Біль мій не там де болить

313

 
 
Микола БІДЕНКО
 
***
непролазні вертикалі землі
ходив книжками і там стіна
як і всі хотів знайтись у собі
але ніхто ставав переді мною
у мене мозолі на тім’ї
і голодний на розум мозок
 
я в сум’яттях ноосфери неузгоджений
я говорю догори а вони донизу
десь упав невидимий літак
це чиясь смерть прийшла мені на захист
і в першу релігію амеб
єдину заповідь вписала – не воскресай
 
життя мов шулер грає вічність
ти можеш виграти у нього лише
коли дозволиш грати і собою
 
але без сумніву людина що розбивається
сягає вищої точки
апогей народження – вибух
 
я – галактика вітає своїх пасажирів
 
***
я вийшов у просто так
може побачити красиву жінку
може провести очима
може котрого мудреця з базару
почути щось пророче
і бути легким щоб навіть літати
 
і я літаю бо поламаний
щоб з вами стоять
 
ви голодні?
я дам вам хліба
ви спраглі?
я дам вам пити
ви самотні?
я вам наллю
 
***
над рівниною столу жінка
перекручує своє серце на котлети
хліб і риби зазирають у темну шибку
чекають аж голодна сім’я за столом
дійде того місця в книзі коли їм пора
буде опуститися з неба
на нетерпляче посмикувану скатертину
ну вже ось-ось…
коли нарешті – буркнув хтось
і ось
тарілка горою
каструля вщерть
і дивом усміхнена жінка
ставить вечерю на стіл…
 
а за вікном виноградна трава і місяць альбінос
на годинчики й хвилинчики терпіння
тримають
 
все описане не відбувалося зі мною
воно було за межами людськими
де віра більша аніж бог
всі події не мали дії але в це трапилися ви
чи ще трапитеся мов відгадки в мої загадки
а у загадках час як у камені
не відходить а проходить
і я мов вітер гнаний
а за мною поволі рухається камінь сошою
а по ній – голова у небі
віддалявся силует у довгому плащі
 
я вітер гнаний
пірвав його слова і голос никлий
все буде добре… я не голодний мамо
 
***
собака моєї матері
ще з цуценяти жив старечим життям
любив її
 
остання радість на цьому світі
що десь є пекло а там ще гірше
ніж нам Господь тут милостивий
 
прозрів як злодій в каятті –
я так влюбив в себе Ісуса
що піде й він зі мною
 
далі буде….
чекайте змін у слові
 
***
ваш перший гріх –
з чого починати?
ваше життя таке нудне
що піп на сповіді засне
 
вам треба полюбити
любити всіх
або великими шматками –
народами расами наці
траву витоптують стада
а ріжуть по одному
і точно знайдеться хтось
– що б він там не мекав –
кому прописано на шкурі
всі гріхи
від ребра до зубів
 
тільки спочатку визубріть молитву
і вже
себе починайте приємно
 
***
лежу у вікно
безмежні стіни мої
вже другу ніч у грудях пече
та біль мій не там де болить
 
так світився день а погас як і всі
святилося ім’я у слові
лиш літера скрикнула на поверхні води
я все ще запитую – де ти
одночасно наштовхуючись на відповідь
незриму як зачинені в темряву двері
 
як в Бога і ще стократ
було в мене слів для птахи моєї
в синьому платті випурхнула в безімення
 
моє розбите гніздо мов битий шлях
дятли повчань шукають незаселені дупла
 
***
неділя як не обрізана субота
ще стільки вибриків а мама робить ніч
лежу і слухаюсь
але
місяць з хмари ніби з шахти виліз
ой не добрий скельця блиск –
вітер з тиші голим втік
а із дерева впав снайпер
як листок зовсім зелений
 
