ні, дощами воно вже не плаче,

Бо йому більше суму не треба.

Доторкнися душею до Вітру.

Відчуваєш напружені крила?

Ти неси свій вінець, наче Мітру,

І розгорнуться долі вітрила.

…Уяви як розбещене Море

Ніжно ноги тобі поцілує.

Потім думкою звийся у гори,

Там , де Велич і Bічність 
панує.

 

Збережи ці омріяні миті,

Ці хвилинки – осяяння Раю!

…Щось шепочуть волошки у житі.

Я щаслива, бо я вже це знаю.

***

Ви знаєте, коли я вірші пишу?

Коли на дворі  плачуть дощ
і вітер,

Й тоді, коли в кімнаті  Я і
ТИША.

Коли мені сльозинку вечір витер.

 

А ще, коли  вчорашній день
на крила

Забрав усю напругу, біль, тривоги,

Коли душі опущені вітрила,

Й потреба у мені зв’язала ноги…

 

Коли кричиш, але не чутні звуки,

Коли вустам Терпіння рот закрило,               

Тоді, щоб слову розв’язати руки,

Я відкриваю римам серце мило.

А там  мовчанням розриваю
тишу

І спрагу серця у словах тамую.

…Ви знаєте, чому я вірші пИшу?

Я…просто ДУШУ так реанімую.

 

***

Я заплету в волосся промінь сонця,

Вкладу у нього пахощі світанку,

Затисну слово «щастя» у долоньці,

І буду тихо мріяти до ранку…

 

Дістану діамантів просто з неба,

Попрошу Місяця сплести намисто,

А ще мені в перлинках є потреба –

Додати до очей краплинок блиску…

 

Мороза обніму за шию сніжну,

Хай поцілунком личка доторкнеться,

Воно покриється рум’янцем світло-ніжним,

А все навколо мило усміхнеться…

 

Візьму весняну ніжність первоцвіту,

А в літа наберу фарби яскраві,

Осіннє золото зберу зі світу

Й сховаю в серці сонячні заграви…

 

Я загорну себе в ранкові роси,

Накриюсь ковдрою з духмяних квітів,

А потім розплету промоклі коси

І хай їх поцілунком сушить вітер…

 

…Намріяла… Отож – картина маслом!

Але дива в житті таки трапляються…

Тож я до ранку житиму під гаслом:

«Щоб сталось – мрій! Бо Мрії
всі збуваються!…

 

***

Обвисле небо знов, сумні дерева.

Кругом будинки сірі, як бомжі…

Я, з невідривним поглядом крізь мрева,

Рахую… мозолі в своїй душі…

 

Один великий  – татову
«хатину»,

Яку дощі полощуть день при дні,

Якби ж він повернувся на хвилину,

То перший сльози  витер би
мені.

А другий – океани, як морози,

Що увірвали вік моїм мостам,

Де ТУТ я ще знайти себе не в змозі

І вже не бачу сенсу бути ТАМ…

 

Той третій (що болить!) – моя дитина…

Коли літак від неї знов несе,

Ховаю сльози – грішна, бо людина,

Та виправдовуюсь: заради неї все…

 

Маленькі мозолі – прості питання:

Чому і як? Навіщо і що далі?

Коли щоразу із страшним ваганням

Я розглядаю «сторони медалі».

 

…Закінчую сама в собі розмову,

«Американці» плакати не гоже!

Тож, маску усмішки вдягнувши знову,

Йду… викликати заздрість перехожих…

 

***

ВОНА вночі сьогодні танцювала…..

Її волосся місяць цілував…

А музику ЙОГО душа співала,

Яку сам вітер в полі позбирав…

 

…Вино червоне… запах диких лілій

Дурманили, як хміль усіх ночей…

ЙОГО манила чіткість плавних ліній

І ВІН мовчав… не зводячи очей…

 

…ВОНА вночі сьогодні танцювала…

(до босих ніг туман з озер летів…)

У плетенім вінку, мов на Купала…

Навіщо? Просто… ВІН так захотів…

 

 

ВОЛЯ НЕ ТВОЯ, А БОЖА

Віра Крива. Нині на
пенсії, але продовжує творчу діяльність, активно подорожує святими місцями.
Наразі у видавництві «Український пріоритет» готується до друку її нова збірка
духовної поезії «Збережи храм» – великий духовний подвиг нашої землячки.
Пропоную кілька фрагментів майбутньої книги.

 

Володимир ШОВКОШИТНИЙ

 

Віра КРИВА

Лк 38. Ви чули, що було сказано:
Око за око, зуб за зуб. А я кажу вам:

Не противтеся злому. Хто вдарить
тебе в праву щоку, оберни до нього й другу.

Хто хоче позиватися з тобою і взяти
з тебе одежу, лиши йому і плащ.

І хто тебе силуватиме йти милю, іди
з ним дві.

Дай тому, хто в тебе просить, а хто
хоче позичити в тебе, не відвертайся.

 

***

Яка ж є суть у притчі даній, чи
справді світ такий поганий,

Що війни й смерть нам так
потрібні,

аби принижувати гідність?

