Безпритульна течія Леоніда Талалая

569

11 листопада Леонідові Талалаю виповнилось би 80 років.

Поет неймовірної внутрішньої напруги. Його “Безпритульна течія” — остання книжка — написана зболеним серцем у передчутті неминучого, на межі світла і пітьми.

Ось кілька віршів з цієї книжки.

 

Скрипка аж заходиться плачем,
До плеча притиснулась і грає.
Хто кому з нас підставля плече?
Я не знаю, скрипко, я не знаю,
Хто до кого під вечірній дзвін
З листопадом серця і колін
Підійшов із відчуттям вини.
Ми з тобою нерозлучна пара, –
Порожнеча чорного футляра
Дивиться на нас, як дві труни.

 

* * *

Остання зграя журавлина
У простір врізалася клином –
І зараз обрій розчахнеться,
В пітьмі багаття спалахне,
Освітить друзів і мене,
Над плином вудлище нагнеться,
По ньому скотиться роса,
І Вінграновський усміхнеться
В грузинськім кепі і трусах
З високим келихом вина
Біля носатого човна.

Постануть рідні із пітьми,
Почую батька за дверми,
Побачу матір біля ґанку…

Оглянься, душе, і візьми,
Хоч щось візьми
На вічну згадку.

* * *

Я ще й до себе не дожив,
а зір померк і пам’ять меркне,
втрачаю і живих, і мертвих,
кого люблю, кого любив.

І вже нічого не змінить,
мов обривається дорога,
і пізно щось просити в Бога
і навіть соромно просить.

 

* * *

Ти п’єш розбавлене вино,
вино із мертвою водою,
після якого головою
вперед
виходять у вікно.

На кухні скиглиш, як підранок:
– А може, повернути краник,
прошепотіти:
Ось твій час,
пора… натиснути на газ
і мчати, мчати, як з гори
із сигаретою у роті,
і на останнім повороті
її у дідька прикурить…

Бо чорну ніч і чорний день
тобі не пережить, як крука.
Та ніч іде, і день іде,
і треба умивати руки
або намилювать шнурок

і придивлятись до гілок,
якщо багато нагрішив,
якщо узнати закортіло,
наскільки важче без душі
твоє важке гріхами тіло.

Як сумно вечоріє…
Як холодно світає…

 

* * *

Я прощаюся з вами і все вам прощаю
і простіть, якщо можете, також мені.
Я вам вдячний за все, і за чашечку чаю,
і за те, що ви зараз в моєму сні.

Я піду на світанні тихесенько тихо,
як у тапочках білих, як лист восени…
Я втомився вже так, як втомилась безвихідь,
стільки років чекаючи на вихідний.

Я вітчизні в любові у віршах не клявся
і не тягся з обіймами, як баобаб,
я на все це дививсь і дивлюсь, як на блядство
без баб…

Я дивлюсь на героя підсудної лави,
що грошвою у храмі свічки начина
і виходить у лаврах із нашої Лаври,
як дитина безгрішним і чистим сповна,

Як дивлюся сьогодні на шопінги, холдінги
і на світський бомонд із бандюг і повій…
Ох, як холодно, Господи, холодно, холодно,
Ти накрий мене снігом, морозом зігрій.

Вам спасибі за все. Відійду на світанні,
як і мають відходити з неба зірки.
Я в тумані світивсь і згорів у тумані
у туманні, як ми, і підленькі роки.

І, повірте мені, за душею у мене
лиш болячка душі, що боліла щодня…
Час прийшов над собою останні знамена,
Останні, зелені піднять.

 

* * *

І тих… і тих… уже немає,
І чуженіють небокраї,
стоїть облогою зима.
Печаль німа. Німують віти,
І м’яко стелить, мов навіки,
М’яким вкриваючи, туман.

А над туманом перекатом
із лісу котиться «е–гей!»,
немов запрошуючи в хату,
в якій ні вікон, ні дверей.

І холод душу дістає.
Але надвечір, слава Богу,
ще є у мене світлий спогад
і, щоб зігрітись, чарка є.

Зберу усіх… І буде свято,
як це було вряди-годи…
А потім, ніби проводжати,
я разом з ними вийду з хати
і вимкну світло назавжди.

 

 

* * *

На перекаті така молода
біжить,
оголивши коліна,
вода,
збіга, сміючись,
і збиваючи піну,
і струнко поодаль
стоїть очерет,
і стежить
крізь марлю віконця намет,
як ти урочисто
виходиш із плину.

Повільно, повільно
ростеш над Дінцем.
І зараз,
торкнувшись до суші стопами,
волосся вологе
розсунеш руками
і явиш
усміхнене в краплях лице.

 

***

Уночі зібрався я в дорогу

і почув у тиші голос з неба:

– Ти куди так рано і до кого?

– Я до тебе, Отче мій, до тебе…

– Зірку я твою не погасив,

і до мене інша є дорога…

– Отче мій, підкошуються ноги,

Отче мій, живу з останніх сил,

що не крок – провалююсь в біду

і боюсь, до Тебе не дійду…

– Не чекай поради і підмоги,

Йди! І дійдеш, –

Це твоя дорога…

 

Підготував Михайло Сидоржевський.

Фото з архіву Раїси Харитонової.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!