***
слова що сидять в голові і гуляють у роті
це як в’язні і злодії в законі
 
в патріотичному звучанні говірки окупантів
хтось буде смакувати мову язиком
хтось віднайде додатковий патрон
а хтось придрімає на вповільненій міні…
 
co to je, cholera? – that is the question
 
***
мій фас зі вчора зсунувся у профіль
запустив шонберга для дезинфекції кімнати
і в голові гостей поменшало…
хто мене знає відає більше мене
але факти псують романтичні історії
 
хай музика малює день –
ось куля просвистіла і…
і барабан як в груди бив і…
чуєш сурми заграли …
по комусь б’є дзвін
 
інвалідольний простір
слідами конвойованих спотиканців
відновлюються придворні танці
 
ти проходиш блискучою стіною
залишаючи собою малюнки в дзеркалах
золото в кольорі на зубах пісок
 
кому назвати ім’я своєї безсонниці?
хіба що фрейду…
 
все геніальне просте – будь ідіотом
візьми в руки автомат
і тебе почують
 
***
читаю хроніки повстань…
предки мої героїчні
де ж ви тоді обісрались…
в своїх князях в своїх гетьманах
от і знов….
 
свою землю ми не отримали у спадок
ми позичили її в дітей
і може обікрали внуків
 
в недовершених будовах наших розмов
дичавіє цивілізація
уже з плазмовими мечами
 
я йду залишаючи вас із посмішкою
своєю
 
***
майдан це наш соляріс
кому з’являються привиди
кому відкривається дорога до себе
 
твоє життя належить тільки тобі
твоя смерть належить Україні
 
Іловайськ
ніч плинула по дитячому мамина…
та прийшов суворий як макаров
чорний день
привітався коротко – не сци…
 
я повзу по землі
як по стелі постелі
сон шепоче не застеляй мене
смерть благає не покидай мене
я повзу по ріллі
наче дзеркало по стіні
в ньому світло сліпуче
пробило тунель
чиїсь очі пусті
стали мені запиналом
 
***
двоє неіснуючих
попереду і позад мене
разом називаються коротко і плутано
час
 
годинник дівся
десь його немає теж
і нерухомість без бар’єрів
мов стіна у вибусі
знайшла собі двері в безмежжя
 
падаючи
в леті оглянувся подивитися
туди де раніше було небо
але зіниці були розширені на всю земну кулю
і ця спресована чорнота
давала змогу бачити ніч зовні
як траурне покривало
накинуте на холодне тіло землі
 
чи то тінь моя заціпеніла
 
***
люди коли з них мало
майже святі
приносять різні хрестики і хрести
і радяться котрого мені краще тягти
вірні носять на шиї на грудях герої
а висвячені у руці
 
було колись – гра в заморочку
дають вдихнути глибоко
а видихнути уже ні
 
уже ні
спини не розігну
 
***
ні водки в пляшці
ні на столі стакана
голова лежить на тарелі нічим не винна
а серце танцює п’яне
щока затерпла ліва
з нами – так мені пояснили – Бог
і стадо як одна голова
поведе пастухів
та за ними не оглянеться гола земля
хтось скаже пройшли
та нам нікуди далі – прийшли
і в поле своє нас вже вбили по плечі
тому зараз
я підставлю свою праву щоку
під приклад кулемета
і натисну на гашетку
 
200 по 200 на один ковток
душа це протез Бога котрого
він намагається приточити до мого тіла
замість недороблених кігтів та іклів
панцера зябер і крил
щоб я відчув як важко жити звіром
щоб зрозумів що без тварин мені самому
доведеться стати звіром
 
залізні панцери залізні крила
я вчуся бути богом
але кров у мені стигне людська
з розп’ятих хлопчиків з ґвалтованих бабусь
я гризу гаряче залізо донбасу
дайте мені більше крові…
до карлика до краплі
 
звірійте звірійте бо не станете людьми
 
***
12 друзів іуди
Христом п’яні а дехто вже й хліба не подужає
з такими кобелями і магдалина стала святою
коли в любов втручається Бог –
буйство життя і живильний дощ
оооооооооооовва
сирі дрова не горять….
є десь майстер вічного вогню?
 