Чи маєм  «злом за зло» віддати,

щоб тим себе не вшанувати,

Адже відомо: зло творити – 

це не по-християнськи  жити?

 

Бо ж  «зуб за зуб» 
–  це що за диво? –

Зло завжди чинить неправдиво,

Світ спокушає безнастанно, 

бере принадами  обманно.

Тож бийся, бийся без упину,

тож бийся з ним аж до згину!

Та побори його принади,

а надто, як дійдеш до  влади.

 

Що значить „підставляйте щоку ”,

як тріснули з другого боку?

– Знай: Воля не твоя, а Божа –

Він і Закон твій, і Сторожа,

Він десять заповідей дав,

щоб ними світ цей ти долав:

Довічні є закони НЕБА –

тож їх виконувати треба!

Бо як не підеш їм услід –

зануришся в болото бід.

А перекреслиш БОЖУ ВОЛЮ –

то сам собі зламаєш долю.

 

А якщо одяг твій беруть –

віддай, і йди в новому в путь:

Бо як осягнеш змін потребу –

зумієш прислужитись небу,

А той, хто одяг твій здере,

візьме від тебе й зло старе.

Тож мудрість полягає в тому,

що в путь нову ідуть в новому!

 

Як „ силує за ним іти” –

то йди,  і 
досягнеш  мети.

Бо треба кожному збагнуть  – 

долають, лиш почавши, путь.

 

Коли ж хто просить допомоги –
допоможи заради Бога, 

Не забувай тієї миті, що гірше
смерті є

просити.

Лк 15,1-7

 

Притча про заблукану вівцю

Усі митарі
й грішники приходили до нього, щоб його почути. А фарисеї з книжниками
нарікали: “Цей грішників приймає і їсть разом з ними.” Тоді Ісус сказав до них
цю притчу: “Котрий з вас чоловік, мавши сотню овець і одну з них загубивши, не
зоставить дев’ятдесят дев’ять у пустелі та не піде шукати загублену, поки її не
знайде? А, знайшовши, кладе її собі, радіючи, на плечі й, повернувшися додому,
скликає друзів та сусідів і до них каже: Радійте зо мною, бо я знайшов овечку,
що була загубилась. Отак, кажу вам, що на небі буде більша радість над одним
грішником, що кається, ніж над дев’ятдесят дев’ятьма праведниками, що їм не
треба покаяння.

Були з Христом о тій порі

І грішники, і митарі…

Як рівний з ними розмовляв,

На добру путь благословляв.

Для фарисеїв – дивина,

Аж їх розлючує вона:

Як можна від душі приймати

Отих, кого не вчила мати

Молитві, вірі і поклону,

Тих, хто живе не по Закону?

Вони ж бо грішники – і край!

Ти – Божий Син? Тоді  карай.

А Він їм розповів оцю

Предивну притчу про вівцю.

 

Про що говорить притча ця,

Що розповів Господь євреям:

І книжникам, і фарисеям,

І грішникам?

                        Ось
є вівця,

Вона й сама тому не рада,

Але відбилася від стада

 Й тепер не мож знайти сліди,

Так недалеко й до біди,

Адже довкола степ і звірі…

«Отак, – сказав Господь, – і в
вірі.

Хто з вас загублену вівцю,

Таку ж самісіньку, як цю,

Не стане кликати в кошару,

Залишивши свою отару?

Хто з вас не зробить дивні речі,

Коли знайде, – візьме на плечі,

Сусідів скличе, рідних, друзів:

– Радіймо, ось знайшов я в лузі!

Радіймо, друзі і рідня,

І не забудьмо цього дня!

 

Чабан цей прикладом для нас,

Бо він вівцю заблудлу спас.

І Я не стану за межу –

Бо власне стадо бережу,

І так чиню тому, що мушу

Знайти й спасти заблудлу душу.

І кожну душу, що спасу,

До неба чисту принесу!» –

Казав, мов перед вівтарем,

Себе зрівняв із вівчарем,

Який в степу вівцю спасає.

Ісус же душі навертає.

 

Істина ВІРИ завжди персональна.

Ти ЇЇ не можеш від когось
запозичити. 

ЇЇ мусиш відшукати САМ.

 

***

Як долю вип’єш до кінця –

з тобою сила Божа:

Тебе за руки до Вітця візьме
Його сторожа,

 Й ніколи не настане ніч. У світлі і любові

Все буде, ніби звична річ,

як сніння кольорові.

 

Попросиш прощення за гріх,

і під ворота неба

Жбурнеш земних печалей міх –

їх у раю не треба.

Спокійно, без страху приймеш.

Якщо судилось, не помреш,

І  підеш знову у життя –

ВІД МАЙБУТТЯ ДО МАЙБУТТЯ.

 

Повір, бо це кажу не я, що  віра 
істинна твоя

дасть тобі сили, дасть наснаги,
нової  в боротьбі відваги,

тому через життя іди у Божій
вірі назавжди!

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!