але вечеря …
щем самотності навколишнім не чутний
легко п’ється весело ллється
вони віддали свої душі істині
хто кому істина?
непізнана приходить в душу
і осяває добре розумне… погасло
 
дорога кличе кудись на зустріч
люди кудись стоять
вслухаються в темряву
срібними звуками грає цифра
число збільшується а небо світліє
з кожним опалим осиковим листом
 
схоже я єдиний хранитель диявола
як вимираючого виду
господар мусить знати
кінець вечері і початок ери
в цій посмішці майбутньої джоконди
 
всі стрепенулись свідчачи покору
і цілували його лик
я лиш хотів обняти це він поцілував
і пустота
як дар після прольоту кулі
невже сьогодні так дивно реагує дзеркало моє?
я звично глянув та очі не побачили очей
пейзаж вини а проти натюрморт кохання
 
***
у віночку з чорними стрічками
вона очі вишивала що заблукали у замружки
там з шматочків мого тіла птахи множились непевні
і розлітались в світлячки
але хоч скільки я вертав у себе
ніколи це не був світанок
 
навіть не від-волікся – від-і-скрився
мить
як мати моя дівчинка тоді ще була
так і зараз мабуть
(наші матері народжуються для нас
як і вмирають незаймані)
завертала мене з темряви на світлий путь
і от
стоять в німбах-чепчиках над-і-мною
мов пришелепкуваті пришельці з німого кіно
(я не знав тоді ще й на дух ні отця ні сина
ні матері його дівчини)
загалом доброго хлопця в одну мить
опустили
а після третіх півнів в курятнику інша пісня –
на кого кури на того й бог
 
це звичайно не те
від чого всі слинку пускають
але все тече дива дивнішають
і к-чорт-ішка під ногами
вам подарує невагомості мить
 
щоб показати більше мусиш казати менше
ну не про вінні ж мать його пуха
мені вам розказувати
 
Крапкоклякси
під втратами наш справжній світ
площі запруджені відкритими ротами –
пташенята старості…
ямки викопаної картоплі …
вертикально неповноцінні
горизонтально неспроможні
 
неймовірно жаль коли рвуться добре припасовані декорації
руйнується сценарій прожитий мільйонами
чи генієм що помножився мільйонно
 
і все ж –
продиратися в реальність руйнуючи бутафорію?
інколи достатньо зійти в порожній зал
від невдалої мізансцени оглянутись в наростаюче розуміння
що всі твої глядачі приходять зі своєю п’єсою
в котрій ти повинен відіграти роль безболісної втрати
вони приходять бо хочеться вбити
вбити безкарно можна лише юрбою
погасивши світло жертви не виходячи з імли
 
сльози наша стратегічна сировина
ще з тих зляканих днів
що відповзли у мокрі дитячі штанці
я йду по воді
мій човен завмер
з відкритим ротом вимерзлого джерела
за мною зриваються зорі і палаючи падають в ніч
в це жалюгідне людське виття
здається вони погодились на світанок
повівшись на те що світло змиє із совісті
сліди століть колективної підлоти
 
***
надрив самотності
знаки глюки
перша секунда зупинки
 
наповнення роздвоєння…
якою юшкою ти вмиєшся
таким буде колір солоності
 
рівно пусто холодно
нечутним голосом торкають кроки
оглянувшись я ловлю лише пам’ять в щезноті обличчя
 
небо кривилось кривавилось блідло
вітер плач
вимерли птахи до самого дна легень
душі спливали у залишки чорного
 
я віршик вертикально аж до п’ят
у м’ятному плащі
як той світанок загубився в сутінках
 
ви не помітили мене
 
***
біль перестає бути стражданням
як тільки в безмежжі незнання
зникають найменші сліди смислу
котрого ти набув своїм життям
 
ось так воно вмирати
щоб смерть втомилася і вибухнула
як мить щастя
 
серед усього мертвого
я бачу тільки дар
– брате мій сину мій)
його повіки відкриті
навколо намальованих очей бога
– бог живими не дивиться)
він сіється в мене світлом
а я темний мов земля
бо світло не має свого шляху
шлях прокладається в мені
він назавжди залишиться мною
 
тепер мені цим шляхом мандрувати
холодними ногами любові
 
а зворотня дорога називається жаль…


Ніна Гнатюк

Пам’яті Миколи Біденка

Лютий місяцю, справді лютий
Є. Маланюк
Лютий місяцю, справді лютий,
Хоч і теплий, без морозенка…
Вранці дзвонять. У трубці чути:
«Вже немає Миколи Біденка».
 
А йому за жону було Слово.
І за матір, і за дитину…
Розірвалося серце раптово…
Перемучитися б часину…
 
Пережити б зиму безсніжну,
Цю прокляту, гнилу погоду,
Віршомазію сніжно-батіжну,
І не власне каліцтво – народу.
 
Так хотілось торкнутись моріжка
Бодай поглядом, хоч разочок…
Півстоліття прикутий до ліжка,
А літав у снах, мов листочок.
 
А прокинеться – згасне тіло,
Знову мариться березнем, серпнем.
Як йому безмов’я боліло,
Як йому безрухів’я терпло!
 
Важко в стінах – до лісу б знову!
Швидше б літо – гайда в Ставище!
Кріп – у юшку, перець – в розмову.
Як любив ти словесне грище!
 
В кволих пальцях – іскристий келих,
Та п’янів не вином – строфою.
У твоїй інтернатівській келії
Ми ставали не раз до бою.
 
Сперечалися і сварилися:
Я – з традиції, ти – з модерну.
…Не сніги тобі простелилися –
Снігодощ із печалі і терну.
 
Лютий місяцю, справді лютий –
Рани свіжої борозенка…
Непрочитаний, непочутий,
Незбагненний голос Біденка.
03.02.2016
 
Олександр Букатюк

Пам’яті Миколи Біденка

я заснув щоб прокинутись
промовчав мені син біди
посеред безсоння
знаю він там
де з уст злітають слова
у яких кожна літера – літера\тура
звідти
з сьомих небес власного всесвіту
зійшов серед ночі
ангел я:кий
крила обпатрав на пера
щоб ходити твердою ходою
поезії
 
Раїса Харитонова

М. Біденкові

Слабка і хвора плоть безсила
спотворити красу душі.
 
Коли тебе кохає Муза,
навіщо думати про Єву?
2013 р. 
 
Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ

Пам’яті Миколи БІДЕНКА

…щоночі
жовтий загадковий місяць-пес
стереже твої сни неспокійні,
так ніби вкрасти їх хоче хтось,
а ти втікаєш у снах
у дивну країну,
звідки цього разу прийшов сюди –
там поснулі гігантські дерева
з коричневими товстими кронами,
там золотом гаптоване лапате листя
і чудернацькі екзотичні квіти
в обрамленні темного лісу,
там пахне солодким димом і рибою,
і мускулисті чоловіки
з засмагою барви бронзи
заходять у воду
і сідають у човен,
щоб зникнути в пащі океану;
там солоний глибокий простір
і безкрайній піщаний берег,
і каміння згромаджене
чорне, блискуче,
що в нім відбивається сонце;
ти вдивляєшся
у відшліфовану тисячоліттями
поверхню каменя,
тримаючи його в руці,
і бачиш чорний оксамит,
і пурпурові ризи…
що це?
з якого твого життя
ці дивні візії,
прочитані з каменя
на березі великого океану?
ти слухаєш звуки,
вдихаєш запахи,
бачиш біле сліпуче сонце,
і відчуваєш,
як час перетинає тебе,
пронизує наскрізь,
переплітаючи
невидимі потоки
в шалених ігрищах
всезнаючих
і мудрих
богів…
 
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!